80 років тому:
29.02.1944 – приблизно о 18:50 біля с. Милятин на Рівненщині відділ УПА обстріляв колону з 3 легкових автомобілів та 1 вантажівки, в яких перебував командувач 1-го Українського фронту генерал армії Ніколай Ватутін з почтом та охороною. В результаті обстрілу командувач отримав наскрізне поранення в праву частину сідниць. Проте рана виявилася важкою, оскільки куля роздробила кістку, що невдовзі призвело до розвитку запальних процесів та смерти генерала. Попри те, що обставини загибелі воєноначальника найвищого рангу мали би бути негайно та ретельно розслідувані до сьогодні побутує чимало версій того, що сталося в останній день грудня та пізніше. Перші десятиліття офіційні радянські версії воліли фрагментарно торкатися цього питання, або й взагалі оминати незручну тему. Так, М. Брагін в біографії Ватутіна написав, що він «був поранений ворожою кулею» (1954). У другій редакції спогадів маршал Жуков із «скрупульозною» точністю «військового історика» заявив, що кортеж машин атакував «невідомий натовп – 250-300 чоловік». А в радянському фільмі Ю. Озерова «Направление главного удара» (1971) дофантазувались до того, що автомобіль Ватутіна обстріляли німці, які буцімто пробивалися з оточення. Хоча ці немічні намагання є доволі логічними та зрозумілими, бо ж ніяково на всю імперію визнати, що такого високого генерала ліквідували якісь аматори військової справи – селяни-повстанці з УПА. Тим більше, що за всю війну німцям, з їхньою велетенською військовою потугою, вдалося знищити тільки одного командувача фронту – Черняховського під Кеніґсбергом.
Сьогодні немає сумніву, що засідку зробили українські повстанці, проте достеменно невідомо який це був підрозділ та якими силами. За однією з версій колону обстріляв відділ УПА під командуванням Петра Олійника-«Енея». Після проведеного «розслідування» контррозвідники «СМЕРШу» 1-го Українського фронту відзвітували нагору, що це зробили банда «Чорноморець», яку ліквідували 12-13 березня та бандитська група «Олег», ліквідована ними 22 березня в Острозькому районі Рівненської области (загальною чисельністю 100-200 стрільців). Така «оперативність» і «результативність» смершівців не дивує, бо ж треба було якось рятувати свої погони, а навіть життя й потвердити, що не дарма їдять державний хліб. Після завершення війни з’явилися версії, що до засідки причетні боївки СБ сусідніх сіл Михалківці та Сіянці чисельністю від 17 до 27 стрільців (правда ця історія ставила в незручне становище генерала з його вояками, які, маючи рівні сили, втекли з поля бою). Також до цієї засідки приписують відділ Примака-«Трояна» чисельністю 30 стрільців або сотню «Мадяра». Але як би там не було це був поважний успіх УПА та дошкульний удар по репутації «нєпобєдімої» Червоної армії і всемогутности радянського режиму.
Ця історія також вкотре засвідчила традиційну московитську і радянську недбалість – генерали та старші офіцери, які мали ретельно слідкувати за безпекою воєноначальника найвищого рангу, поклались на народне «якось воно буде» і замість забезпечити броньованими автомобілями (яких мали в достатній кількости) та посиленою охороною пересування генерала територією, що перебувала під контролем чисельних та добре озброєних партизанських загонів УПА обмежились наданням для охорони Ватутіна взводу солдат.
