Від Будапешта до Бухареста - дорога в нікуди | Український погляд

У грудні 1994 року Україна з третім за величиною ядерним арсеналом у світі погодилася відмовитися від нього і приєднатися до довгого списку країн, що приєдналися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Звичайно, коли Україна підписала відповідний Будапештський меморандум, вона вважала, що, відкинуши свій ядерний арсенал, вона буде захищена від нападу з боку всіх інших країн-підписантів. Українців раніше багато разів обманюли, але ми не вчимося на минулих помилках. Чи лежить цього разу провина за наївність президента Кучми України чи підтексту президента Клінтона з США, незрозуміло. У будь-якому випадку Будапештський меморандум у ретроспективі не дав Україні нічого відчутного з точки зору безпеки, незалежно від будапештського тлумачення. Звичайно, це було б досить дорого для України зберегти будь-який ядерний арсенал, а США в усіх засобах до існування утримували б допомогу, але спектр ядерного потенціалу, можливо, принаймні захищав би суверенітет і територіальну цілісність України.

Чотирнадцять років по тому, у квітні 2008 року, сподівання України на ще одну нагоду оборонній безпеці знову згасли. США пообіцяли на бухарестському саміті НАТО надати Україні План дій щодо членства в НАТО, який був відхилений зусиллями Франції та Німеччини. Це не було незвичайним з огляду на віковий роман Франції та Німеччини з Росією та її залежність від російського газу. Німеччина і Франція, можливо, була б приєдналася коли б Рональд Рейган був президентом США. Однак, президент Буш був менш наполегливим, і не дуже переконливим. Історія рясніє американськими обіцянками і відсутністю доставки. Цього разу Україна втратила тільки від зусиль у реформуванні своєї військової готовності відповідно до вимог НАТО. Через два роки настала роки Януковича, коли українських військових скоротили до приблизно 6000 чоловік, відкривши двері для вторгнення Росії.

Зараз тринадцять років з Бухареста і після значного нарощування військової сили в районі чверть мільйона сильних і реформ у власній галузі озброєнь, а також спільних навчань з НАТО, при президентах Порошенку і Зеленському, Україна шукає нових спонсорів для ПДЧ НАТО. Можливо, Велика Британія допоможе за клопотанням президента Зеленського Бориса Джонсона. Як це піде дальше – загадка. Президент Байден висловив певну підтримку, але навіть не звернувся досі до України, телефонуючи президенту Зеленському.

Під час останніх зустрічей з представниками НАТО Україна щиро сподівається на ПДЧ та реформування своїх військових за стандартами НАТО. Останній по суті театр. Українські військові у своєму нинішньому стані пропонують НАТО значно більше, ніж майже усі країни-члени НАТО. Реформування українських військових – це смішне поняття, що стосується ефективності. Чи потребує країна великих реформ, яка протягом семи років відстоювали російську агресію і не будучи членом НАТО протягом останніх тридцяти років приймала участь не тільки у маневрах але і у конфліктах ? А якщо судити про військову спроможність України за американськими стандартами? Тільки Сполучені Штати з всіх демократичних країн-членів НАТО мають більшу військову присутність, ніж Україна. Туреччина не займає тут рангу, тому що для підтримки диктатури потрібен великий військовий контигент.

Відверто кажучи, це вибір політики, між умиротворенням і стримуванням. Це дві дуже різні стратегії. Колись був президент-республіканець США, який вірив у стримування. Одначе, не було одного до або після нього. Більшість західних лідерів, включаючи американців, наполягають на умиротвореннях. Визначення божевілля або поганої політики є повторюваною поведінкою з очікуваннями різних результатів. Пострадянська Росія була засвоєна тим, що всього за тридцять років вона вторглася всупереч цивілізованим міжнародним нормам трьох своїх сусідів.

Якщо Америка визнає, що стримування є єдиним варіантом, то НАТО на кордоні з Росією, очевидно, є найкращою стратегією. Україна- член НАТО – найгірший кошмар Путіна. Це його не затішить, але це буде гнівити і стримувати його. Погана політика таких умиротворювачів, як американського Рузвельт, пізніше диктувала формування НАТО. FDR в інвалідному візку з Алжиром Хьюзом на його боці проданий, щоб заспокоїти Росію. Я можу бути Демократом за партійною приналежністю, але я, на жаль, не згадую американського президента-Демократа, який проявив стримування проти росіян. Однак надія на вічні джерела. Президент Джо Байден і держсекретар Тоні Блінкен повинні бути рішучими, твердими і переконливими з Борисом Джонсоном на їхньому боці. Якщо Америка сильно лідирує, підуть Макрон і Меркель та інші за нею.