Василь Лобко – поет, захисник української мови та прав української нації. (110 років тому)

110 років тому:

16.01.1914 – у с. Веприк на Полтавщині народився Василь Лобко, поет, захисник української мови та прав української нації. У 1933 після успішного складання іспитів зарахований до Харківського університету на соціально-економічний факультет. Проте за обов’язковим набором скерований до Московської вищої військової школи ВВС РСЧА за спеціальністю радіотехніка (закінчив 1937). У 1940 вступив до Ленінградської військової електротехнічної академії зв’язку на радіо-факультет. Учасник боїв з німецькою армією за Ленінград (1941-1942). Академію закінчив у Томську, куди була евакуйована, після чого скерований на фронт командиром радіолокаційного батальйону. Після війни викладач на Вищих курсах офіцерів зв’язку в Києві (1945-1946), начальник Київської радіолокаційної станції, науковий працівник Інституту гідромеханіки АН УРСР (1949-1964), закінчив аспірантуру Львівського політехнічного інституту (1958-1962).

Усвідомлення власної української ідентичности, брутального приниження українства в московсько-більшовицькій імперії та необхідности відстоювання національної гідности приходило поступово. Про свої перші протестні думки збурені самогубством та похороном Миколи Скрипника Василь Лобко згодом написав: «У 1933 році йшов за домовиною Миколи Скрипника і думав: що ж воно коїться на Україні? А коїлося страшне: штучно створений голод, висилка мільйонів українців із своєї землі, знищення української інтелігенції, а в 1934 році і фактична ліквідація української мови – осуржування її, заміна тисяч українських слів російськими… Особливе обурення в ті роки викликали в мене пристосуванці-самоїди: поховали Миколу Скрипника, і на університетську трибуну вистрибнув Затонський, звинувачуючи Скрипника в українському буржуазному націоналізмі; репресували Затонського – і на ту ж трибуну вистрибнув Андрій Хвиля і вже звинувачував у націоналізмі тих двох; репресували Хвилю – і на ту ж трибуну вистрибнув Іван Кулик і вже звинувачував у націоналізмі трьох; потім стрибнув Панас Любченко і піддавав анафемі усіх… Згодом і цей застрелився. САМОЇДИ…».

Прозу та поезію почав писати з юнацьких літ, проте через виразно національне спрямування їх переважно не допускали до друку. У 1943-му понизили на один ранг в офіцерському званні та звинуватили в націоналізмі за те, що завершуючи навчання у військовій академії, написав начальнику Головного політичного управління Червоної армії, генералові Щаденку, прохання про службу в українській армії (чесно кажучи, ще легко відбувся, бо могли й розстріляти – видно таки бракувало фахівців). Після війни писав у державні та партійні органи листи на захист української мови та культури, розповсюджував самвидавні статті, друкував листівки проти русифікації. Познайомився та спілкувався з багатьма шістдесятниками й діячами української культури. В 1959 з товаришами домігся дозволу на викладання українською мовою у вищих технічних навчальних закладах, проте вже 1961 цей дозвіл було анульовано. У березні 1963 на Всеукраїнській науковій конференції з питань культури української мови виступив проти теорії двомовности та за поширення української мови в усіх сферах життя після чого в травні 1963 був звільнений з академічного інституту; в 1968 звільнений з галузевого інституту за «націоналізм». У 1965 написав програму і статут «Товариства українізації України», однак влада не допустила створення товариства. У 1973 заарештований і засуджений на 3 роки ув’язнення за «наклепи на Радянську владу» в національному питанні. На суді Лобко відкинув усі звинувачення, відмовився подати «каяття» і наполягав на тому, що писав тільки правду. Після звільнення не міг прописатися в Києві та влаштуватися на роботу, при цьому чиновники кожного разу пропонували зняти всі обмеження за умови написання покаянної заяви. Лише через два роки з труднощами вдалося влаштуватися робітником. В часі розвалу імперії очолив раду Товариства української мови ім. Т. Шевченка (1988), редагував газету «Мова є нація». 31 січня 1995 на станції Хрещатик Київського метро «невстановленим» злочинцем, а правдоподібно маразматиком-кадебістом, отримав сильний удар по голові. Після 19 днів перебування в лікарні м. Боярка Київської области помер 1995.

Народе мій, моя єдина доле!