Пораненого генерала літаком доправили в київський військовий госпіталь. До порятунку Ватутіна були залучені найавторитетніші медики Союзу список, яких доволі розлогий, але вартує щоби його навести. Вже в Рівне прибули начальник санітарного управління фронту генерал-майор медслужби (м/сл) Семека, головний хірург фронту полковник м/сл Гуревич, головний хірург Київського військового округу генерал-майор м/сл Іщенко, заступник головного хірурга ЧА генерал-лейтенант м/сл Шамов, провідний хірург московського госпіталю септичних інфекцій майор м/сл Кокін, дещо пізніше доєдналися головний терапевт ЧА, професор Вовсі з Москви, бактеріолог, доктор медичних наук Покровський, провідний фаготерапевт, доктор медичних наук Кокін, завідувач відділу гематології Інституту академіка Богомольця, професор Юдін, головний хірург ЧА, генерал-полковник м/сл і академік Бурденко, академік Стражеско, хірурги Кремлівської лікарні, професори Бакулєв і Теревинський, з Харкова прилетів найвідоміший в СРСР фахівець по імунізації донорів професор Коган. В Києві генерала помістили в окремий спеціально обладнаний будинок із чисельним штатом хірургів, терапевтів, медсестер, всі необхідні медикаменти оперативно поставляли літаком з Москви. Щодня Хрущов доповідав в Москву про лікування та стан здоров’я Ватутіна. Вже згодом, після смерти Сталіна та розвінчання культу особи, в мемуарах Хрущов, намагаючись відмежуватись від кривавих злочинів комунізму до яких також був безпосередньо причетний, звинуватив у смерти генерала саме вождя, нібито той заборонив лікувати запалення крові американським пеніциліном, що мовляв «американські ліки можуть отруїти нашого командувача». Насправді Ватутіна лікували саме американським пеніциліном. Однак ні титуловані фахівці з усієї імперії, ані найкращі ліки не допомагали. Ватутіну зробили високу ампутацію правої ноги, однак інфекція (газова гангрена) продовжувала поширюватись. Чи то недовіряючи медикам, а чи з яких інших незнаних нам мотивів, хворий на бланку Голови РНК УРСР написав Сталіну записку: «Дела идут очень плохи. Бурденко меры принимает. Прошу кое-кого подстегнуть. Ватутин». Але не допоміг вождь і Ватутін вночі 15.04.1944 помер.
Після поранення та смерти генерала більшовицький уряд на боротьбу з УПА в цьому районі вислав кавалерійську дивізію з 20 бронеавтомобілями та 8 танками, в кожному районі дислоковано батальйон, а в обласних центрах – полк Внутрішніх військ НКВС, по залізниці прибуло 10 бронепоїздів. Загальна чисельність карателів склала більше як 30 тисяч військовиків НКВС. Лише за 20 днів здійснено 65 оперативно-військових операцій в яких за офіційними звітами знищено 1129 повстанців. Однак є поважні підстави сумніватися в правдивості радянської «статистики», оскільки кількість трофейної зброї в багато разів менша від кількости вбитих. Тут можливі три варіанти: або до числа ліквідованих «бандитів» зараховували вбитих беззбройних цивільних осіб, або на кожного стрільця зі зброєю припадало 5-6 повстанців з палицями, або ж ці цифри надумані, оскільки вищому начальству їх перевірити не було можливости.
За лаштунками цієї події часом забувається питання: ким насправді був для української нації генерал Ватутін. Народився він на Білгородщині (колишня Воронізька губернія, Валуйський повіт) за 30 км від теперішнього кордону з Україною, на землях, де до більшовицької революції половину населення складали українці. З якого народу походив невідомо, але з юнацьких літ ідентифікував себе як московит та переконаний більшовик. В період української революції воював проти українських повстанських загонів та Армії УНР. Під час Другої світової війни командував Воронізьким (з 1943 Першим Українським) фронтом у боях з німцями за землі Лівобережної та Правобережної України. Подібно як і генерал-м’ясник Жуков відзначився зневагою до людського життя, кидаючи сотні тисяч беззбройних щойно мобілізованих юнаків під гусениці німецьких танків або незліченними тисячами топлячи їх у Дніпрі. Лише на Букринському плацдармі та в боях за Київ від 22 вересня до 6 листопада 1943 за оцінками військових істориків Ватутін поклав в українську землю близько 647 тисяч солдат, а може й більше. Так хотілося йому до річниці більшовицького перевороту взяти Київ та пробити на мундирі нову дірочку під нагороду, що неозброєних та ненавчених «чорнопіджачників», а простіше безвусих сільських хлопців мобілізованих на щойно «звільнених» українських землях послав молодими тілами закидати німецькі окопи та кулеметні гнізда. Іншим означенням як кривавий кат української нації рівня Жукова та Сталіна про Ватутіна сказати не можна.
