У тому році минуло 80-ть років від смерті унікальної постатті Софії Русової

,, Мене просто вразила історія жінки, яка не маючи ні краплинки української крові — мама

француженка, тато швед — прийняла Україну в своє серце і стала провідною її діячкою…’’ (Людмила Тиран)

Справді Софія Русова належить до виняткових в історії вчених світу. Ця  незвикла обдарована особливо педагогічним талантом не вміла відгородитися від людей і їхніх потреб, а навпаки вона з’єднувалася з людьми і їхніми потребами. Для неї зникло особисте “я”, вона відкрилася для народу серед якого і для якого жила в безмежному віддані і служила жертвенно і чесно українській ідеї. Походила С. Русова з родини Лінсдорфів. Батько за походженням швед, здавна осілих в Україні, мати — францужанка. Софія Русова належала саме до тих, чужих із походження, славних наших постатей, таких як: Костомарів, Антонович, Тадей Рильський, Липинський, проф. Федір Корш, Н. Королева й багато-багато інших, що їх перетворила чарівна українська природа, багата поетична народня культура й славне минуле народа-страдника та наложила на їх серце свою печать — вони стали жертвенними українцями. Попросту важко передати, щож могло до такої міри полонити психіку Софії, яка переродилася і черпала свої сили і завзяття для нашого з вами національного існування. Вона вплела себе у вінок найкращих  українців усіх епох і не з примусу, а з переконливого почуття, Софія Русова уважала себе  українкою. Багато обдарована природою талантом, поетично-педагогічними здібностям та вдачею, глибоко відчувала і любила вона все прекрасне. Рідними були їй широкі степи, золотисті поля, квітчасті луги, тихі води й ясні зорі та разом з тим біль поневоленого українського народу. Батьки Софії, мати – Ганна аристократичного французького роду, а батько – Федір Ліндфорс –походив з шведського роду. Родина поселилася на Чернігівщині, біля села Олешня й тут народилася  18 лютого 1856 р. остання, п’ята дитина подружжя – Софійка. В ранньому дитинстві Софія з батьками переїхала до Києва, де вступила до третього класу Фундуклеївської гімназії. Вчилася вона добре, переходила з класу в клас з нагородами й закінчила цей навчальний заклад із золотою медаллю. Духовно Софія була дуже близька зі своєю сестрою Марією, старшою від неї на 12 років. Після несподіваної смерті батька (1871) сестри разом відкрити дитячий садок.

В їхньому садочкові опікувалися 20-ма діточками. Але через працю в садочку Софія мала змогу познайомитися  з родиною Старицьких і це знайомство мало вирішальне значення у житті С.  Русової: саме завдяки Стерицьких Софія познаймилася з такими визначними українцями, як Ф. К. Вовк, М. П. Драгоманов, П. Г. Житецький, І. С. Нечуй-Левицький, П. П. Чубинський, М. В. Лисенко, Олена Пчілка та ряд іншими. Був серед них і майбутній учений-статистик, етнограф, фольклорист, громадський діяч, а на той час викладач грецької мови 1-ої київської гімназії Олександр Русов, який не тільки Софію наблизив  до української культури і письменства, але 30 серпня 1874 р., одружився з урочою і красивою Софією. Кінець 1880-х – початок 1890-х років сім’я Русових прожила в Харкові. Тут Софію захопила робота в Харківському товаристві поширення в народі грамотності, членами якого була значна частина місцевої інтелігенції. 31 грудня 1891 р. вона виступила на загальних зборах товариства з ґрунтовною доповіддю про книжки та загальне педагогічне виховання молоді. У своїй доповіді вона порушила финдаментальні принципи в закресі правельного виховання молоді. Вказуючи на головні позитивні принципи й завдання у виховному процесі.  Пропозиція Софії зустріла цілковиту підтримку з одної сторони із другої насторожила тих, які стояли на грунті русифікації українського населення. Однак за її ініціятивою і авторством видано ряд підручників, які значно повернули відродження українства. Пізніше Софія Федорівна також співпрацювала з Київським товариством грамотності та петербурзьким Благодійним товариством для видання загальнокорисних і дешевих книжок. Там були видрукувані її науково-популярні україномовні брошури „Божа іскра. Оповідання про Рафаеля” (1904), „Серед виноградарів південної Франції” (1905), „Як люде живуть у Норвегії” (1906) тощо. Таким чином на початку ХХ ст. Софія стає не лише свідком, а й безпосереднім учасником активізації громадського руху, спричиненої подіями 1905–1906 рр. Зокрема, разом із В. І. Чарнолуським, М. В. Чеховим та іншими освітніми діячами вона бере участь у створенні Всеросійської спілки вчителів і діячів народної освіти, входить до складу його Центрального бюро, а також очолює національну комісію цієї громадської організації в Україні. Але доля так склалася, що родина Русова переїхала у Петербург, де Олександер  працював викладачем. Дім Русових у Петербурзі відразу став осередком українського життя. Сюди приводили неофітів-українців для скріплення їх національного духа. До привітної родини горнулися й старші українці, а особливо студентська молодь, яку обоє Русови так любили і скріплювали їх в патріотичному дусі.

