Які з нас люде?

Так писав Тарас Григорович Шевченко у поемі Доля. Доля нашого народу гірка, навіть сьогодні, коли маємо власну державність. Ми перебуваємо у стані війни, посідаємо багату, але обкрадену злими людьми землю. А вороженьки і свої і чужі скрізь.

Які з нас люди? Ми люди шляхетні, переважно добрі, навіть чутливі до переживань наших сусідів та інших народів. Мабуть, заслужено за свій побут на землі матимемо місце у небі через свої добрі діла, зокрема для інших народів.

Недавно відбулись на нашій землі в Україні, зрошеній кров’ю світової війни, де проживали різні народи, відзначення одної з більших трагедій єврейського народу, коли 80 років тому протягом двох днів німецькі аґресори знищили майже 34 тисячі євреїв. Ми, спільно з нашими братами євреями, котрі жили на нашій землі, відмітили цю сумну історію і згадали єврейські жертви. До цього відзначення прилучився президент і народ України, діаспорні структури: Світовий Конґрес Українців, Український Конґресовий Комітет Америки, Конґрес Українців Канади та інші, хоча відносно марґінесові організації.

Цього разу було інакше, ніж п’ять років тому. Присутній новий Президент Ізраїлю не образив своїх господарів обвинуваченням за злочини, хоч також і не подякував за організування відзначення. Натомість провідний єврейський часопис Да Таймс оф Ізраїл написав, що майже 100 тисяч було замордовано у Бабиному Яру, включно з євреями, ромами та радянськими воєнними в’язнями. Про українців не було згадки.

Євреї та Ізраїль відомі у всьому світі своїм еґоцентризмом та браком симпатії до долі інших. Досі вони не визнали жодного геноциду крім свого. Отже, чекаю, але без сподівання чи надії, на листопадові відзначення Голодомору. Яку єврейську структуру переконає СКУ, УККА чи КУК чи Президент України включитися до вшанування пам’яті українських жертв? Мабуть, навіть не буде зайвого старання у цьому напрямку.

Які з нас люде? Ще й такі: без симпатії чи уваги до долі власного народу. Ще 3 серпня я направив листа до Високого комісара людських прав при ООН на захист українців яких дуже серйозно переслідують у Російській Федерації. Розуміючи, що ООН це організація держав, і переважно глуха до приватних осіб чи навіть громадських організацій, я звернувся до України, тобто Президента, Міністра закордонних справ та Постійного представника до ООН підсилити моє звернення своїм впливом.

Оскільки я громадянин Америки я звернувся до Держсекретаря, Постійного представника до ООН та голови Сенатського комітету закордонних відносин США підсилити моє прохання та просити Високого комісара зробити власне дослідження щодо мого обвинувачення влади РФ, виготовити звіт та представити на форумах ООН, тобто Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки для розгляду 193-ома державами членами ООН.

З сторони України, як кажуть ні слуху ні духу. Натомість Місія США до ООН повідомила мене, що одержала моє письмо і пані Амбасадор розглядає це питання. Чекаю. Боюся одначе що пані Амбасадор мене запитає чи я звернувся до України по цьому питанні, оскільки переслідування українців у РФ формально є справою України. Можна буде відповісти, що Президент України перенятий війною, хоч часто оповідає, що діаспора — невід’ємна частина України, що Міністр закордонних справ ще не досвідчений і молодий, фактично служить як пресовий секретар Президента, та що Постійний представник України до ООН подібно перевантажений війною на території України, хоча ця тема майже ніколи не лунає на форумах ООН, тільки під час приїзду Президента.

Але як це буде виглядати, і не тільки перед американцями, але перед світом? Скажуть, мабуть, які з Вас люди, що не цікавляться долею власного народу?! От така є наша доля. І такі з нас люди.

Ми є людьми, які не шанують власну історію, які не піклуються власними братами та сестрами, ми часто стаємо жертвами власних, дуже вузьких інтересів, людьми, які задля загального сприйняття зрікаються національних інтересів, які через довголітню історію переслідування хворіємо на бажання, щоб нас позитивно оцінили чужі, інколи навіть ті, котрі були причетні до нашого переслідування. Це психологічне, і навіть інколи підсвідоме бажання пригноблених, щоби нас прямо любили чужі, тому стаємо підлабузниками, лакеями, а у найгіршому випадку — зрадниками, з надією, що чужим схваленням ми позбудемось ярлика прокази та меншовартости. От такі з нас люди. І тому заслуговуємо свою долю. А ця доля далі гірка! І вона такою залишиться так довго, поки ми не навчимося любити і шанувати своє.