100 років тому:
5.09.1924 – у Львові бойовик УВО Теофіл Ольшанський вчинив спробу замаху на другого президента ІІ Речі Посполитої Станіслава Войцеховського. Як політик президент не відзначався відвертими українофобськими поглядами, а у внутрішній польській політиці намагався шукати компромісів між протиборчими політичними силами. Проте українське питання виходило за межі внутрішньої політики Польщі тож мотиви атентату стосувалися не конкретної особи президента, але інституції президентства та загалом держави Речі Посполитої, яка в порушення права націй на самовизначення окупувала західноукраїнські землі.
15.03.1923 в Парижі Рада послів держав Антанти (Велика Британія, Франція, Італія, Японія) на вимогу уряду Речі Посполитої ухвалила рішення про визнання суверенітету Польщі над усією територією, якою вона тоді володіла, в тому числі й українською частиною Галичини (Східна Галичина). Цього рішення польська дипломатія домоглася шляхом надання щедрих обіцянок в питанні забезпечення прав національних менших, яких насправді не мала наміру виконувати. На Паризькій мирній конференції (28.06.1919) Польща дала гарантії автономії українського населення Галичини. В Конституції Польщі (17.03.1921) гарантовано право на рідну мову в публічному житті та навчанні в початкових школах і, що «окремі державні закони забезпечать меншинам у Польській державі повний та вільний розвиток їх національних особливостей шляхом діяльности автономних органів меншин публічно-правового характеру, зокрема органів загального самоврядування». На підставі конституції (1921) уряд Сікорського пообіцяв врегулювати суспільні відносини у Східній Галичині та захищати права місцевого українського населення. У своїх спогадах Войнаровський наводить характерні обіцянки тодішнього польського прем’єра: «Східня Галичина дістає цілковиту самостійність в управі своєї цілої території. Президент Укр. Нац. Ради д-р Євген Петрушевич стає намісником Сх. Галичини, всі старости на цій території і всі шефи східньо-галицьких урядів будуть заіменовані споміж українців, натомість поляки застерігають для себе місця заступників цих шефів; справи адміністрації, культури, судівництва для цієї території належать до автономних справ краю під управою українського намісника і власного Сойму – натомість до центрального уряду у Варшаві належать справи військові та справи політичних і торговельних договорів із заграницею». В тексті рішення Ради послів було зазначено, що спирається воно на визнанні Польщею факту, що «етнографічні умови вимагають автономного статусу для східної частини Галичини» а також «спеціальних гарантій для расових, мовних чи релігійних меншин».
Проте лише тільки було отримано рішення Ради послів усі обіцянки виявилися звичайною бутафорією. Продовжилися арешти української інтелігенції та політичних діячів, масово закривалися українські гімназії та початкові школи з перетворенням їх на двомовні чи польські, ліквідовано усі українські кафедри Львівського університету та оголошено звільнення всіх професорів українців, вибудовувався штучний кордон між українцями Галичини й Волині (так званий «сокальський кордон»), на державному рівні запущено механізм асиміляції та полонізації українського автохтонного населення, адміністративно створювались перешкоди за національною ознакою в отриманні українцями праці та чимало інших дискримінаційних заходів у релігійній і національній сферах засвідчили, що попередні обіцянки були всього лише дипломатичним трюком. Українці Галичини не визнали рішення Ради послів і в березні 1923 відбулася хвиля акцій протесту. На одному з чисельних мітингів на площі Святого Юра у Львові (24.03.1923) присутні склали урочисту присягу: «Ми український нарід присягаємо, що ніколи не признаємо панування Польщі над нами і використаємо кожну нагоду, щоби скинути зненавиджене ярмо польської неволі і з’єднатися з великим українським народом в незалежній, всі українські землі обіймаючій, державі!». Боротьба за так очевидні для тодішнього цивілізованого світу національні права відбувалася в двох площинах: легальній, через політичні партії та громадські організації, яка, зважаючи на непоступливість польського політикуму, була малоефективною та підпільній, в якій безперечним лідером виявилася Українська військова організація (УВО), створена у 1920 колишніми вояками українських збройних формувань часів революції.
Замахом на президента Польщі УВО намагалась: українцям Галичини засвідчити, що боротьба за незалежну Українську Державу не завершилась, а лише перейшла в інші форми, а світовій громадськості наголосити на несправедливому вирішенні питання Східної Галичини та нехтуванні світовими політиками засадничого права націй на самовизначення. Зрештою практично всі бойові акції УВО мали не так військовий чи економічний характер, скільки пропагандивний і тому вони не були основною формою боротьби. При цьому метод терористичної акції на той час не був чимось винятковим. Для прикладу провідний тодішній політик Польщі Юзеф Пілсудський суспільне визнання серед поляків отримав значною мірою завдяки керівництву бойовими групами (1905-1907), які боролись з московським окупантом методами терористичних акцій. Зрештою перший президент ІІ Речі Посполитої (попередник Войцеховського) Ґабріель Нарутович загинув у Варшаві внаслідок атентату вчиненого польським мистцем Еліґіушем Невядомським, якого крайньоправі сили польського суспільства проголосили мучеником. Такі тоді були суспільно-політичні реалії і мабуть не варто їх оцінювати мірками людини 21-го століття.
Приготуванням атентату займалася спеціально створена Бойовим референтом (невдовзі Крайовим комендантом) УВО Ю. Головінським «Летюча бригада». Безпосереднім опрацюванням акції займався Омелян Сеник. Зважаючи на можливість «профілактичних» арештів чи затримань членів УВО перед приїздом президента виконати замах доручено бойовикам Теофілю Ольшанському з Перемишля та Миколі Ясінському зі Станіслава. Інженер Федір Яцура виготовив декілька розривних бомб. Президент приїхав до Львова потягом 5 вересня, відвідав Латинську катедру, собор Святого Юра, Вірменську катедру, синагогу «Темпль», відкрив Міжнародний ярмарок «Східні торги», відвідав сиротинець й будівництво студентського гуртожитку і переїздячи львівською вулицею був атакований Ольшанським. Проте бомба не вибухнула (згодом з офіційного урядового повідомлення стало зрозумілим, що вибуховий матеріал набрав вологи). Але попри те, що президент залишився неушкодженим УВО досягнула поставлену мету, оскільки вже цього ж дня всі світові інформаційні ресурси жваво обговорювали атентат та висували версії його вчинення.
Ольшанському вдалося непомітно розчинитись у юрбі, відтак його переправили до Німеччини, де отримав політичний притулок, потім перебрався у Гондурас, а далі до США. Поліція відзвітувала, що впіймала терориста і ним виявився працівник чайного складу, єврей Станіслав Штайґер. Результат «слідства» був суто прагматичним, бо владі залежалось, щоби приховати український слід справи, а звинуватити агентів «жидокомуни», керованих з Москви. Штайґеру загрожувала смертна кара через що єврейські достойники в Європі запропонували Євгену Коновальцю фінансову сатисфакцію за те, щоби виявив правду. УВО відмовилась від такого «ґешефту» і лише коли учасники акції були в безпеці, 8 вересня взяла на себе її виконання та склала вибачення, що «ненавмисне принесла багато шкоди невинному жидові». А Войцеховський не довго затримався на посту президента – у травні 1926 після перевороту Пілсудського подав у відставку, відійшов від активної політики, займався громадськими справами та науковою діяльністю і помер у віці 84 роки під Варшавою.