Під час воєнних дій родина Русових переїжджає до  Київа. Це був тяжкий період в житті діячки, оскільки на початку 1909 р. петербурзька земля прийняла на вічний спокій її старшого сина Михайла. Незважаючи на тяжкі переживання, вона рік викладає в Комерційному інституті французьку мову, після чого через відмову Міністерства народної освіти продовжити дозвіл на викладацьку діяльність у цьому вузі переходить працювати у комерційну школу та до Учительського товариства. Перебуваючи влітку 1910 р. разом з чоловіком та п’ятнадцятирічним сином Юрієм за кордоном на лікуванні (в сім’ї була ще дочка Любов, яка на той час уже жила окремо). В Києві Софія Русова викладає у Фреблівському інституті, а також брала діяльну участь в українському педаґоґічному журналі “Слово”, та працювала в українському дитячому садочку, звичайно нелєґально. Слід тфільму ,,Різдвяна ніч’’ут коротко згадати, що муж софії  Олександр (1847-1915) його називалі батьком української статистики, був він одночасно визначним етнографом, фольклористом та одним з передових громадських діячів, активно працював в ,,Старій громаді’’. Йому завдячуємо видання творів Шевченка та ряд інших видань з української історії. До надзвичайно діяльних належить син Софії Юрій (1895-1962) Він як вчений археолог, брав участь в педагогічній і дипломатичній діяльності. Крім активної праці в Україні, він дуже активно працював в розних країнах в тому заокеанських для добра і прослави України. Його численні статті засвідчують, що він придержувався заповітних слів своєї мами, яка казала: ,,Пам’ятай, дитино, куди не кине тебе доля, ти завжди дбай за український нарід, не дозволь його понижувати, це наш обов’язок від Бога’’.

