140 років тому:
13.07.1885 – у Києві народився Остап Лисенко, диригент, етнограф, музикознавець, педагог, публіцист, громадський і культурний діяч. Син композитора Миколи Лисенка та піаністки Ольги Лисенко (з дому Липська). Перші уроки музики отримав від батька, закінчив Петербурзьку консерваторію (1906-1908) та диригентсько-хоровий відділ Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка (1926-1929). Був незамінним помічником свого батька.
Одружився з Марією Полонською (1913), в шлюбі народилися син Роман та донька Аріадна. Керівник хору при клубі «Родина» (1914-1916). В перших роках панування окупаційного комуністичного режиму не міг отримати роботи та з хворою дружиною й двома малими дітьми опинився в безнадійному матеріальному становищі. У 1924 листовно звертався до Лева Штейнберга з єдиним прохання допомогти влаштуватися на роботу до будь-якого київського закладу. Майже два десятки років працював як хормейстер середніх шкіл Києва та самодіяльних хорових гуртків. На початку німецької окупації ректор Київської музичної академії (1941-1942); використовуючи високу посаду врятував чимало молодих людей (записуючи їх студентами, або зараховуючи в штат працівників), які потрапили в полон чи підлягали вивезенню на працю в Німеччину. Зокрема викупив з табору військовополонених кількох майбутніх українських музикантів, серед них і Георгія Майбороду. Наприкінці війни переїхав до Львова. Викладач Львівської (1945-1951) та доцент Київської (1951-1968) консерваторій. Від 1952 завідувач Кабінету-музею М. Лисенка при Київській консерваторії (заснований 1947; у 1980 на його базі відкрито Київський меморіальний будинок-музей М. Лисенка). Дослідник та популяризатор творчої спадщини батька; у 1950-х видав частину творчости М. Лисенка у 20-ти томах, ініціював встановлення монумента композитору біля Театру опери та балету в Києві. В макабричні комуністичні часи всесоюзного приниження національних культур та українофобства на державному рівні намагався плекати в душах студентської молоді любов до української культури. Ось як про це у 1989 (журнал «Музика», № 4, с. 6) згадувала колишня студентка Львівської консерваторії М. Ільницька (Тіпакова): «Я вас не примушую запам’ятовувати дати і навіть прізвища, – говорив він студентам. – Це все забудеться, а якщо буде потрібно, то знайдете в книгах і конспектах. А от любити своє рідне мистецтво, народну пісню я повинен вас навчити». Помер у Києві 1968. Похований на Байковому кладовищі.
