Які ми мудрі!

Сучасна війна , агресія москалів в Україні, запланована Путіним і Кремлем але завзято підтримана Кирилом і Московською так званою церквою, а також звичайними московськими солдатами та їх матерями відкрила багато дечого, а найважніше, характер москаля, як нецивілізованого, брутального агресора. Правда ще залишилися поодинокі дурні українці які вважають, що Путін випадковий московський агресор. Цим дурним чи сліпим моїм знайомим по національності присвячую цю статтю.

У перших роках Холодної Війни після ІІ Світової Війни наївні американські урядовій чинники зрозуміли потребу боротися з радянщиною, захищаючи при цьому поневолені народи між ними, хоч не зрозуміло майже для всіх інших поневолених народів, захищаючи і російський. Ці речники через свою міжнародну розвідку, Центральним розвідчим управлінням, навіть старались заанґажувати до такої хибної політики зорганізовану українську громаду. Одначе, їм вдалося заанґажувати тільки поодиноких осіб, які погодилися стати американськими аґентами та займатися такою дезінформацією. Більшість української громади була далеко занадто свідома московської агресії та відчувала що СРСР це тільки продовження людиноненависницької Російської імперії.

На терені США активно діяла група російської діаспори, яка пропагувала цю пропагандивну позицію. Одначе навіть ця облудлива російська громада не затаювала своє становище щодо українців. Для пропаганди серед американців виходив місячник, видання Російської Видавничої Компанії “Russia”. Редактором був полковник Николай Рібакоф. Появлялися такі статті “Росія, США і Змагання до Звільнення”, авторства того полковника. Найбільш як для мене показовою була стаття Архимандрита Петра Коганика під заголовком “Найбільша брехня століття: “Україна” з грудна 1952 року. Оцей Християнський Архимандрит допустився такого:

“Змагаючи до знищення більшовизму, одначе ми не маємо права підкосити колишню Великоросійську імперію, як це роблять українські сепаратисти (з допомогою добрих і чесних але хибних американців), відчленувати від імперії Малу Росію (яка сьогодні зветься Україна) …Навчання історії Малої Росії переконує, що Україна як нація ніколи не існувала… українці не заслуговують будь якої допомоги у своїх сепаратистських цілях… Виходить що більшовицькі управителі Москви розуміють тепер краще значіння українського сепаратистського руху. Тому вони почали переселювати українське населення у інші частини Совєтського союзу, знищуючи таким шляхом видуманих ‘українських‘ мешканців.”

Краще не сказав навіть Путін. Він і Архимандрит однодумці. Путін просто повторив слова Архимандрита.

Ще один московський ліберал, поет Йосиф Бродський. Як дисидент прибув до США у 1977. Дали йому нагоду вчити у славних університетах Єля, Колумбія, Кембридж, Мичіґен. У 1987 році він був нагороджений хіба найбільш престижною нагородою за літературу, Нобелем. Після незалежности України написав поему на цю тему:

“Щодо незалежності України

Любий Карле XII, битву під Полтавою,
слава Богу, програно. Як мовив гаркавий,
«час покаже кузькіну мать» руїни,
кістку посмертної радості із присмаком України.

То не зелено-квітний, роз’їджений ізотопом,—
жовто-блакитний майорить над Конотопом,
склепаний з ка́нви, пе́вно, приберегла Канада.
Дарма що без хреста, та хахлам не треба.

Гей ти, рушнік, карбованець, в спітнілій жмені насіння!
Не нам, кацапам, в зраді їх звинувачувати.
Самі під іконами сімдесят років в Рязані
з залитими очима жили, як при Тарзані.

Скажемо ж їм, дзвінкою лайкою паузи суворо гаючи:
скатертиною вам, хахли, рушніком дорога!
Геть від нас у жупані, не кажучи у мундирі,
за адресою з трьох літер, на всі чотири боки.
Хай же тепер у мазанці хором ґанси
разом з ляхами раком вас ставлять, поганці.

Як у петлю лізти — так ра́зом, добираючи́ галу́зку в хащі,
а курку з борщу одинаком гризти краще.
Прощавайте, хахли, пожили разом — годі!
Плюнути у Дніпро, чи що, мо потече зворотньо,
спого́рда нехтуючи нами, як шви́дкий, вщент набитий
шкіряними кутками та віковою образою.

Не згадуйте про нас погано. Вашого неба, хліба,
нам, подавись ми макухою та стелею, не треба.
Годі псувати кров, рвати на грудях одежу.
Закінчилось, пе́вно, кохання, якщо воно мимохідь й було.

Нащо длубатись даремно у рваних коренях дієсловом?
Земля вас народила, ґрунт, чорнозем з підзолом.
Годі домагатись прав, звинувачувать нас в одному, іншому.
Ця земля не дає вам, кавунам, споко́ю.

Ой же ж Лєвада-степ, краля, баштан, варєнік!
Більше, гляди, втратили— більше людей, ніж грошей.
Якось вже переб’ємося. А щодо сльози з ока—
немає на неї ради, чекати іншого разу.

З Богом, орли, каза́кі, гетьмани, наглядачі!
Лиш коли прийдеться й вам вмирати, буйволи,
белькотатимете ви, шкребучи край матрасу,
рядки Алєксандра, а не брєхню Тараса.”

Ці рядки мабуть варта повністю прочитати, що не сонним вже не снились всі неправди.

Я був недавно учасником прем’єри українського фільму про війну “A Rising Fury (Наростаюча Хуртовина)”, що проходить на відомому ню йоркському кінофестивалі “Трибека”. Казала режисерка, що тяжко було з господарями узгодити синопсис фільму бо нею написаний проєкт для них був занадто “антиросійським”. От, далі мудрі американці.

Але чого дивуватися американцям? От мої українські знайомі — русофіли і агенти ЦРУ! Не Путін випадковий! Він просто москаль! Він такий як москальський архимандрит, як ліберальний поет (Бродський не один, є Солженіцин, є інші), та московська мати, якої син солдат вбиває невинних українських дітей. От “брехня Тараса!”

“Кохайтеся чорнобриві,

та не з москалями,

Бо москалі лихі люди,

Роблять лихо з Вами!”

Це було написано далеко до Путіна.

20 червня 2022 року Аскольд С. Лозинський