50 років тому:
4.01.1972 – на прикордонній станції Чоп (Закарпатська область) у потязі Москва-Прага заарештовано громадянина Бельгії, українця за походженням, Ярослава Добоша. Я. Добош (народжений в Бельгії; 25 років), студент Лювенського університету, член Спілки української молоді у грудні 1971 як турист прибув до України. Під час арешту в нього вилучено фотокопію «Словника рим української мови» С. Караванського, який на той час був уже політв’язнем. Це затримання стало приводом до початку активної фази спецоперації КДБ УРСР під назвою «Блок» з ліквідації дисидентського руху в Україні, що стартувала вже 12 січня. У Києві, Львові та інших містах України в січні в «справі Добоша» заарештовано понад 20 осіб, впродовж року арешти поширились на сотню осіб, серед них: В. Стус, І. Світличний, Є. Серстюк, Л. Плющ, Д. Шумук, М. Плахотнюк, В. Чорновіл, З. Франко, М. Осадчий, І. Гель, С. Шабатура, Ірина та Ігор Калинці, В. Романюк, І. Дзюба, С. Ґлузман, Н. Світлична, І. Сеник та інші. Затримання в Україні тривали до 1974. Метою спецоперації КДБ було продемонструвати громадянам СРСР, що діяльність правозахисників керується націоналістичними організаціями за кордоном і спецслужбами капіталістичних країн. Зокрема в радянській пресі за 11 лютого було повідомлено, що «Добош прибув для виконання злочинного завдання зарубіжного антирадянського центру ОУН, що знаходиться на утриманні імперіалістичних розвідок», а також, що «за проведення ворожої соціалістичному ладу діяльності і в зв’язку зі справою Добоша притягнуті до кримінально відповідальності Світличний І. О., Чорновіл В. М., Сверстюк Є. О. та інші».
Під час ув’язнення Добоша на Луб’янці в Москві, до нього допустили бельгійського консула, який повідомив, що західний світ не має жодного впливу на СРСР і порадив говорити все, що від нього будуть вимагати, а після повернення в Бельгію він спростує усі свої заяви. Через п’ять місяців слідства, 2 червня 1972 на прес-конференції за участі представників радянських ЗМІ, Добош публічно «покаявся», заявив, що виконуючи завдання Закордонних частин ОУН, як зв’язковий між емігрантськими антирадянськими центрами та їх агентурою в Україні, зустрічався з українськими дисидентами. Після цього згідно Указу Президії ВР СРСР від 2 червня 1972 Я. Добоша звільнили від кримінальної відповідальності та «видворили» за межі СРСР. В Бельгії на прес-конференції для західних журналістів він відмовився від усіх свідчень даних в СРСР, які з нього «вибили» під примусом. Проте для радянських ідеологічних структур та спецслужб це вже не було суттєвим, оскільки маховик репресій отримав необхідне обґрунтування і уже був запущений.
Та все ж, попри детальну розробку спецоперації «Блок», кагебістам не все пішло відповідно до поставлених планів. У березні 1972, через три місяці після ув’язнення Чорновола, кияни Є. Пронюк, В. Лісовий та В. Овсієнко поширили черговий шостий самвидавний випуск журналу «Український вісник». Цікаво, що у Львові також під № 6 М. Косів, Я. Кендзьор та А. Пашко випустили «Український вісник», який отримав назву «львівський». Декількох дисидентів КДБ примусило написати «покаянні» заяви, проте більшість відмовилась від каяття, що суттєво нівелювало очікувані результати. Те, як ницо поступали кагебісти наочно ілюструють методи «роботи» з Михайлиною Коцюбинською, племінницею українського класика Михайла Коцюбинського. Її шантажували різноманітними погрозами, зокрема забрати доньку та позбавити материнських прав, проте так і не домоглись від неї покаянної заяви.
Арешти 1972 завдали велетенського удару по дисидентському руху в Україні, та все ж не змогли його знищити. Обсяг самвидавної літератури значно скоротився але не припинився. З ініціативи В. Чорновола в пам’ять про недавні арешти з 1975 року українські в’язні 12 січня почали відзначати голодуваннями та протестами як День українського політв’язня. У 1981-му учасники Київського демократичного клубу поширили листівки: «Співвітчизники! 12 січня – День українських політв’язнів! Підтримаймо їх!». Тоді КДБ заарештувало чотирьох осіб, зокрема журналіста С. Набоку. Ці події Москва також використала, щоби усунути з посади першого секретаря ЦК КПУ відданого комуніста проте не надто надійного для імперії Петра Шелеста та замінити покірним волі центру Володимиром Щербицьким із відповідною командою. Проте, як засвідчила історія, усі спроби порятунку імперії, заснованої на несправедливості та репресіях були марними.
