Томос: міф чи реальність

Валерій Степаненко

Останнім часом слово „Томос”, як кажуть, „на слуху”, про нього не говорить хіба що ледачий. Це незрозуміле більшості слово грецького походження стало свого роду водорозділом між двома світоглядами українського соціуму, прихильників яких можна умовно назвати відповідно „патріотами” та „ватниками”. Йдеться про довго очікуваний указ Вселенського патріарха стосовно надання автокефалії українській православній церкві. „Патріоти” – „за”, „ватники” – „проти”. Хоч це й далеко не однозначно. Адже багато віруючих підтримує московський патріархат (йдеться про вірних УПЦ МП) лише тому, що обидві православні українські церкви – УПЦ КП і УАПЦ – формально не є канонічними, що позбавляє їх вірян „Божої благодаті”. Принаймні в цьому їх намагаються переконати москвоцентричні у своїй масі „батюшки” УПЦ МП. Переважно „патріоти” брали участь в урочистій ході з нагоди 1030-ліття хрещення Русі в колоні УПЦ КП 27 липня, а переважно „ватники” – в колоні УПЦ МП 26 липня. І кожен бажаючий мешканець Києва чи його гість міг на власні очі побачити хто, як кажуть, є “who” (за офіційними даними, колона УПЦ КП була десь утричі численнішою).

Наразі в світі є 15 автокефальних (помісних, самоврядних) православних церков. Україна та Північна Македонія можуть збільшити цю кількість у разі надання їх національним церквам Томосу – урочистого указу Вселенського патріарха про надання автокефалії, що дає право обирати власного патріарха та канонічно долучитися до світового православ’я, стати фактично його об’єктом, а не суб’єктом. У випадку України йдеться про надання Томосу УПЦ КП та УАПЦ, які мали б об’єднатися в одну помісну національну церкву. Про надання Томосу Вселенським патріархом УПЦ МП не йдеться, адже Томос надається патріархом дочірній церкві, а УПЦ МП є формально дочірньою церквою РПЦ, патріарх якої знаходиться в Москві. Цілком очевидно, що про надання Томосу УПЦ МП московським патріархом не може бути й мови.

Як правило, кожна самостійна – переважно православна в масі своїх віруючих- держава має власну канонічну автокефальну церкву. Україна на сьогоднішній день є винятком з цього правила. Ні УПЦ КП, ні УАПЦ не є формально канонічними, себто визнаними іншими православними церквами – у першу чергу материнською церквою Вселенського патріархату – згідно церковних канонів.

Упродовж 141 року (з 1448 р. до 1589 р.) православна церква Московії також формально не мала канонічного статусу, адже з порушенням церковних канонів, себто, у першу чергу, без згоди Вселенського патріарха, призначила власного митрополита (до цього входила до складу Київської митрополії Вселенського патріархату). У 1589 році Московія шляхом підкупу і обману отримала автокефалію з рук Вселенського патріарха і статус патріархату, а в 1685 році знову ж таки в неканонічний – без згоди материнської церкви Вселенського патріархату – спосіб підпорядкувала собі Київську митрополію.

Таким чином, формально, згідно православних канонів, Україна (і Білорусь) є канонічною територією не Московського патріархату, себто РПЦ, а Вселенського. Тому саме Вселенський патріарх, як очільник материнської церкви – Вселенський патріархат ніколи офіційно не визнав Україну канонічною територією Московського патріархату – може надати автокефальний статус українській національній православній церкві.

Можливе надання українській православні церкві Вселенським патріархом Томосу матиме не лише церковний і релігійний, а й політичний чи навіть геополітичний характер, інакше його було б надано упродовж не більше кількох років після отримання Україною незалежності. Особливо якщо брати до уваги, що РПЦ, складовою частиною якої є УПЦ МП, з давніх давен фактично інкорпорована в структуру московської держави і виконує в ній функції агітпропу. Історичний досвід свідчить, що ця церква в своїй діяльності ставить на перше місце не віруючу людину та її потреби, а державу в особі хана чи царя. Адже відомо, що хани Золотої Орди, улусом якої було Московське князівство аж до початку 16 ст., підтримували в своїх північних улусах православну церкву і забороняли католицьку вже по тій причині, що перша співала їм осанну як намісникам Бога на Землі, а друга цього не робила, тому що вважає намісником Бога на Землі лише одного Папу Римського (примітка: розкол християнства на православ’я та католицизм був офіційно завершений 1054 року). Якщо в світовому православ’ї можна вести мову про національні церкви, то в католицизмі їх просто немає. Хоч Ватикан не так вже й давно дозволив богослужіння національними мовами, а не канонічною для всіх католиків світу латиною (УПЦ МП, до речі, до цього часу фактично забороняє богослужіння українською мовою).

