100 років тому:
3.05.1924 – у Києві загинув Микола Міхновський, адвокат, публіцист, політичний, громадський, культурний і військовий діяч, ідеолог українського націоналізму. Походив із старовинного козацького роду, батько був сільським священником, який сміливо виявляв українську патріотичну позицію. Закінчив Прилуцьку гімназію (1891) та юридичний факультет Київського університету (1895). На першому курсі університету, став членом просвітницької організації «Молода громада», проте її поміркований характер не задовольняв радикальних поглядів юнака і 1892 долучився до таємної студентської політичної організації «Братство тарасівців» (створена 1891 у Харкові). Невдовзі став головою київської філії «Братства», можливо, був співавтором програмного документу організації – «Profession de foi молодих українців». У 1893 дивом уникнув арештів братчиків. 1897 відвідав Львів, де налагодив добрі стосунки з галицькими суспільно-політичними діячами. За оцінками царської поліції був «крайнім українофілом антиурядового напряму».
1898 переїхав до Харкова, де провадив адвокатську практику, став відомий як захисник селянських заворушень, активно займався громадською роботою. Одного разу, щоби скласти визнання його адвокатського хисту, до нього підійшов змосковлений письменник Володимир Короленко, проте Міхновський заклав руку за спину і відповів: «Я зрадникам свого народу руки не подаю». При відкритті пам’ятника І. Котляревському у 1903 на академії в Полтавському театрі прибулим галичанам, як «іноземцям» дозволили виступати українською мовою. Коли ж слово взяв Міхновський голова міста Трегубов перебив його і вимагав, щоби той виступав московською. На це Міхновський відповів, що привітання написане українською мовою, але коли голова не хоче його слухати, то він не може передати йому цей адрес а лише палітурку, після чого поклав на стіл порожню обгортку. За цим почином наступні делегати так само ховали до кишень привітання а голові вручали порожні обгортки.
У лютому 1900 виступаючи перед учасниками Шевченківських свят у Полтаві та Харкові, закликав до збройної боротьби за права української нації. 11 лютого 1900 у Харкові став одним із засновників Революційної української партії – першої самостійницької партії на Великій Україні. На доручення співтворців партії написав брошуру «Самостійна Україна», видану Львові накладом 1000 примірників, яка стала фактичною програмою РУП. У ній вперше офіційно оприлюднена ідея державної незалежности України. На противагу популярним тоді соціалістичним ідеям наголошував, що соціальні реформи можна здійснити лише після повного національного визволення народу, що самостійність є єдиною умовою існування нації. Головну причину усіх бід української нації вбачав у відсутности здорового націоналізму серед широкого загалу українців. При цьому справжнім лихом є не «чужинці» але «українофіли, що виробили релігію лояльности», українська інтеліґенція, яка заради пристосуванства до умов часто кидала напризволяще свій народ у вирішальні часи. Міхновський був першим з українців, хто врешті на початку ХХ століття виразно сформулював мету української національної боротьби: «Одна, єдина, вільна, самостійна Україна від гір карпатських аж по кавказькі». Проте така рішуча і безкомпромісна позиція перелякала багатьох. Більшість тодішньої української інтелігенції вихованої в дусі малоросійства вороже сприйняла ці ідеї, чимало членів РУП інфікованих гаслами соціалізму теж відкинули цю програму, оскільки вона не містила соціальної складової, а її автора звинуватили в шовінізмі, радикалізмі та в «оригінальнічанії».
Міхновський не зважав на шквал критики й злорадства й на те, що опинився в меншости. Характерним є його відкритий лист (кінець 1900) від імени РУП міністру внутрішніх справ Сипягіну на заборону влади зробити напис українською мовою на пам’ятнику І. Котляревському в Полтаві: «Ми не можемо далі дозволити безстидному чужинцеві знущатися над найсвятішими нашими чуттями. Українська нація мусить скинути пановання чужинців, бо вони огиджують саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути собі визволення з рабства національного та політичного, хоч би пролилися ріки крови! А та кров, що поллється, впаде як народне прокляття на Вашу голову, пане міністер, і на голови всіх гнобителів нашої нації» (лист надруковано у львівській «Молодій Україні»).
