90 років тому:
2.06.1935 – у м. Коломия на Івано-Франківщині помер Андрій Чайковський, доктор права (1887), адвокат, письменник, есперантист, громадсько-політичний діяч, провідний член Національно-демократичної партії (згодом Українського національно-демократичного об’єднання). Походив з ходачкової (дрібномаєткової) шляхти гербу Сас; батько Яків Чайковський був дрібним урядовцем. Рано осиротів, виховувався у бабусі в с. Гординя на Самбірщині. Навчався у Самбірській гімназії (1869-1877), член нелегального товариства гімназистів «Студентська громада» (1873-1877). В гімназійні роки почав писати оповідання, проте невдовзі призупинив літературні спроби. Вступив на філософський факультет Львівського університету (1877), однак через відсутність коштів полишив навчання та пішов до австрійського війська. Після військової служби перевівся на юридичний факультет Львівського університету. Голова студентської організації «Дружній лихвар» (кінець 1870-х), співзасновник «Кружка правників» (1871), діяльний член «Просвіти». Праця в «Просвіті» за невелику винагороду трохи покращила матеріальне становище. Після завершення навчання (1883) та складання суддівського іспиту (1884) адвокат у Самборі (1884-1886), відтак переїхав у Бережани (1886-1914), де відкрив власну адвокатську канцелярію (1890). Співзасновник (1892; згодом голова) та актор музично-хорового товариства «Бережанський Боян», філії товариства «Просвіта» (1895), повітового комітету Національно-демократичної партії, ощадно-позичкової каси «Надія» (1896), товариств «Земля» і «Руська бурса», кооперативи «Народний дім». Діяльний член антиалкогольного товариства «Відродження» (від 1906), організатор осередків «Січей» (повітовий кошовий, 1910), член Товариства наукових доповідей ім. П. Могили (Львів).
1914 повернувся до Самбора; під час московської окупації Галичини за доносом заарештований та ув’язнений у львівській тюрмі «Бриґідки». Проте за браком доказів та за протекцією Володимира Дудикевича через два тижні відпущений на волю. В часах відродження України самбірський повітовий комісар ЗУНР (1.11.1918-13.05.1919). Від середини травня 1919 замешкав у Коломиї. Продовжив активну громадсько-політичну діяльність. Співорганізатор Спілки українських адвокатів (1923), голова Товариства письменників і журналістів (1924, Львів), керівник осередку «Рідної школи» (1926-1927), почесний член товариства «Просвіта», організатор хору, учасник драматичного гуртка. Автор історичних повістей та романів, спогадів, есе, фахових статей, які були високо оцінені С. Єфремовим, В. Сімовичем, І. Франком, М. Коцюбинським, О. Маковеєм та іншими літераторами й дослідниками. Літературні твори на теми козацького періоду історії України мали великий вплив на піднесення національної свідомости та формування молоді. На жаль до нині велика частина рукописної спадщини письменника не досліджена. Листувався з К. Студинським, Я. Гординським, В. Охримовичем, С. Томашівським, В. Щуратом, І. Огієнком, А. Шептицьким, І. Франком, Г. Хоткевичем, А. Крушельницьким, Р. Купчинським, братами Б. та Л. Лепкими, М. Яцківим. З дружиною Наталією (з дому Гладилович) виховали трьох синів і три доньки; сина Богдана Чайковського, адвоката та етнографа більшовики закатували в тюрмі «Бриґідки». Похований на коломийському цвинтарі біля церкви Благовіщення. Народився у м. Самбір на Львівщині 1857.
З промови Андрія Чайковського на святкуванні його 40-літньої письменницької праці (Коломия, 2.03.1929): «Любіть Україну, любіть своє рідне, старайтесь це рідне піднести до рівня чужих культур. Мені байдуже, чи мої письменницькі праці перейдуть до світової письменницької скарбниці. І я не писав на експорт, лише для свого любого, дорогого українського народу».