Народе мій, я все тобі віддав:

І серце щире, й розум свій, і душу,

Лише журби-печалі, мук та лиха

Тобі я не бажав…

Тримаєшся,— які б вітри не вили, —

Як воїн у борні, мов брила на скалі,

Як неприступний дуб мільйонносилий,

На рідній, хоч сплюндрованій, землі.

Хвала тобі в віках, козацтво благородне,

Що боронило землю цю щомить!

Це ти в боях стояло за Вкраїну,

Здіймало прапори в блакить.

Народе мій, будь гідним та свідомим,

Працюй, своїх сусідів поважай,

Шануй, відроджуй солов’їну мову

І прадідів своїх не забувай!

Мій кореню, моя надіє й сило,

Молю тебе, благаю: не спи, не дрімай!

Народе мій, вже ранок, сонце сходить,

Народе мій, проснись, вставай!

* * *

Українська мова

Ти для нас — і повітря, і хліб, і вогонь,

Євшан-зілля козацького краю,

Джерело, від якого й граніт оживає,

Ти — Вкраїни моєї буття.

Мово рідна, без тебе і сонця немає.

Ти — роса на стерні, квіт калини-розмаю,

Шепіт листя на тихій, вродливій вербі.

Все, що є і що буде, чим дихають люди,

Все те, мово вкраїнська,— в тобі!

Так живи у віках, наша мова — душа,

Доки води течуть, доки сонце стоїть,

Доки житимуть на планеті люди.

Вічна слава тому, хто за мову, нарід

Не щадив у бою ані серце, ні груди!

* * *

Присяга

На нашій славній Україні,

На нашій… не своїй землі,

Мій друже, брате, побратиме,

Великий, славний Полуботку,

У цю врочистую хвилину

Я присягаюся тобі:

Все, що в мене є, що буде,

І тіло, й душу я віддам

Великій, славній Україні,

Моєму рідному народу,

Його нескореним синам!

Я не умру, я — невмирущий,

Як невмирущий мій нарід.

Чарують овиди блакитні…

І сонце ніжно-багрянисте

Зійде, й зігріє, і освітить

Великий, мужній наш похід.

* * *

Тополі

Прийшли з давнини

й зупинились у полі.

Під небом Вкраїни

музично шумлять…

Ой тополі, тополі

На шляхах та у полі…

Із піснями про волю…

Тополі шумлять,

їх вітри нахиляють,

але — не здолають!

Непокірні тополі

Століття стоять…

Ой тополі, тополі

На вкраїнськім роздоллі

Із піснями про волю…

Тополі шумлять!

* * *

Птахи та свині

Байка

Весна!.. Всміхнулися поля,

Дощем омилася земля,

Пропав холодний, мертвий лід,

Ожив, заворушивсь пташиний рід.

У полі, в лузі та садочку

Вже перепілонька скрекоче,

І шпак пищить, кує зозуля,

Воркують голубки рядком,

А півень «до» бере баском.

З прилітом соловейка знову

Дзвінку пташину чути мову,

Що ожила під гуркіт бур…

Але, на лихо цьому хору,

Із сажа виліз тлустий кнур:

«Хрю-хрю, хря-хря,

Неужто слышу соловья?

Поет? Немедля запретить!

Не было, нет и не может быть».

І на подвір’я, як скажений,

Біжить, аж піниться, дурний,

Голубок розполохав рій

І півня за хвоста кусає

Та вишеньку струнку стрясає,

Де соловейко «тьох» та «тьох»…

І так казивсь, доки не здох.

…І ось нова зима минає,

Ще краще літо наступає,

Пташки від щастя аж гудуть

(Кнура і духу вже не чуть).

Коли з-за саду, з того боку,

Летить налякана сорока:

«Рятуйте, пробі, калавур!

У саж заліз нащадок-кнур…»

Не встигла ці слова сказати,

Аж ось кнура і рило знати:

«Что за песни, неужто сон?

Да пока я здесь, вот вам закон:

Не смеете меня тревожить,

Песен здесь нет и быть не может!»

Що ж вирізня свиню подохлу

Від молоденького кнурця?

Той мовив три,

А цей — лиш два слівця…

Мораль у байці слів не вибира,

Вона, як правда, тут єдина:

Приборкайте цього кнура —

Шкідлива ж бо тварина!

***

І хоч я у тюремній неволі,

І хоч я у трагічній журбі,

Я крізь муки сміюся,

На всі груди співаю

Мою пісню, народе, тобі!