80 років тому:
В ніч з 9 на 10.06.1944 – у концтаборі Заксенгаузен у Німеччині гестапівцями закатований Олег Ольжич (справжнє Олег Кандиба), поет, археолог, діяч ОУН(м). Син відомого поета Олександра Олеся. Вже змалку виявляв непересічні здібності: гарно малював, грав на піаніно та скрипці, у три роки навчився читати, в чотири – створив першого вірша, у п’ять – написав п’єсу на три дії та власноруч проілюстрував її. В період революції батько активно включився в процес розбудови української держави, тож після перемоги більшовиків, щоби уникнути розстрілу ще в лютому 1919 емігрував до Австрії. Покидаючи Україну та родину Олександр Олесь залишив для сина болісні поетичні пережиття (1918):
Не сумуй, дитино, що немає тата,
Мабуть, його в полі стримала розплата.
Він прийде додому, принесе гостинця –
Повні поли маків і перлин для синця.
Не лютуй, що тато не прийшов на свято,
Мабуть, його в полі стримала розплата.
Ти ж хіба не бачив, як вояк-чужинець
Все питав у мене: “Кто он? Украінєц?“
Як я від удару серед хати впала,
Як він бив ногами, як я проклинала.
Не журися, сину, що немає тата,
Мабуть, його в полі стримала розплата.
Виростай, мій сину, будь міцний, як криця.
Виростеш, – скажу я, – де лежить рушниця,
Де лежать набої, де лежить граната.
Не сумуй же, сину, що немає тата.
Щоб не знав спокою окупант-чужинець,
Щоб боявся навіть слова “УКРАЇНЕЦЬ”!
Чотири роки, як члени сім’ї «ворога народу», Олег з матір’ю жили впроголодь і лише за сприяння Міжнародного Червоного Хреста наприкінці 1922 змогли виїхати до Берліну, де врешті зустрівся з батьком. У 1923 родина переїхала до Праги, де закінчив середню освіту (1924). Член Пласту в Празі. Записався на літературно-історичний відділ Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова (1924), одночасно до Українського вільного університету, згодом став вільним слухачем (1925), а відтак студентом філософського факультету Карлового університету в Празі. У 1928 на грант НТШ проводив археологічні розкопки в печері Вертеба біля с. Більче-Золоте (на Тернопільщині), у 1928-1929 шукав пам’ятки трипільської культури в місцевостях Вигнанка, Городниця над Дністром, Бучач, Заліщики, Касперівці, Кошилівці, Ланівці, Новосілка-Костюкова. В часі навчання також брав участь в археологічних розкопах в Чехії. Восени 1930 захистив докторську дисертацію «Неолітична розписна кераміка Галичини» (у неповні 23 роки!), розробив типологію форм і орнаментів. Асистент кафедри археології УВУ (1930-1932), працівник археологічного відділу Чеського національного музею в Празі. Регулярно друкувався в спеціалізованих виданнях Англії, Німеччини, Чехії, Югославії, учасник міжнародних археологічних конференцій. Самостійно вивчив декілька європейських мов, співпрацював з музеями європейських країн, читав лекції в Гарвардському університеті (1938).
У 1936 в Римі познайомився з головою Проводу ОУН Євгеном Коновальцем. Керівник культурно-освітньої референтури Проводу Українських Націоналістів (1937), розбудував її до 15 комісій та залучив до діяльности в її складі таких відомих особистостей як Улас Самчук, Юрій Драган, Олена Теліга, Євген Маланюк, Олекса Стефанович, Михайло Бажанський, Оксана Лятуринська, Леонід Мосендз, Микола Чирський, Наталія Лівицька-Холодна, Роберт Лісовський, Наталя Геркен-Русова, Іван Ірлявський, Михайло Мухин та ін. 1938 разом з іншими провідними діячами ОУН виїхав до США для організації Українського наукового інституту в Америці, проте не вдалося узгодити необхідні документи. З другої половини 1930-х активно дописував та редагував чернівецький часопис «Самостійна думка» й перетворив його на орган ПУН. Восени 1938 організатор Культурної референтури ПУН в Карпатській Україні, учасник збройної боротьби з угорськими окупантами. Потрапив в полон, проте завдяки втручанню угорських вчених уряд Угорщини звільнив з ув’язнення О. Кандибу та У. Самчука. Керівник Революційного трибуналу ОУН (1939-1941), член Проводу УН. Безпосередньо перед початком Другої світової війни та у воєнні роки менше часу приділяв науковій праці та поетичній творчости, хоча не припинив їх повністю, член Археологічної комісії НТШ (1941-1944). На початку німецько-радянської війни організатор підпільної мережі ОУН(м), співорганізатор Української національної ради в Києві (10.1941), один з ініціаторів відродження Спілки письменників. З початком масових арештів членів ОУН переїхав до Львова (1942). Почаївською конференцією ОУН (05.1942) обраний заступником голови ПУН та голова Проводу на українських землях. 2 серпня 1943 у віддаленому селі Яблінка Вижня біля Турки на Львівщині взяв шлюб з молодшою на 13 років Катериною Білецькою, донькою літературознавця Леоніда Білецького, яку знав з дитячих років у Празі. Згідно вимог конспірації шлюб тримався в суворій таємниці, син Олег народився вже після смерти батька.
