250 років тому:
25(14).08.1774 – у с. Ланчин на Івано-Франківщині народився Михайло Левицький, Митрополит Галицький та Архиєпископ Львівський – предстоятель УГКЦ, кардинал. Походив з шляхетського роду гербу «Рогаля», батько був священником. Закінчив Станіславську (нині Івано-Франківськ) цісарсько-королівську гімназію (1790). Богословську освіту здобув у греко-католицькій духовній семінарії Барбареум у Відні та теологічному факультеті Віденського університету, доктор богослов’я. У 1798 хіротонізований на священника. Префект Львівської духовної семінарії (від 1797), згодом професор Львівського університету. Канонік Галицької митрополії у Львові (1808).
20 вересня 1813 хіротонізований на єпископа Перемиського. Обійнявши єпископський уряд розгорнув масштабну освітню діяльність і зокрема створення широкої мережі парафіяльних шкіл – тільки в Перемисько-Самбірській єпархії створено 383 народні (парафіяльні) школи. Для забезпечення шкіл навчальними матеріалами постійно дбав про видання підручників народною (українською) мовою; за браком власних видавничих спроможностей їх друк доводилося здійснювати у Будапешті. Сприяв створенню в Перемишлі освітнього Товариства священників (1816) та Дяківсько-вчительського інституту (1817). Разом з о. Іваном Могильницьким домагався в австрійського уряду викладання у школах Галичини руською (українською) мовою; їх зусиллями фактично проведена масштабна українізація освіти в Східній (етнографічно українській) Галичині. Для усвідомлення свого покликання та завдань як єпарха, а також нагляду за їх реалізацією здійснював систематичні візитації парафій та вірних єпархії. З іншого боку дбав про піднесення рівня та священичої гідности ввіреного йому духовенства; водночас для наведення ладу відзначався підвищеною вимогливістю до священства, зокрема вимагав проповідувати та навчати релігії тільки українською мовою (на той час частина духовенства послуговувалася польською). За короткий час енергійними та системними діями долучився до перетворення Перемишля на центр українського національного відродження Галичини – місто в ті часи навіть називали «Атенами» над «Сяном». Поряд з внутрішньо єпархіальними справами владика Михаїл був учасником Віденського конгресу (1814-1815) – конференції послів держав Європи (близько 200 дипломатів) для переформатування політичної карти Європи після розгрому наполеонівської Франції та перетворення континету на спілку легітимних монархій. На цьому світовому майданчику митрополит протестував проти релігійних утисків (греко-католиків) в Московії та відстоював права українців та їх Церкви перед поляками.
17 серпня 1815 австрійським цісарем Францом І призначений Галицьким митрополитом і Львівським архиєпископом; рішення цісаря Папа Римський затвердив 8 березня 1816. Ставши митрополитом напрацьований у Перемиській єпархії досвід поширював на всю Галичину. В 1817 з відновленням Львівського університету стараннями митрополита викладання догматики, пастирського богослов’я та катехитики здійснювалося українською мовою. Домігся, щоби при державних гімназіях засновано українські катехитури (Львів, Перемишль, Станіслав, Тернопіль, Самбір, Бережани). У 1844 розіслав священникам детальні інструкції щодо заснування на парафіях товариств тверезости.
Всіляко дбав про піднесення рівня та розбудову Української Церкви. Постійно виступав на захист переслідуваних в Московитській імперії українських греко-католиків, а після заборони царем Миколою І Унійної Церкви в Московії у 1841 видав спеціальне пастирське послання в обороні переслідуваних та з засудом репресій. 18 березня 1838 у Львові разом із співсвятителем єпископом Іваном Снігурським хіротонізував на єпископа Мукачівського Василя Поповича (чинив активний опір мадяризації, ревно працював на ниві національного відродження Закарпаття). Цей святительський чин мав стати одним з етапів об’єднання Мукачівської та Пряшівської єпархій з Галицькою митрополією, однак угорський єпископат зробив усе, щоби цього не сталося.
Разом з тим донині серед дослідників немає одностайної думки стосовно підтримки митрополитом висновку львівського цензора стосовно недоречності видання альманаху «Руської Трійці» – «Зоря», а відтак заборони поширення в Галичині «Русалки Дністрової» (виданої у Буді), хоч її вільно можна було придбати в інших регіонах Австро-Угорщини. Переважно це тлумачать надмірною обережністю владики, який не хотів мати зайвих проблем з польською шляхтою в Галичині та австрійським урядом, де було надто потужне польське лоббі. Ситуація направду була делікатна, бо національне пробудження української етнічної більшости в Галичині поляки представляли в столиці як прихильність до Московії й московського православ’я та сепаратизм (хоча стосовно Австрії формально саме вони були сепаратистами). Через це митрополит також остерігався, щоби питомці духовної семінарії не залучалися до непростих подій політичного життя краю, де у 1830-1840-х домінував польський конспіративний рух. Окремі історики також закидають митрополитові його небажання залучити до національного руху магнатів українського походження (Лев Сапіга, Володимир Дідушицький та інші), які мали намір повернутися до греко-католицького обряду. Як відповідь на ініціативу з боку цих магнатів Левицькому приписують слова: «Ми нарід хлопів і попів, і шляхти нам не тре!». Наслідком цієї необачної позиції на думку цих дослідників, розчарована шляхта масово полонізувалася, а дезорієнтовані втратою шляхти «попи і хлопи» скотилися до москвофільства. Важко судити наскільки ці думки відповідають дійсности, бо це питання досі не опрацьоване спеціальними ґрунтовними дослідженнями.
Від 1848 номінований примасом Галичини (примасу номінально підпорядковувалися також римо-католицька та вірмено-католицька архиєпархії), титул яким до Левицького відзначалися тільки римо-католицькі єпископи. Також у 1848 за заслуги перед Церквою і народом австрійський імператор нагородив митрополита Великим хрестом ордена Леопольда. Під час революційних подій 1848-1849 в Європі підтримав створення товариства «Галицько-Руська Матиця», Головної Руської Ради та її вимогу про поділ Галичини (Королівства Галичини та Володимирії) за етнічним складом на два коронні краї – український (Східна Галичина з центром у Львові) й польський (Західна Галичина з центром у Кракові) та надання українській провінції статусу національно-територіальної автономії.
16 червня 1856 Папа Пій ІХ підніс митрополита Левицького до гідности кардинала Вселенської Церкви: став другим кардиналом з ієрархів Української Церкви (після Київського митрополита Ісидора, грека за походженням) та першим з українців. Однак через поважний вік митрополит не зміг прибути до Риму, тож посланець Папи, празький кардинал Шварценберґ, привіз кардинальські атрибути до Унева (Унівський монастир закритий у 1790 відповідно до реформ Йосифа ІІ, проте у 1818 митрополит повернув його Церкві та перетворив на літню резиденцію). Час перебування владики Михаїла на митрополичому престолі був одним з найдовших – 42 роки. Помер в Унівському монастирі, нині в с. Унів на Львівщині 1858. Похований у монастирському храмі Успіння Пресвятої Богородиці.
