100 років тому:
6.09.1924 – у Києві народився Михайло Брайчевський, історик, археолог, мистецтвознавець, нумізмат, громадський діяч, член УВАН (США), дійсний член НТШ, голова Київського осередку Українського історичного товариства ім. М. Грушевського, почесний професор Національного університету «Києво-Могилянська академія» (1992), художник-аматор.
По батьківській лінії походив з колись ополяченої української шляхти, рід матері (Виноградова) мав етнічні московитські корені. З відзнакою закінчив історичний факультет Київського університету (1943-1948), де заснував Наукове студентське товариство і став першим його головою, організатор першої студентської конференції в університеті, на якій виступив з доповіддю «До питання про походження українського народу» (!). За два роки до закінчення університету зарахований працівником Інституту археології АН УРСР. 1955 захистив кандидатську дисертацію «Римська монета на території України», докторську ж про державність східних слов’ян вже в «антський» період (заперечувала нормандську теорію), подану до захисту у 1960, «завалили» і лише наприкінці панування радянської влади вченому вдалось здобути докторську ступінь (1989). Працював в Інституті історії АН УРСР (1959-1968), один з ініціаторів створення Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (1966), особисто спричинився до порятунку чималої кількості культурних та архітектурних пам’яток України. Володіючи великим інтелектом та ерудицією, за умови підпорядкування диктату комуністичної ідеології, міг зробити блискучу кар’єру, проте на заваді стала елементарна людська чесність та порядність. У великому числі писав наукові статті, розділи фундаментальних колективних монографій, енциклопедичні гасла, монографії, які принесли йому світове визнання. В часи хрущовської відлиги у Клубі творчої молоді «Сучасник» читав лекції з історії України. У 1966 написав статтю «Приєднання чи возз’єднання? Критичні замітки з приводу однієї концепції» у якій нищівно розкритикував радянські пропагандистські «Тези до 300-річчя возз’єднання України з Росією». За словами видатного українського історика на еміграції Олександра Оглоблина ці «Тези» були немовби «символом віри» радянської історіографії, що ґрунтувалась на трьох ідеологічних міфах: 1) Київська держава княжих часів (Русь) була не українською, а «загальноруською», тобто державою єдиної руської народності; 2) заперечувалось існування Козацько-Гетьманської держави та історичний епізод союзу гетьмана Богдана Хмельницького з Московією трактувався як возз’єднання України з «Росією»; 3) спільне походження «російського», українського та білоруського народів. На основі цих міфів вибудовувалась державна політика «злиття націй» в «єдиний радянський народ» і зрозуміло, що цей «народ» мав стати московитським. Брайчевський вщент розгромив ці брехливі «Тези» і був єдиним істориком на підрадянському просторі, який наважився відкрито виступити проти фальсифікації історії та русифікації України. Ба більше, рясно цитуючи Маркса, Енгельса та Леніна, показав, що так зване «возз’єднання» насправді було окупацією українських земель та регресом у культурному, економічному й державотворчому розвитку України. Ця праця, подана до «Українського історичного журналу» звісно не була опублікована, проте поширювалась «самвидавом», а 1972 вийшла брошурою в Канаді. За це, а також за підпис під листом проти репресій до керівництва СРСР («Лист 138-ти») у 1968 вченого «скорочено» з Інституту історії, негласно заборонено друкувати його твори, іншим історикам посилатись на його праці, накладено табу на участь в наукових конференціях, всі праці уже відомого в світі вченого вилучено з бібліотек, а за самим вченим встановлено нагляд КҐБ. Від нього вимагалось небагато – визнати у пресі помилковість «попередніх» наукових поглядів, публічно покаятись і перетворитись на стандартного радянського історика. Та вроджене відчуття власної гідности й чести науковця, любов до України визначили його вибір на користь статусу неблагонадійного, безробітного, переслідуваного та продовження наукової праці, але тепер уже «в шухляду»; частина з написаного тоді не опубліковано й до нині. У 1974 отримав запрошення на працю від президента Гарвардського університету, ось тільки громадянину СРСР неможливо було виїхати за межі імперії. В часи незалежної України делегат і доповідач («Про перспективи української державності») Установчого з’їзду Народного руху України (1989), невтомний оборонець української мови, ініціатор відбудови Михайлівського та Успенського соборів, активний публіцист та науковець.
Автор понад 600 наукових праць, численних монографій, що охоплюють майже всі періоди української історії. Ще в радянські часи мав мужність заперечувати теорію про єдину для українців, білорусинів та московитів давньоруську народність та обґрунтовував думку про раннє формування української народності, а також гіпотезу про тотожність антів і полян, які були предками українців і які започаткували процес державотворення у східних слов’ян й розбудови давньої русько-української держави з центром у Києві. Обстоював безперервність українського історичного процесу від ранньої історії України до останніх часів. При цьому термін «український» використовував до ранньої (Антське царство) та середньовічної історії українських земель. Сміливо наголошував, що культура та розвиток Московії козацької доби були незрівнянно нижчими у порівнянні з Україною і, якщо й чинили вплив на українську культуру, то виключно негативний, перетворивши країну із майже стовідсотковою грамотністю у ХVІІ ст. в практично неписьменну на початку ХХ ст. Помер у Києві 2001.
«Але хто б міг розтлумачити мені, чому Україна, скажімо має об’єднатися з Узбекистаном, або Киргизією і не об’єднуватися з Польщею, Чехією, Угорщиною, Словаччиною, Болгарією та іншими Європейськими народами, з якими її зв’язують до порівняння тісніші та органічніші зв’язки – історичні, культурні, світоглядні, конфесійні і т.д.».
«Киньмо гратися у піжмурки і теревенити про мовні права некорінних народів. Йдеться не про захист чиїхось рідних мов, а про брутальне нав’язування однієї з некорінних,… намагання російських шовіністів зберегти за російською мовою становище офіційної мови в рамках колишнього СРСР – за рахунок натуральних прав усіх інших мов», (стаття «Нація і держава», 1993 р.).
