100 років тому:
22.06.1925 – у с. Грудки на Волині народився Іван Гончарук-«Лісовий», останній розстріляний у 1989 комуністичною владою колишній воїн УПА. В УПА від липня 1944, згодом господарчий у складі боївки ОУН Фадея Бродовського-«Збруча». На нього покладалося виконання тилових завдань, у бойових акціях він практичної участи не брав. Заарештований працівниками НКВС 21.12.1945 і засуджений до смертної кари, заміненої на 20 років каторги та 5 років поразки в правах. Ув’язнення відбував на Колимі. У серпні 1956 звільнений, проте із забороною повертатися на рідні землі. Оселився в селищі Усть-Омчуг Магаданської области. Одружився з Ганною Проценко, яка за оргнабором приїхала з Сумщини працювати швачкою. В подружжя народилися донька Наталя та син Юрій. У 1969 з допомогою батьків дружини у селищі Комсомольське, нині Слобожанське на Харківщині купили хату і у 1975 повернулися в Україну. У квітні 1986 відвідав рідне село, а вже в жовтні за доносом мешканця Камінь-Каширського Миколи Найдича (колишнього сексота НКВС) КДБ Волині відкрило проти нього нову справу. Для цього у Луцьку створено слідчу групу в складі майора Віталія Приступи та лейтенанта Олександра Заболотного. Гончарука, на той час уже пенсіонера, заарештовано 1.07.1987. Проти звинувачуваного не було жодних достовірних фактів чи прямих свідчень, уся справа була примітивно сфабрикована, проте перед слідством стояло не правове але політичне завдання. Правдоподібно, що на той час, коли радянська імперія почала зусібіч тріщати та на місцях в республіках почали підніматись (спершу в формі неформальних культурологічних груп) національні рухи необхідно було подати виразний знак, що вони будуть негайно та безоглядно придушені. Тож на думку центральної влади суд і розправа над колишнім упівцем, який відбув термін покарання, були зручним приводом подати ще доволі застрашеному попередніми десятиліттями репресій суспільству такий символічний і промовистий знак. Суд над 62-річним пенсіонером відбувався у Камінь-Каширську і тривав із 12 по 16 жовтня 1987. У селах Грудки, Осівці, Мельники-Мостище влада інспірувала «сходи села», які під опікою кураторів із КДБ мовчки погодилися з формулюванням однаково написаних протоколів із вимогою «Розстріляти!». Для переконливости на судове засідання доставили 14 «потерпілих» і 33 «свідки», які переважно говорили, що невпевнені чи Гончарук був учасником інкримінованих йому акцій. Згодом донька Наталя згадувала про цей фарс: «Це виглядало на виставу. Нагнали повний зал народу. В основному школярі, підлітки. Майже тиждень говорили про звірства ОУН і УПА, але до справи Гончарука це не мало відношення. Із 50 осіб, заслуханих у суді, Гончарука особисто знали лише 15. Батько тримався, хоч і був пригнічений. Напевно, здогадувався яким буде вирок». В останньому слові Іван Гончарук вкотре ствердив, що «На моїй совісті вбитих людей немає», проте переважила політична доцільність і суддя 16 жовтня оголосив вирок – смертна кара. Касаційна скарга адвоката, що Гончарука вдруге засудили за «злочини», за які він уже відбув покарання та дві касаційні скарги самого Гончарука Верховним судом УРСР були відхилені. 19 квітня 1988 голова Верховної Ради України Валентина Шевченко підписала Постанову Президії ВР УРСР з резолюцією «Відхилити клопотання про помилування», а 3 травня 1989 з Москви із Секретаріату Верховної Ради СРСР надійшов лист з формулюванням «підстав для помилування не знайдено». Розстріляли Івана Гончарука в Києві 12.07.1989, коли комуністична імперія доживала свої останні дні. Місце поховання невідоме донині.
Причетними до цинічного протизаконного вбивства Івана Гончарука були:
– Микола Найдич – мешканець Камінь-Каширського, колишній агент-сексот НКВС;
– Віталій Приступа – слідчий, майор КДБ, який фабрикував кримінальну справу та написав Постанову про притягнення Гончарука як обвинуваченого;
– Олександр Заболотний – другий слідчий-фальсифікатор, лейтенант КДБ;
– А. В. Андрієвський – начальник слідчого відділу Управління КДБ УРСР по Волинській области, підполковник КДБ та В. М. Шевчук – начальник Управління КДБ УРСР по Волинській области, генерал-майор, які підписали Постанову укладену майором Приступою;
– Анна Шептур – другий (після Найдича) обвинувачував Гончарука на суді у вбивстві свого батька Антона Шептура (у ті часи донощика НКВС) про яке знає від слів матері, а та дізналася про нього «із чуток»;
– Борис Плахтій – суддя, що виніс неправомірний смерний вирок;
– Б. Панчук і Г. Артеменко – народні засідателі, які підписали смертний вирок.
П.С. У 2021 суддя Борис Плахтій, який запопадливо служив московсько-більшовицькій окупаційній владі, через суд (держави проти якої він усе життя працював) домігся від України, тобто від всіх громадян незалежної України в тому числі й тих, які віддають свої сили, здоров’я і життя в боротьбі з тим самим окупантом, підвищення пенсії до 202 тисячі гривень на місяць. Як кажуть, коментарі тут зайві. Хоча… один таки вартує озвучити. Кожен несправедливий земний суддя і кожен продажний земний екзекутор після переходу до вічности отримають в історії народу вічну ганьбу, а у потойбіччі вічний вирок, але тепер уже від непідкупного та справедливого Судді. Цікаво, що більшість із земних, вірять вони у вищу справедливість чи вагаються, та все ж на серці мають непевність, зближаючись до межі життя і смерти, і вряди-годи йдуть до храму, де оберемками палять свічки, хоча як кажуть в нашому народі «поможе це як мертвому припарка».