У 1902, коли в РУП остаточно перемогли соціалістична та автономістська ідеології, з невеликим числом однодумців покинув цю партію і заснував Українську народну партію, що базувалась на чітких націоналістичних позиціях і як мету проголосила боротьбу за незалежність України. Міхновський був її ідеологом, автором програми, дописувачем партійних видань. Зокрема політичну позицію партії сформулював у «Десятьох заповідях УНП» (1903). Ще в лютому 1900, виступаючи на Шевченківському святі, говорив про потребу терористичних акцій в боротьбі за волю України. В розвиток цієї ідеї при УНП створив таємну напіввійськову організацію «Оборона України» (1903-1908) під керівництвом Віктора Чеховського, яка здійснила низку демонстративних терористичних акцій у Харкові, Києві та ін. Зокрема у 1904 в часі святкування Московією 250-ліття «приєднання Малоросії» у Харкові підірвано пам’ятник московитському поету Пушкіну та розкидано листівки із закликом до боротьби за національне визволення. Засновник українських часописів «Самостійна Україна» (1905), «Хлібороб» (1905), «Запоріжжя» (1906), «Слобожанщина» (1906), «Сніп» (1912-1913) – усі невдовзі після їх відкриття забороняла московитська влада. У 1905 уклав проєкт української конституції «Основний закон Самостійної України – Спілки народу українського».
З початком Першої світової війни мобілізований до війська, служив у ранзі поручника в Київському окружному військовому суді, член таємної організації «Братство самостійників». Після Лютневої революції 1917 приступив до створення української армії. Для цього 29(16) березня 1917 заснував і очолив Український військовий клуб ім. гетьмана Павла Полуботка від якого став членом Української Центральної Ради. Один з ініціаторів створення Першого українського охочекомонного полку ім. гетьмана Б. Хмельницького (1 травня 1917) та Другого українського імени гетьмана Полуботка козачого полку (червень 1917). Московитський Тимчасовий уряд заборонив організацію Другого полку, а Генеральний секретаріат Центральної Ради на чолі з Винниченком підтримав цю заборону й наказав полк розформувати, а полуботківцям повернутись на фронт до своїх частин.
Ініціатор скликання 18-21 травня 1917 Першого Українського військового з’їзду на який прибуло близько 900 делегатів, що представляли 1,5 мільйона військових українців. Обраний до складу вищого військового органу України – Українського генерального військового комітету. На з’їзді запропонував проголосити самостійність України, на що різко відреагував В. Винниченко, закликаючи до єднання з «братнім» московитським народом. Вважається, що розчарований проголошенням ІІ Універсалу Міхновський розробив план збройного повстання у Києві та передачі влади Центральній Раді. В ніч з 18 на 19 (з 5 на 6 сс.) липня 1917 полк ім. Полуботка роззброїв московитські частини у Києві і закликав Центральну Раду проголосити незалежність України, проте інфікована ідеями соціалізму та федералізму Рада роззброїла полуботківців і на початку серпня домоглась відправки їх на фронт, Міхновського на прохання Винниченка та Петлюри військовою владою вислано на Румунський фронт.
Після Жовтневого перевороту пізньої осені 1917 повернувся в Україну і оселився на Полтавщині, обраний мировим суддею. Долучився до Української демократично-хліборобської партії (УДХП), яка була єдиною несоціалістичною партією в Україні та обстоювала її незалежність. Під тиском обставин 22 січня 1918 Центральна Рада врешті здійснила те, чого так натхненно і довго домагався Міхновський – проголосила незалежність України, проте практично без війська її вже не було кому боронити перед більшовиками. З проголошенням Гетьманату, будучи хворим (приступи ревматизму) все ж повернувся до Києва. В. Липинський та С. Шемет схиляли гетьмана Скоропадського призначити Міхновського міністром внутрішніх справ (в інших джерелах – прем’єр-міністром), проте, дослухавшись порад недругів Міхновського, гетьман запропонував йому всього лише посаду бунчужного товариша, тобто особистого радника. Звісно, що М. Міхновський відмовився, проте продовжував працювати, щоби гетьманські урядові інституції перетворювати в українську владу. Будучи в конструктивній опозиції до гетьманської влади, все ж (разом з УДХП) відмовився вступати до Українського національного союзу, який готував антигетьманське повстання. З початком повстання виступав за примирення протиборчих сторін, утворення коаліційного уряду, при збереженні Гетьманату.
До Директорії УНР ставився негативно, вважаючи, що популісти та соціалісти не здатні втримати державу й наслідком їх правління стане розвал сільського господарства, економіки, армії, державного апарату, а відтак неспроможність чинити опір московським більшовикам. Для порятунку держави УДХП ухвалила план усунення Директорії за допомогою Запорізького корпусу полковника П. Болбочана та корпусу Українських січових стрільців Є. Коновальця й встановлення військової диктатури. На розмову з Болбочаном вирушив Міхновський, проте захворівши на тиф не зміг виконати своєї місії; Болбочана з наказу Петлюри було заарештовано.