Після революції 1917 р. при українському уряді Софія Русова стає у проводі відділу дошкільної освіти в Міністерстві Народної Освіти та заразом викладає на курсах українознавство. Воєнні події не проходили в корість України. Тому Софія переїхала до Кам’янця Подільського і там викладала в державному університеті і по своїх змогах допомагала Українському урядові в еміграції. Ситуація на стільки скомплікувалася, що в 1921 p. прийшлось Софії Pyсовій на старість покинути рідний край, який вона безмено любила та ступити на тернистий шлях еміґрації. За кордоном осідає спершу у Відні, опісля у Празі. Там виступає вона, як лєкторка французької мови в українській Господарській Академії в Подєбрадах та провадить свій улюблений дитячий садок. Згодом стає професором педаґоґіки в Українськім Педаґоґічнім Інстітуті ім. М. Драгоманова у Празі, де вона працює до смерти. Велич і безсмертя С. Русової  є прикладом високого гуманізму і свідомої самопожертви обрання свого життявого шляху вірного служіння Україні. Софія у свому подвижницькому  житті від садочка вчила українців як йти до свого повного щастя, через розвиток національної культури і своєї самобутности. Тому С. Русова серед українських діячів вважається видатною особистістю свого часу, які віддали свій голос і діло на захист уярмленого народу. Її велич проявляється в тому, що вона шукала шляхів і методів за допомогою яких змінити життя  українців  на краще.  Про це засвідчує так конкретна її громадсько-політична діяльність, як і педагогічно-літературна. Все це для вдумливого дослідника викликає подив і  захоплення, а все це спрямоване одинокій меті створити вільну людину в незалежній Україні із цього шляхувона ніколи не сходила.

Зате Софія неодноразово була ув’язнювана і терпіла зневаги від усяких негідників. Прийшла вона на світ в місяці лютім і в місяці лютім померла у 83 році (5.ІІ.1940) свого трудимого життя. Софія Русова була людиною високих чеснот: кришталево-чесної душі, гордої вдачі, що не вміла гнутися перед сильними, чи принижуватися для шматка хліба — в неї слово не розминулося ніколи з ділом. Ніжна душею і привітна, належала до тих небагатьох, що вміють приваблювати до себе й лагідним відношенням здобувати прихильників  для України, навіть  в вкрай складному відношенні, а також дуже часто серед не прихильних людей до України, вона мала свою непохитну позицію.  Зпід її пера виходять окремими книжками такі твори: “Дошкільна освіта”, “Трудова школа”, “Позашкільна освіта”. Крім того багато статтей в педаґоґічному журналі “Світло” та інших. Та писала вона не тільки на педаґоґічні теми.  В неї цінні переклади з французької мови. Була автором багатьом популярно-наукових брошурок. А головно Софія Русова в нашій нації символ рідкісного   жіночого героїзму, який можна співставити з жінками, які були при розп’яті Ісуса Христа. Апостоли, вражені й налякані, зачинились у скритому приміщенні, боячись можливих переслідувань щодо себе, здавалося, що справа Ісуса Христа загинула, що все пропало, відступило перед жорстоким злом… І у цей важкий момент саме жінки, жінки-мироносиці, не злякались, а пішли вперед, пішли виконувати те, що вважали своїм обов’язком. І саме їм ангел сповістив благу вість. В світлі повищого можемо сказати, що від зарання існування укранської нації тобто від  княгині Ольги,  легендарної Роксоляна – Настусі Лісовської. До грона українських героїнь зараховують Либідь сестру засновників Києва, Доброгніву, дочку київського посадника Уліба, княгиню Ірину Аскольдову, княгиню Ольгу та ін.

Сьогодні  серед мужчин воюють українські жінки проти російських агресорів на українській землі. Одже зусилля попередніх героїнь вінок свободи сплітають наші сучасниці. Тому згордістю відзначаємо заслуги С. Русової, для якої була притаманна  мудрість, мужність і послідовність. У часи, коли багато народів оспівували лише жіночу красу своїх дочок, українські легенди й літописи відзначали жіночий героїзм і патріотизм, притаманний українському жіноцтву в  лавах УПА та навіть у тюрмах українські жінки  своєю свідомістю доводили героїзм жити для  Батьківщини, набратися переконання, що це найсвятіший обов’язок перед народом. Серед знаменних жіночих імен одне з почесних героїчних місць в нашій історії займає Софія Русова, яка не була кровною українкою, але з любови до України готова була в кожен момент за неї віддати своє життя. В народі кажуть:,, Життя любить того, хто за нього бореться, а нищить того, хто йому піддається’’. Хай пам’ять про таких національних патріотів буде вічною.

Ярослав  Стех