Трагедія України
Цих кілька слів не про війну. Це про всі війни України, що охопили століття, і про одну людину, поета, яка пішла з життя у неділю, 29 січня 2023 року, на 93-му році життя.
Він був великим поетом, безперечно, одним із найвидатніших українських поетів сучасності. Кажуть, що Василь Стус, поет-дисидент і мученик, шанував його талант і часто звертався до нього за мистецькими порадами.
Це був Дмитро Павличко. Протягом останніх 32 років він був взірцем українського патріотизму, не лише зміцнюючи українське політичне та культурне середовище, але й працюючи над тим, щоб усі національності в новій незалежній українській державі були частиною демократичного процесу та мали здатність домагатися свого людського життя та національної самореалізації.
Можливо, він був суперечливою фігурою навіть у свої хороші роки, тому що він був таким палким і владним характером. Кажуть, що він саме переконав Леоніда Кравчука, спікера парламенту УРСР, а згодом першого президента незалежної України, у серпні 1991 року підписати проголошення відновлення незалежності України. Кравчук, як відомо, був упередженим грачем, але його переконали. Тому Павличка часто називали сірим кардиналом молодої української держави, хоч і без титулу.
Біографія Дмитра Павличка буде написана і переписана багато разів і багатьма людьми, які знали його особисто чи просто знали про нього. Кажуть, у віршах розповідається про життя поета. Це не може бути правдивіше, ніж у випадку з Дмитром Павличком. Під час свого радянського періоду він писав вірші за вказівками Комуністичної партії, зневажливо і агресивно ставившись до націоналістичної української діаспори (я це пам’ятаю і маю ці вірші). Але водночас він написав слова до пісні, яка представляла українську націоналістичну боротьбу, «Два кольори», чорний і червоний, символізуючи чорну землю України, зрошену червоною кров’ю її героїв. Ці слова стали майже гімном та надихаючими, мотивуючими для нового покоління і, можливо, приводом для радянських репресій та ув’язнень.
Так, він виконував накази ворога, але якось зберіг свій патріотичний запал. У нього були глибокі переконання, але ще більш проминентні людські слабкості. Його завзяття, мабуть, найкраще відображає його бажання молодого гуцула приєднатися до Української Повстанської Армії, коли він був тільки підлітком. Його не прийняли через вік. Замість цього він продовжив вчитися і писати.
Йому потрібно було жити й працювати, а радянські московські вороги стояли на перешкоді його шляху, якщо він не співпрацював з ними. Оскільки він був амбітним, він розумів, що для того, щоб досягти успіху і процвітати в цьому суспільстві, йому потрібно задовольнити владу, яка була вимагаючою.
В останню третину свого життя, нарікаючи на минулі роки ідеологічного раболепства, він часто зізнавася в глибокому бажанні загладити провину. Він висловив велике каяття. Він багато разів вибачався і стверджував, що ніколи не писав московською, що теж не зовсім так. Але він був особистістю, і це був найкращий захист, який він мав, своє слово.
Між мною і громадським діячем Павличком у ХХІ столітті склалися робочі стосунки та дружба. Ми домовилися з багатьох питань. Навіть коли ми не погоджувалися, ми знаходили компроміси. Я попросив його написати передмову до однієї з моїх книжок. Він переглянув текст і сказав мені, що не погоджується з деякими моїми аналізами. Я підкреслив, що власне хочу чесної думки та аналізи, не буду ображатись і час покаже . Ходили один до одного додому, їли вареники, палко й щиро обговорювали справи. Ми часто говорили про його минуле.
Я не номіную Дмитра Павличка до лику святих, але, безумовно, він був одним із найвидатніших і найвпливовіших українців ХХ-ХХІ століття. Як поет, письменник, революціонер, державний діяч, політик і дипломат він був однією з найпродуктивніших постатей ранньої української державності. Він справляв враження на всіх, кого зустрічав. Якщо ви зустріли Дмитра Павличка, ви його не забули. Дисиденти і політв’язні вважали його своїм, хоча він не був ні дисидентом, ні політв’язнем. Колишні угодовці очікували від нього лідерства в новій ролі. Він був політичною силою відродження України. І любив, і палко ненавидів.
Україна це країна Павличків, нестримних, невтомних, запальних, готових до боротьби. Я не здивуюся, якби його родина, яка проживає на розі головної вулиці Києва, приховувала кілька пляшок із запальною сумішшю, зброю та боєприпаси на випадок, якщо москалі справді дійдуть до серця Києва. Той бойовий дух уособлює поета. Хочете знати Дмитра Павличка, читайте його твори, а зокрема вірші, та й хороші, і погані! Навіть радянські – мистецькі. Ви можете сміятися, плакати, а можете навіть називати поета совком або народною іконою залежно від тексту. Але його творчість не залишає байдужим. Краще зрозумієш Україну, її трагічну історії та її нескорений народ.
Вічна пам’ять, Дмитру Павличку!
31 січня 2023 року Аскольд С. Лозинський
