Український Гетьманат як варіант виходу із тенденції політичної деградації
Олег Баган
Обрання Президентом України коміка й подальші серйозні процеси дестабілізації політичної ситуації, процеси загального суспільно-морального занепаду ще раз просигналізували про дискредитацію й неефективність інституту президентства в нашій країні. Якщо ми оглянемося назад і проаналізуємо етапи всіх президентських каденцій доби незалежності, то виявимо, що обрання кожного нового президента в Україні послідовно оберталося погіршенням загальної суспільно-політичної ситуації в державі, пониженням рівня демократії і профанації її, небезпечними процесами зміцнення авторитаризму, посиленням тотальної корупції тощо. Що цікаво, всі українські президенти, окрім В.Ющенка (це був вельми унікальний випадок політичного деградантства), послідовно вимагали для себе додаткових повноважень для того, аби навести лад в країні. Однак в усіх випадках такі їхні надмірні повноваження оберталися тільки в одне: в посилення корупції, у використання президентської єрархії для розвитку надмірного патерналізму, коли епіцентром «викачування» з суспільства хабарів і розкрадання держбюджету ставала саме президентська вертикаль, тощо.
І якими ж були результати цих президентських правлінь в політичному аспекті?
За президентства Л.Кравчука (1991—1994 рр.) Україна відмовилася від реальних соціально-економічних і правових реформ, в країні успішно зародився великий капітал, в першу чергу тому, що держава ніяк не посилювала й не контролювала правову систему, а це уможливило масовий підкуп чиновників, управлінців, суддів і прокурорів, що й принесло цьому великому капіталові надзвичайні прибутки. Саме правління Л.Кравчука широко посіяло загальну зневіру в суспільстві, спрофанувало національне відродження, якраз тоді почався розвал і розкрадання всіх головних функціональних складових державної економіки.
Період президентства Л.Кучми (1994—2004 рр.) продовжив основні тенденції попереднього етапу, узаконив олігархію як клас, розпочав різноманітні маніпуляції з політичними партіями, профануючи їхню діяльність і послаблюючи їхні впливи: таким чином, в Україні не змогла розвинутися повноцінна демократія, «клітинами» якої є самодостатні партії; сам інститут президентства почав перетворюватися на гігантський інструмент всеохопного державного контролю, цензурування й утискання ЗМІ, витискання капіталів із підприємців передусім. Л.Кучма використав додаткові повноваження тільки для того, аби пронизати всі сфери економіки своїми корисливими інтересами, встановити режим «внутрішньої окупації», тобто керувати країною, як захопленою територією і безнастанно викачувати з неї ресурси, абсолютно ігноруючи національні інтереси. Співучасниками цього злочину стали кілька чільних олігархів і їхні сім’ї.
За період президентства В.Ющенка (2005—2010 р.) інститут президентства почав розвиватися у зворотньому напрямку: від централізації до хаосу. Цьому посприяли поправки до Конституції, прийняті старою владою Л.Кучми-В.Януковича, які юридично послаблювали владу президента і формально декоарували парламентсько-президентську республіку. Така ситуація дошкульно відбилася на морально-ціннісному стані суспільства, хаотизувала його політичні ідеї й ідеали. Безвольний і примітивний В.Ющенко тільки ще більше притінював ситуацію, викликаючи своєю бездіяльністю зневагу й ненависть малоросійських і проросійських мас до самої ідеї української державності.
Наступний період президентства В.Януковича (2010—2014 рр.) ознаменувався поверненням до централізму Л.Кучми, навіть тенденціями до автократизму, і шаленими темпами наростання корупції та розкрадання держбюджету за допомогою впливів президентської вертикалі. Країна покотилася до занепаду.
У період президентства П.Порошенка (2014—2019 рр.), особливо на початках (2014—2017 рр.), намітилася серйозна тенденція до корисливо-авторитарного використання інституту президентства, до гасіння революційних процесів в суспільстві, які піднялися внаслідок Майдану 2013—2014 рр., до порозуміння із проросійськими елітними середовищами, які завжди налаштовані проти національно-української державності. Тут досить назвати такі одіозні імена великих маніпуляторів і крадіїв від політики, як С.Ложкін, А.Аваков, Валерія Гонтарєва, В.Шокін, С.Коболєв, Ю.Бірюков та ін., які стали в цей час фаворитами П.Порошенка. Зрештою, в країні повністю зберіг свої впливи й можливості Р.Ахмєтов, колишній «опікун» банди В.Януковича. У підсумку президентство П.Порошенка, попри певні успіхи в різних сферах, до яких його штовхали або саме українське суспільство, розбуджене Майданом, або політики Заходу (зміцнення армії, декомунізація, антикорупційні нові структури тощо), обернулося на колосальний відступ національного табору в країні і прихід до влади такого космополітично-анархічного проєкту, як В.Зеленський і партія «Слуга народу». Тож Україна за всіма вимірами програла як держава внаслідок цього президентства.
