Трагедія с. Красний Сад на Волині (80 років тому)
80 років тому:
19.04.1943 – у Страсний понеділок німецька та польська поліція повністю знищили село Красний Сад на Західній Волині (Горохівський район) – провиною села стало те, що було воно українським і що польська національна меншина мріяла про повернення після війни до складу Речі Посполитої західноукраїнських земель, а для цього треба було з меншости стати більшістю. На початок 1940-х в селі було 26 дворів в яких мешкало 116 українців. Неподалік Красного Саду були польські колонії Маруся і Анджеювка, засновані осадниками. Осадництво запроваджено у довоєнній Польщі законом Сейму від 17.12.1920 «Про надання землі солдатам Війська Польського». Його метою було збільшити відсоток польського населення на загарбаних українських землях. Військові осадники, які в минулому були зокрема учасниками боїв з українським військом, до українців ставилися зверхньо і вороже, що вже тоді спричиняло часті побутові й громадські конфлікти. В часи німецької окупації, коли у березні 1943 чимало вояків української допоміжної поліції (шуцманшафту) зі зброєю перейшли в УПА, що тоді творилась на Волині, німецькі окупанти нову поліцію набрали з польських мешканців краю. Поляки, отримавши німецьку форму, а найголовніше зброю і владу, вирішили скористатись ними для остаточного вирішення «українського питання». І запалали тоді на Волині й Поліссі українські села, а відтак ця шовіністична акція переросла в криваву та безглузду міжнаціональну різанину з якої скористали окупанти – найперше коричневий, а відтак й червоний. Примітно, що до розпалювання селянської війни між поляками й українцями долучились також радянські партизани, які крім того польські села й колонії використовували ще й як свої військові бази. Українська сторона зверталась до здорового глузду поляків, але він тоді був задурманений шовіністичним хмелем. 18 травня та на початку червня 1943 командир УПА Д. Клячківський-«Клим Савур» двічі звертався до поляків Волині й Полісся із закликом припинити співпрацю з німецькими окупантами та більшовиками й зупинити протиукраїнські терористичні акції: «Якщо на українських землях вибухне нова Гайдамаччина чи Коліївщина, то відповідальність за неї спадає цілковито й виключно на ті круги, що завели польську визвольну політику в протиукраїнський табір московського та німецького імперіялізмів і діють сьогодні на українській території як прислужники Москви й Берліну проти українського народу». У відповідь з польського боку терор лише посилювався. Щоби зупинити палаючу трагедію 7.07.1943 в районі Свинарського лісу ОУН ініціювала переговори з делегатурою польського еміграційного уряду на Волині, але і вони виявились безрезультатними. А бажанням лише однієї сторони війну спинити неможливо. До польсько-українського порозуміння на ґрунті боротьби проти спільних окупантів дійшло лише у 1945–1946–1947 роках, коли спільними військовими потугами УПА та польської АК організовувались протикомуністичні акції, проте було вже надто пізно.
19 квітня (а це майже за два місяці до офіційної дати початку польсько-української трагедії 11 липня 1943, усталеної в польських джерелах) в Красному Саду було вбито 104 мешканці (один селянин – випадкова жертва з сусіднього села Бережанки), з яких 20 дітей шкільного віку, 8 дошкільнят і дев’ятимісячне немовля. Випадково вціліли лише 13 селян. Два дні поляки вивозили майно замордованих до Анджеювки, навіть розбирали будівлі, а третього село спалили. Намагання після 1945 відродити село за рахунок переселенців з Холмщини виявились марними і сьогодні воно залишилось лише пам’яттю про криваву трагедію між слов’янськими народами, яка не має права більше ніколи повторитись.
