100 років тому:
21.04.1926 – у Києві помер Микола Біляшівський (Біляшевський) – археолог, етнограф, мистецтвознавець, організатор музейної та пам’яткоохоронної справи, українознавець. Походив із священничої сім’ї.
Закінчив Другу Київську гімназію (1877–1885). Навчався на юридичному факультеті Київського (1887–1891) університету, випускні іспити склав у Новоросійському університеті (Одеса; 1891). Був вільним слухачем на природничому факультеті Московського університету (1892–1894). Член Московського Археологічного товариства, Московського товариства природознавства, антропології та етнології при Московському університеті, член-кореспондент нумізматичного товариства.
Завідувач архіву колишнього фінансового управління Царства Польського при Варшавській казенній палаті (1894–1896); відкрив та ввів в обіг невідомі матеріали з історії України. У Варшаві познайомився із бароном Федором Штейнгелем, який запросив Біляшівського організувати приватний музей у Городку на Волині (1895). Розробив структуру музею, напрями діяльности; для поповнення фондів відвідав чимало місцевостей Волині та Полісся. На основі зібраного матеріалу уклав також українсько-московитський діалектний словник волинських говірок. Опікувався музеєм до Першої світової війни.
Від 1897 року бібліотекар Київського політехнічного інституту. Член Київського товариства старожитностей і мистецтв, від 1899 року – член правління товариства. Від 1888 співпрацював із журналом «Киевская старина», у 1889–1902 роках – член редколегії. Засновник і редактор часопису «Археологическая летопись Южной России» (1899–1901 і 1903–1905). Співзасновник і перший директор Київського художньо-промислового і наукового музею (1902–1923; нині Національний художній музей України), фонди якого склали близько 30 тисяч експонатів. Консультував музеї Москви, Петербурга, Харкова, Херсона, Катеринослава, безпосередньо долучився до організації Полтавського природничо-історичного музею і Чернігівського музею українських старожитностей.
Від 1888 року займався археологічними дослідженнями, зокрема у 1891–1893 роках на Княжій горі у с. Пекарі біля Канева відкрив літописне місто Родень (Х ст.). Досліджував археологічні пам’ятки від кам’яного віку до раннього середньовіччя. Активний учасник ІХ–ХІV археологічних з’їздів. Дійсний член Наукового товариства імени Шевченка у Львові (1909), член Українського науково товариства у Києві, Історичного товариства Нестора-літописця.
Депутат Першої Державної Думи (1906), член Українського парламентського клубу. Під час Першої світової війни – уповноважений від Санкт-Петербурзької Академії наук для охорони пам’яток культури в Галичині та Буковині. Тимчасовим урядом призначений комісаром охорони пам’яток старовини у Києві.
Член Української Центральної Ради (1917), керівник Відділу охорони пам’яток старовини і музейної справи Генерального секретаріату УЦР. Уклав перелік українських культурних цінностей та місця їхнього перебування з метою повернення в Україну; учасник роботи Культурної комісії при Українській мирній делегації на Брестських переговорах. Співзасновник і дійсний член Української Академії Наук (від 31 травня 1919). Дійсний член Всеукраїнського археологічного комітету. Автор проєкту Закону УНР про охорону пам’яток історії, культури і мистецтва (1918). Голова Центрального Комітету охорони пам’яток старовини й мистецтва в Україні (1917–1921), заступник голови Софійської комісії (1919–1923).
Автор близько 400 наукових праць у галузях нумізматики, археології, етнології, літературознавства (переважно шевченкознавства), мистецтвознавства, музеєзнавства, пам’яткоохоронної діяльности. Записав велику кількість народних пісень, загадок, прислів’їв, приказок, легенд, переказів, вертепів.
Згідно з заповітом, похований біля Канева на Княжій горі, неподалік могили Тараса Шевченка. Народився в Умані на Черкащині 1867.