Про правління В.Зеленського навіть не будемо говорити, настільки воно сумбурне й безглузде за своїми діями. Очевидно, що країна наближається до чергової соціально-економічної й політичної катастрофи.
Окрім того, наслідками усіх президентських правлінь, що найстрашніше, ставав потужний сплеск цинізму й вузького егоїзму в українському суспільстві, що було результатом глибоких розчарувань. Всі президенти своїми політичним маніпуляціями, офіційною брехнею, іграми з олігархами, численними порушеннями законів і Конституції, відкритим протегуванням кумівства, різних форм імітаторства-профанаторства, які привчали суспільство до фальші, суттєво поруйнували громадянську гідність, громадянські структури, правову сферу, національні ідеали українства. Саме інститут президентства, президентська управлінська вертикаль стали головним чинником деградації демократії в Україні, руйнування процесів національного відродження, призупинення соціально-економічного прогресу.
Попри те, що зараз офіційно декларується, що Україна є парламентсько-президентською державою (з наголосом на першому слові), всі ми чудово розуміємо, що саме офіс Президента «тасує всі карти» в країні, визначає її стратегічні прямування, відповідальний за всі фінансово-економічні маніпуляції тощо. Вага інституту президентства залишається вирішальною.
Тут треба взяти до уваги ще один об’єктивний факт: за електоральними, ідейно-ціннісними орієнтаціями Україна розпадається на три великі суспільні частини: проукраїнську, тобто послідовно національну, малоросійську, тобто національно поруйновану, асимільовану довготривалими впливами російського імперіалізму, і проросійську, тобто сформовану на основі російської етнічності та тих посттоталітарних соціальних елементів, які витворилися в комуністичну добу. Кожна з цих частин має приблизно 30% людності серед усього українського населення. Малоросійська частина в суті є невизначеною, амбівалентною, морально хисткою, тому вона пристає під час кожних парламентських чи президентських виборів чи якихось громадянських конфліктів до тих течій, які виявляють більше активності, бойовитості, наполегливості. Це особливо залежить від специфіки й конкретики різних українських регіонів: на півдні і сході країни малороси підтримують проросійські середовища, в центрі і на заході – проукраїнські. Усе це й обумовлює те, що президентом України не може стати людина, яка має сталу політичну філософію, чітку програму дій, виразну геополітичну стратегію, опирається на якісь тверді принципи. Успіху на виборах досягає той претендент, який продемонструє більше компромісності, пристосуванства. Такого полярного поділу в суспільстві нема в жодній іншій європейській країні, окрім, хіба що Молдови й Білорусі. Тож такий розподіл суспільних тенденцій в Україні унеможливлює нормальне функціонування інституту президента, тому що суспільство постійно обирає і обиратиме претендентів, які в засаді є неповноцінними як політики. Цей інститут лише стає інструментом для відкидання нашої держави назад, в сутінки розтягнутого посттоталітаризму.
Натомість парламентська форма управління державою відповідає ментальним задаткам нашого суспільства (на Україні завжди, ще від Середньовіччя, міцними були вічеві традиції, демократичні форми самоорганізації часів козацької держави ХVІ—ХVІІІ ст.) і теперішньому становищу політики й соціальних тенденцій. Саме в умовах посиленого парламентаризму різні політичні середовища й громадянське суспільство могли б ефективніше контролювати дії уряду, відсутність президентської вертикалі розосередила б центри впливів, що й зупиняло б певною мірою політичну корупцію, яка зараз є такою масштабною.
Україні не вартує запозичувати такого європейського досвіду, як символічно-презентативна вдала президента, як це є, наприклад, у Федеративній республіці Німеччини, де реальну владу має канцлер, якого обирає елементарна парламентська більшість, чи в Італії. В інших державах таку символічну роль виконують монархи (Велика Британія, Нідерланди, Бельгія, Швеція, Данія, Еспанія), метою якої є збереження авторитету держави, підтримка політичних традицій, зміцнення національної ідентичності тощо. Зі зрозумілих причин Україна не може звернутися до монархічної традиції. Натомість в Україні є своя яскрава політична традиція – гетьманату.
