110 років тому:
18(5).08.-21(8).09.1914 – на велетенській території Волині, Поділля, Галичини та Буковини між військами Московитської й Австро-Угорської імперій відбулась Галицька битва, одна з найбільших битв Першої світової війни. В рамках масштабної стратегічної операції московитські війська Південно-Західного фронту (відтинок понад 400 км від р. Вісла до Румунії; головно проходив українськими землями від Любліна – Холма на півночі до річки Дністер на півдні) перейшли в наступ з метою розгромити австро-угорські війська, оволодіти Галичиною та гірськими перевалами Карпат, що відкривало перспективи подальшого наступу на Придунайську низовину. Окремі московські полководці навіть сподівалися, що їх армія зможе покінчити з Австро-Угорщиною до того, як німці встигнуть їй надати допомогу. Московитське військо налічувало близько одного мільйона (за іншими даними 1,2 мільйона) солдат і мало на озброєнні 1770 гармат, австро-угорське – понад 830 (за іншими даними 950 тисяч) вояків і 1500 гармат. Після низки вдалих маневрів та переможних боїв на початку вересня московити завдали поразки австрійській армії у Городоцькій битві, що вирішило хід Галицької операції. Московія окупувала Буковину, її військо без бою вступило до Львова (3 вересня), вийшло на річку Сян та опанувало карпатські перевали, оточило фортецю Перемишль. 4 вересня нові хазяї краю створили Галицьке військове генерал-губернаторство у складі 4-х губерній: Львівська, Перемиська, Тернопільська та Чернівецька.
Уже з перших днів московські окупанти розпочали наводити «нові порядки» у притаманній їм, хіба на генетичному рівні, манері. Московитське розуміння світу доволі примітивне, хоча й доволі дієве для їхньої темної маси: де ступив чобіт московського солдата – там «ісконно русская зємля». Тож 24 серпня, ще до завершення операції, царський уряд видав звернення до русинів (тобто українців Галичини) із закликом підняти прапор великої і неподільної Росії (Московії) та «завершити справу великого князя Івана Калити». На опанованих територіях окупанти відразу почали знищувати усі без винятку «мазепинські» (тобто українські) суспільно-культурні та наукові інституції. Особливо небезпечною для свого панування вони розцінювали Українську Греко-Католицьку Церкву, тому для її ліквідації та запроторення вірних в стійло державного московитського православ’я приділялося якнайбільше уваги. Однак справа була винятково складна, бо Церква мала безапеляційний авторитет серед усього українського населення окупованого краю. 23 вересня опубліковано постанову військового генерал-губернатора Г. Бобринського про запровадження цензури, якою зокрема заборонявся продаж книг на «малоросійському наріччі» (це саме сьогодні чинять московити на окупованих українських землях сходу). А ще московити вдалися до традиційного «козирного» асиміляційного інструменту – депортації у віддалені райони Московської імперії великого числа місцевих мешканців, особливо духовенства та інтелігенції.
Оскільки московський «освободітєль» немислимий без ґвалту, розбою, мародерства, то в світі цим хіба вже нікого не здивуєш. Як тільки їхнє військо зайняло Чернівці, то з 2 по 8 вересня всі околиці міста були віддані солдатам на розграбування. Нахабство та жорстокість царських солдат настільки обурила мирних мешканців, що вони радо долучалися до партизанської боротьби, яку очолив підполковник жандармерії Едуард Фішер (московити обіцяли за живого Фішера 100 тисяч рублів, а за мертвого – 50 тисяч). Нерідко брутальність загарбника не вкладалася в рамки здорового глузду – 23 серпня у с. Велика Березовиця на Тернопільщині після бою московські солдати без будь-якої доцільності, за наказом командування, спалили 85 селянських господарств.
Але непросто було українцям, як недержавній нації, і по стороні австро-угорської влади. Місцева адміністрація в Галичині була репрезентована переважно польською шляхтою, яка спритно перекинула усі воєнні невдачі на «московських шпигунів», які, за їх переконанням, звісно були галицькими русинами-українцями. Відповідно за неправдивими звинуваченнями до австрійських концентраційних таборів Талергоф і Терезін разом із москвофілами потрапило й певне число українських патріотів, а декілька сотень галичан у 1914-1917 було розстріляно або повішено. Особливо жорстокими були угорські вояки (за ординською ментальністю вони хіба споріднені з кацапами), які 15 вересня 1914 на вулицях Перемишля розстріляли 44 заарештованих українців.
Та все ж у цих винятково складних обставинах українці намагались використати найменшу нагоду для згуртування й скріплення своїх сил. Користуючись моментом українські політичні чинники домоглися створення легіону Українських січових стрільців, який став першою національною військовою формацією в складі австро-угорського війська, що попри недовіру австрійського командування та застаріле озброєння з гідністю проявила себе в боях з московським військом.
Від ганебного розгрому Австро-Угорщину врятувала термінова військова інтервенція з боку Німеччини. А на загал людські та матеріальні втрати від цієї битви були велетенськими для обох сторін. Австро-угорська армія втратила 320-330 тисяч вбитими та пораненими, 100-120 тисяч полонених та 600 гармат (з яких 400 стали трофейними). Московитське військо втратило до 200 тисяч вбитими та пораненими, 40 тисяч полонених та 400 гармат (з яких 94 стали трофейними).