Хворий та пригнічений виїхав на Кубань, звідки марно намагався емігрувати. Вчителював у станиці Полтавській, працював у кооперації, за неперевіреними даними викладав в Учительському інституті. В кінці квітня 1924 повернувся до Києва й був заарештований ДПУ, проте через декілька днів випущений на волю. Та вже наступного дня, 3.05.1924, знайдений повішеним у садку в садибі Володимира Шемета, де замешкав. В кишені повішеного знайдено прощальну записку, написану нібито рукою самого Міхновського: «Волію вмерти власною смертю! І сюди круть, і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам’ятає. Ваш Микола.». Найбільш правдоподібно замордований працівниками ДПУ, а смерть інсценізовано під самогубство. Похований на Байковому кладовищі. Народився у с. Турівка на Київщині 1873.
Сьогодні можемо лише гадати чи були би репресії, голодомори, багатомільйонні жертви української нації, якби політична еліта та народ на початку революції пішли би шляхом Міхновського, а не Винниченка та й на загал чи тремтів би нині світ перед московськими маніяками і виродками з ядерними довбнями в руках. Але врешті маємо усвідомити, що коли й надалі не будемо вчитись на помилках минулого, то приречені на повторення усіх негараздів і страт, аж до повного зникнення нас як нації. Історія не вибачає недбальства несумлінним учням.
«Головна причина нещастя нашої нації – брак націоналізму серед широкого загалу. Націоналізм – це велетенська і непоборна сила. Під її могучим натиском ламаються, здається, непереможні кайдани, розпадаються великі імперії і з’являються до історичного життя нові народи, що до того часу були під чужинецькими гнобителями. Націоналізм єднає, координує сили, рве до боротьби, запалює фанатизмом поневолену націю в її боротьбі за самостійність».
«Доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець… доти усі покоління українців йтимуть на війну».
«Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!.. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь по Україні і кожен, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!»
«Наше покоління мусить створити свою українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення своєї держави… Будемо жити своїм розумом…бо інакше ми своєї нації ніколи не визволимо».
«Будуччина буде повна кривавих подій між московською і українською нацією, інтереси яких рішуче протилежні і ніколи не будуть погоджені і не можуть бути погоджені. (…)
Українська інтелігенція приносить щороку великі і криваві жертви московському “Молоху”: вона єднається з московською інтелігенцією і приймає політичні ідеали і завдання останньої, бо не має власних окремих політичних ідеалів, витворених на Грунті інтересів і бажань української нації; українська інтелігенція бере участь у всіх революційних течіях московського суспільства, починаючи від російських студентських розрухів до діяльности в московських революційних організаціях. Це свідчить про велике духове рабство, про велику безпринципність і безідейність української інтелігенції. (…)
Усі лиха, що їх до сього часу терпить український нарід від того, що він до останніх часів не поглядав на свою справу національно, а тільки соціально; він не мав ідеалу самостійної України. (…)
Великий інтерес московської нації лежить в самій некультурності українського народу. Розуміючи добре свої інтереси на Україні, московська нація пильно стежить за усіма проявами в житті української суспільности, вишукуючи й гальмуючи прояви, ворожі її інтересам. Московська нація, надто її провідні шари, звикли дивитися на Україну як на певне джерело їх добробуту і уступлять тільки силі, а не чому іншому».
«Микола Міхновський – це українська стихія, … лише опанована сильним та благородним інтелектом. Він був високоосвічений і досвідчений правник, … тонкий психолог, щасливий ініціатор, видатний організатор, блискучий промовець, талановитий публіцист, розумний і тактовний керманич, мілітарист з інтуїції, добрий знавець нашої минувшини, історичної та побутової, революціонер, як тип людини, здатної на рішучий чин. Вихований на добрій українській традиції, в українському селі, Микола Міхновський був прекрасним взірцем української расової культури, був українським аристократом у властивому значенні цього поняття.» Варфоломій Євтимович.
«Це було велике серце. В ньому палав такий вогонь любові до України, що в іншій країні він запалив би мільйони сердець бажанням патріотичного подвигу, а серед нашої інтелігенції запалилися цим вогнем лише одиниці. Найбільшою його заслугою було надання великого творчого розмаху українським національним почуттям. Малесеньку любов до пісень і вишиванок він розпалив у полум’я великої любові до України». Сергій Шемет, найближчий товариш Міхновського