Інститут гетьманства, як відомо, розвинувся в Україні в ХVІ ст. органічно, з потреб тодішнього козацького суспільства. Богдан Хмельницький надав інституту гетьмана маєстатичності, національної гордості, героїко-мілітарного звучання. Саме ці ідеали ми мали б перебрати в сьогодення.
Гетьманська влада в сучасній Україні мала б стати альтернативою постійним тенденціям до хаосу й анархії, на що ментально слабує українське суспільство. Щоб запобігти настроям популізму, демагогії, які відчутно панують в Україні, гетьмана вартувало б обирати за допомогою системи посередників, як це є в США, де до сьогодні зберігається система виборників, тобто певної кількості уповноважених, які визначаються реальною кількістю голосів за певного кандидата в конкретному штаті. Іншим варіантом могли б стати вибори гетьмана через голосування наявних депутатів всіх рад ОТГ в країні. Таким чином, ми б зекономили колосальні кошти всеукраїнських президентських виборів і водночас додали б стабільності інституту гетьманства – він виражав би волю вже вибраних громадами людей (фактор елітарності). Зрозуміло, що процедура вибору Гетьмана виходила б з майбутньої конституційної реформи, була б ретельно продумана згідно із специфікою нашої країни.
У повноваження Гетьмана входили б наступні функції: виражати республіканську традицію української держави, бути головнокомандувачем на випадок війни і відповідати за військовий розвиток і стабільність держави в мирний час, дбати про збереження історичних традицій українства і форматувати їх до вимог часу, актуалізувати, щоб зміцнювати через них національну ідентичність, розвивати цілісну гуманітарну політику, щоб запобігати деструктивним процесам в умовах впливових в Україні космополітичних та малоросійських середовищ, меркантильно-цинічної олігархії та міщанської анархії.
Чому саме так?
Як ми пояснили вище, українське суспільство ще довго буде поставати перед загрозою масового приходу до місцевих рад і до парламенту відверто антидержавницьких, проросійських сил, що обумовлюється широкими впливами проросійського електорату й хисткістю малоросійської його частини. Наприклад, сьогодні Президент В.Зеленський і його середовище, які виграли вибори передусім за рахунок піднесення саме таких малоросійсько-проросійських настроїв як реакції на цинізм П.Порошенка і його команди, є відвертими загрозами для української державності, для її обороноздатності. Натоміть, вибраний все-таки патріотичнішими, як суспільний загал, місцевими депутатами, Гетьман стояв би на сторожі сильної держави і могутньої армії, бо це б входило в його найперші обов’язки, за такими ідейними пріоритетами його б обирали.
Друга важлива функція Гетьманату – зміцнення національної ідентичності. Цей додатковий стимул потрібен нашій державі й суспільству через те, що в Україні є дуже сильними космополітичні, малоросійські, проросійські середовища. Саме вони за кожної нагоди наносять удари по націотворчих процесах в країні, під різними формально-юридичними приводами бойкотують їх, профанують. Тому саме інститут гетьманства мав би розробляти загальну стратегію зміцнення національної ідентичності (в парламенті це неможливо через засилля малоросів і впливи космополітичного олігархату), виробляти засади й програму гуманітарної політики, узнезалежнюючи її від інтересів олігархії, антидержавників тощо. І сама постава гетьмана, ідеї, яка походить від героїчної історії козацтва, виражала б символіку цієї програми.
Отже, інститут гетьманства допомагав би нейтралізовувати тенденції до хаосу в українському суспільстві, факт відсутності єдиної управлінської вертикалі в кілька разів зменшив би державну корупцію, яку наразі неможливо зупинити через ментальність суспільства і низький рівень його моралі, через відсутність дієвої і принципової правової системи. Водночас влада гетьмана не була б такою притягальною для олігархії і політичних корумпованих та корисливих середовищ, оскільки в ній зосереджувалося б цілком мало важелів впливів, держаних бюджетних коштів, на що передусім націлені всі українські політичні корисливці.
Зрозуміло, і форма гетьманського управління, і проблематика вибору гетьмана та гетьманської ради (своєрідної верхньої палати парламенту, яка б мала тільки контрольні функції) потребують докладнішого юридичного та раціонального обговорення, узгодження із нормами діючої Конституції. Зараз нам важливо запропонувати саму ідею, саму перспективу виходу із реальної політичної кризи, в якій борсається наша держава вже три десятиліття.
