80 років тому:
10.02.1944 – у Варшаві помер Марко Безручко, генерал-хорунжий Армії УНР. Закінчив вчительську семінарію в Переяславі, деякий час вчителював, а відтак вступив в Одеське піхотне юнкерське училище (закінчив 1908), де потоваришував із Всеволодом Змієнком. Служив у Вільно, закінчив Миколаївську піхотну академію (1912-1914). З перших днів учасник Першої світової війни, отримав поранення та контузію, останнє звання в московитській армії – капітан. У 1917 активний учасник українізації царського війська. Виконував переважно штабну роботу: старшина Головного управління Генерального штабу УНР, відтак в армії Української Держави (Гетьманату), за Директорії з грудня 1918 – начальник оперативного відділу Генштабу УНР (керівництво розвідкою та контррозвідкою), з березня 1919 – начальник штабу Окремої Запорізької бригади ім. С. Петлюри, з квітня 1919 – начальник штабу та член Стрілецької Ради Окремого корпусу Січових Стрільців під командуванням Євгена Коновальця. У грудні 1919 інтернований поляками в таборі українських вояків УНР у Ланьцуті. Організатор та командир 6-ї Січової дивізії Армії УНР у Брест-Литовську (початок 1920) сформованої з інтернованих українських вояків, у квітні 1920 підвищений до рангу полковника.
24 квітня 1920 С. Петлюра, коштом передачі Польщі Західної України, уклав Варшавський договір за яким Польща зобов’язувалася надати УНР військову допомогу у визволенні Великої України від більшовиків. Відтак об’єднані українсько-польські війська швидко опанували великі українські території і 7 травня увійшли до Києва. В авангарді наступаючих частин була 6-та дивізія на чолі з Безручком. Проте внаслідок потужного більшовицького контрнаступу під загрозою існування тепер опинилася сама Річ Посполита. На початку червня радянські війська Південно-Західного фронту перейшли в наступ, за короткий час опанували велику частину Західної України й в середині липня проголосили бутафорну Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку. 6-та дивізія Безручка в безперервних боях з Першою кінною армією Будьонного відступала через Полісся, Поділля та Галичину до Замостя, проте попри відчутні втрати зуміла зберегти боєздатність. Водночас в липні більшовики з півночі через Білорусь розгорнули масштабний наступ Західного фронту під командуванням Михайла Тухачевського, а в обозі везли майбутній маріонетковий «уряд Радянської Польщі». Плани московських комуністів передбачали знищити незалежну Польщу, увірватись до Німеччини та викликати там революцію, а відтак опанувати усю Європу. В ситуації повоєнної розрухи та хаосу західного світу такі плани були цілком реалістичними. На початку серпня війська Тухачевського підійшли до Варшави і її падіння виглядало неминулим – всі іноземні посольства терміново покинули столицю. Лише відчайдушна контратака польських військ 16 червня змогла завдати важкого удару військам Тухачевського та врятувати Варшаву. Ситуацію на користь червоних ще можна було переломити наступом з півдня кінної армії Будьонного, проте на її шляху нездоланною перешкодою стало Замостя. Оборону міста, як старший за званням, очолив полковник Безручко, стрілецька дивізія якого на всьому Південному польському фронті виявилася єдиною більшою боєздатною частиною здатною на опір. Начальником штабу сил оборони був Всеволод Змієнко. В Замості перебував також раніше розбитий польський піхотний полк майора Болтуца. Сумарно оборонці мали 3400 вояків (з них лише 200 кіннотників), 12 гармат і 3 бронепотяги. Проти них наступало від 16 до 17 тисяч червоноармійців із більш як 70 гарматами. Важкі кровопролитні бої тривали від 29 до 31 серпня, але більшовики так і не спромоглись здолати практично у 5 разів менш чисельну залогу міста та виконати стратегічне завдання – взяти в кільце польські війська під Варшавою. Ця фатальна для червоних затримка дала змогу маршалу Юзефу Пілсудському успішно завершити Варшавську битву і тепер уже погнати більшовиків на схід. За цю перемогу Безручко та Змієнко були підвищені до рангу генерал-хорунжих Армії УНР (жовтень 1920). Про битву під Замостям радянським історикам не дозволялось говорити, а в польських публікаціях практично не згадували про видатний вклад в тих подіях українського війська та зокрема командира Безручка.
Після Замостя Безручко командувач Середньої групи військ Армії УНР, яка в жовтні провела успішний контрнаступ проти червоних на Поділлі та вийшла на Наддніпрянщину. Проте плани визволити Україну були перекреслені Польщею, яка уклала з Москвою сепаратний мир, поділивши українські землі по Збручу. 21 листопада 1920 Армія УНР перейшла річку Збруч і була інтернована поляками. На еміграції військовий міністр уряду УНР в екзилі (1921), член Вищої військової ради УНР (1921-1924). З дружиною Клавдією жив у бараку в таборі для інтернованих у Щипйорно, дружина заробляла на життя живописом. Коли 1924 польська влада розпочала ліквідацію таборів вояків УНР Митрополит Андрей Шептицький надіслав Безручку запрошення працювати в Осмолоді (в Карпатах), проте польська сторона не дозволила його переїзд до Галичини. Влаштувався на працю у польському військовому картографічному інституті. З 1927 член таємного українського Генерального штабу (29 осіб) екзильного міністра військових справ УНР генерала Володимира Сальського. Голова Українського воєнно-історичного товариства у Варшаві (1931-1935), голова Українського клубу, редактор та видавець військово-історичного збірника «За Державу». У 1938 під час гучного святкування 20-річчя відродження Польської держави за оборону Замостя нагороджений найвищим польським орденом «Vіrtutі Міlіtarі», проте український генерал відмовився її прийняти, мотивуючи: «Я воював за Україну, а не за Польщу». На початку Другої світової війни активно підтримував ОУН, від 1940, після смерти В. Сальського, обійняв пост міністра екзильного уряду УНР. Автор декількох книжок спогадів та численних статей з історії українського війська. Похований на православній частині міського цвинтаря «Воля». Народився у м. Великий Токмак, нині Токмак Запорізької области 1883.
