220 років тому:
15(3).09.1804 – на хуторі Тимківщина, нині с. Богуславець на Черкащині народився Михайло Максимович, енциклопедист, філософ, етнограф, фольклорист, історик, філолог, природознавець, ботанік, поет, архівознавець. Батько Олександр, сільський суддя, походив з старшинського козацького роду, мати Гликерія (з дому Тимківська) – сестра відомих науковців Московського та Харківського університетів. Закінчив Новгород-Сіверську гімназію (1812-1819) та словесний і природничий відділи філософського факультету (згодом медичний) Московського університету (1823). Доктор (1833) та ординарний професор на кафедрі ботаніки Московського університету. Професор та перший ректор (1834-1835) Київського університету св. Володимира, декан філософського факультету. Мав намір залучити до викладацької роботи Т. Шевченка, М. Гоголя, М. Костомарова. Зважаючи на стан здоров’я та перешкоди для наукової діяльности, які створювала адміністративно-господарська робота 1835 подав у відставку з посади ректора, а 1840 вийшов на пенсію. Почесний член Київського, Московського, Петербурзького, Новоросійського (Одеса) університетів, численних наукових товариств, зокрема Історичного товариства імени Нестора Літописця, беззаперечний авторитет у наукових колах, проте через українські патріотичні погляди лише на схилі літ (1871) обраний членом-кореспондентом Петербурзької академії наук. З цієї ж причини імперське міністерство освіти ігнорувало його неодноразові спроби повернутися до академічної праці й не допускало вченого до освітнього процесу. Оселився на хуторі Михайлова Гора, де до кінця життя займався науково-літературною діяльністю. Ініціатор заснування та видавець низки газетних та журнальних видань у Києві та Москві, альманахів «Денниця» (1830-1834), «Киевлянин» (1840, 1841, 1850), «Украинец» (1859, 1864). Уклав «Курс математики», який кілька десятиліть був основним підручником в імперії.
Як фольклорист вважається фундатором української наукової фольклористики, працями в цій царині викликав жвавий інтерес до української народної творчости серед слов’янських народів, а також в Англії та Америці. Народну поезію розглядав виключно в контексті розвитку національної літературної мови.
Як мовознавець відстоював самостійність, самобутність та давність («старобутність») української мови, її законні права як середника творення культури єдиної української нації, яка на той час була розділена кордонами імперій. Наголошував, що мовою княжої Руси була саме українська, в той час як московської ще не існувало. Безкомпромісно обороняв українську ідентичність, зокрема в листах до князя Вяземського рішуче виступав проти московського панславізму та ігнорування української мови, носієм якої є окремий великий народ. Автор статей про походження та класифікацію слов’янських мов, етимологічного правопису «максимовичівки».
Як літературознавець та літератор досліджував і переклав літературною українською мовою «Слово о полку Ігоревім» та найдавніші літературні пам’ятки Руси – «Руську правду», «Повість минулих літ», вивчав козацькі літописи, переклав українською мовою псалми, досліджував творчість українських письменників. Написав низку власних віршів. З Шевченком познайомився ще 1843, наступного року поет подарував йому поему «Тризна» з власним підписом. Після заслання у червні 1859 Шевченко відвідав його на хуторі Михайлова Гора та намалював портрети його та дружини. Після смерти Кобзаря взяв участь у його перепохованні в Каневі та присвятив йому вірша. Товаришував також з М. Костомаровим, Є. Гребінкою, П. і С. Гулаками-Артемовськими, Г. Квіткою-Основ’яненком, П. Кулішем, О. Лазаревським, М. Щепкіним, М. Гоголем та іншими відомими українськими діячами.
Як історик перший з науковців аргументовано розкритикував заідеологізовану теорію норманського походження Руси, довів, що Русь була державою українців і аж ніяк не московитів («великоросів»). Обстоював неперервну тяглість між князівською та козацькою добами історії України, науково заперечив версію про так зване «запустіння України» після монголо-татарської навали. Чимало праць присвятив історії козаччини та гайдамаччини, піддав скрупульозному аналізу та критиці польські джерела про період Хмельниччини (його джерельні праці використовував М. Грушевський), Запорізьку Січ розглядав як зародок козацької державности. Значною мірою спричинився до розвитку національної історичної науки. Глибоко досліджував історію стародавнього Києва та його історичних і архітектурних пам’яток. Вніс вагомий вклад також в становлення та розвиток української археології. Для багатьох українців став натхненником та прикладом для наслідування у вивченні та збереженні української старовини.
Як природознавець став одним з фундаторів вітчизняної ботаніки, займався розробкою систематизації рослин, розробкою наукової термінології у галузі природознавства, ще перед Дарвіним висунув теорію еволюції тваринного світу. Цікаво, що ні Максимович, ні Дарвін не заперечували створення життя Богом, зрештою теорія дарвінізму як наукова концепція і дарвінізм як ідеологічний інструмент атеїзму діаметрально протилежні явища.
Одружений з молодшою на 20 років Марією Товбич (1853), у шлюбі народилися син Олексій, юрист та донька Ольга, педагог. Помер на хуторі Михайлова Гора біля с. Прохорівка на Черкащині 1873.