У січні 1944, після того, як німці перевели Андрія Мельника з-під домашнього арешту до концтабору Заксенгаузен Ольжич перебрав посаду Голови ПУН і став Провідником також східних і центральних земель України. 25 травня 1944 у Львові заарештований ґестапо. На думку сина Олега, висловлену згодом, до арешту міг бути причетний агент НКВС, проте жодних підтверджень цієї гіпотези немає. Ув’язнений у концентраційному таборі Заксенгаузен в окремому блоці для особливо важливих в’язнів, катований впродовж двох тижнів. Катами Провідника та поета були: оберштурмбанфюрер СС (підполковник) Ганс Гельмут Вольф, гауптштурмфюрер СС (капітан) Ріхард Шульце-Коссенс та прибалтійський німець гауптштурмфюрер СС Вільгельм Вірзінґ, який «прославився» звірячою жорстокістю до українських в’язнів. Ольжич рішуче відмовився від найменшої співпраці, заявивши садистам: «Українські землі є життєвим простором для українського народу. Тому будь-якого окупанта били і будемо бити!». Андрій Мельник просив, щоби тіло мученика передали йому для поховання, однак, попри обіцянку, комендант концтабору Кайдель наказав спалити у крематорії. До сьогодні на численні звернення Проводу ОУН встановити пам’ятну дошку Олегу Ольжичу на будівлі колишнього концтабору німецька сторона не дала зрозумілої відповіді. Народився у м. Житомир 1907.
(Л. Мосендзові)
Поважна мова врочистих вітрин.
Уривчасті передвіку аннали.
— Ми жали хліб. Ми вигадали млин.
Ми знали мідь. Ми завжди воювали.
— Мене забито в чесному бою,
Поховано дбайливою сім’єю.
Як не стояти так, як я стою
В просторій залі мудрого музею?
Так виразно ввижається Мені
Палючими безсонними ночами:
Я жив колись в простому курені
Над озером з ясними берегами.
* * *
Воно зросло з шукання і розпуки
А гострозоре, мужнє покоління
Уже росте на молодій землі.
П. Филипович
Воно зросло з шукання і розпуки,
Безжурно-мужнє, повне буйних сил,
Закохане в свої тугії луки
І в бронзу власних мускулястих тіл.
Так солодко в передчуванні бою,
Не знаючи благання і квилінь,
Покірну землю чути під ногою
І пити зором синю далечінь.
* * *
Де шлях у жовті врізується стіни
І урвище над закрутом стримить,
Наш погляд неуважливий на мить
Затримує жорсткий прошарок ріни.
Вода суха і сіра. Але вії
Примкнеш перед камінням у піску.
І раптом чуєш силу вод рвучку
І різкість вітру, що над ними віяв.
* * *
Нащо слова? Ми діло несемо.
Ніщо мистецтво і мана теорій.
Бо ж нам дано знайти життя само
В красі неповторимій і суворій.
Що вибереш, чи образ бездоганний,
А чи прообраз для усіх один?
Міцніша віра і дзвінкіший чин
За словоблудіє і за тимпани!
Ось, сходить, виростає, розцвіта
Благословеніє не форми — суті.
Одвага. Непохитність. Чистота.
Милуйтеся! Беріть! І будьте, будьте!..
«Рінь». 1935 р.
* * *
Не світлий спокій дорогих глибин
Прозорої і чистої науки,
Не золоті натхнення орхідеї –
З ласкавості незмірної своєї
Пошли мені, молюся, дар один:
В ім’я її прийняти мужньо муки
І в грізні дні залізної розплати
В шинелі сірій вмерти від гранати.
«Присвята»
* * *
Не зірвеш сонця, кат, з небес,
Не зірвеш України стяга!
На нашім боці сам Зевес,
На нашім боці перевага.
* * *
Захочеш – і будеш. В людині, затям,
Лежить невідгадана сила.
Зрослась небезпека з відважним життям,
Як з тілом смертельника крила.
І легко тобі, хоч і дивишся ниць,
Аби не спіткнутись ні разу,
І нести солодкий тягар таємниць
І гостру петарду наказу.
Навчишся надать блискавичність думкам
І рішенням важкість каміння.
Піти чи послати і стать сам на сам
З своїм невблаганним сумлінням.
* * *
Дванадцять літ кривавилась земля
І сціпеніла, ствердла на каміння.
І застелило спалені поля
Непокориме покоління.
До перс закляклих, просячи тепла,
Тулили марно немовлята лиця.
Проте їм чорне лоно віддала
Доба жорстока, як вовчиця.
Тепер дощі холодні і вітри,
Кудлаті хмари, каламутні ріки.
Але ростуть у присмерку нори
Брати, суворі і великі.