Процедура отримання автокефального статусу дочірньою церквою у світовому православ’ї формально не регламентована. Але в разі підтримки України більшістю з 15 помісних церков, українська церква набуде формально канонічного статусу відразу після надання Томосу Вселенським патріархом. Зрозуміло, що РПЦ ніколи не підтримає таке рішення Вселенського патріарха. Вважається, що, висловлюючись фігурально, на полі РПЦ грають також Болгарська і Сербська православні церкви, а симпатизують – Польська, Чеська та Словацька православні церкви. Про причини цього можна лише здогадуватися. Але, як бачимо, можна все ж надіятися, що більшість помісних церков підтримає рішення Вселенського патріарха про надання Томосу, якщо таке, звісно, буде.

Отримання канонічного статусу українською національною церквою спричинить, поза всяким сумнівом, значний відплив вірян і кліру з лав УПЦ МП і їх подальший перехід до української помісної церкви. Більше того, УПЦ МП з часом може просто маргіналізуватися, обслуговуючи потреби лише незначної кількості віруючих, переважно етнічних росіян. Все це, безперечно, не може значно не вплинути на кількість все ще численної 5-ї колони Кремля в Україні. Хоч, звісно, вважати всіх етнічних росіян, які є громадянами України, представниками 5-ї колони Кремля є нонсенсом.

Саме загроза втратити значні матеріальні вигоди та потужний чинник впливу на свідомість українських громадян, переважна – для порівняння: в Естонії менше 20% – більшість яких вважає себе віруючими, змушує Кремль та представників його 5-ї колони так наполегливо вставляти палки в колеса створенню в Україні помісної національної православної церкви. А Кремль, про що вже йшла мова вище, ніколи не гребував підкупом та обманом для вирішення церковних питань.

Саме тому, що отримання Томосу українською православною церквою, попри законодавче відокремлення церкви від держави, є архіважливим для України як держави українського народу, Кремль і намагається робити все, щоб цього не сталося. Попри ж заяви Вселенського патріарха про кінцевий намір надати Томос українській православній церкві, перспективи його отримання в короткостроковій перспективі є не такими вже й райдужними. Особливо якщо брати до уваги ще й те, що Константинополь – центр Вселенського патріархату – перебуває з 1453 року у складі Османської імперії, а нинішня турецька держава теж може мати якісь власні міркування з цього приводу та намагатися вплинути на рішення Вселенського патріарха. Стримуючим фактором для нього можуть бути також, зокрема, і порівняно численні митрополії української православної церкви в Канаді та США, що перебувають у складі Вселенського патріархату, який не може похвастатися значною кількістю вірян. Адже цілком можливо, що після надання Томосу ці митрополії захочуть перейти під омофор українського канонічного патріарха. Втрата ж Вселенським патріархатом принаймні кількох сотень тисяч віруючих є втратою і його доходів. А гроші, як відомо, не пахнуть.

Як бачимо, слово „Томос” є для когось „солодким”, а для когось „гірким”. І це, в першу чергу, залежить від світоглядних принципів, у основі яких лежить ставлення до України як держави українського народу.

***

Що може чекати Україну та її громадян після надання Томосу національній православній церкві Вселенським патріархом?

Однозначну відповідь на це питання дати важко. Але майже напевне це спричинить конфронтацію – за вказівкою Кремля – напруженості на Донбасі, окремі антиукраїнські акції вірних УПЦ МП в південних та східних регіонах і столиці, а також певну поляризацію суспільства. Звісно, попри часто зовсім навіть не приховану антиукраїнську суть УПЦ МП, не може йти навіть мова про якусь її заборону, адже церква в Україні офіційно відокремлена від держави. У той же час можна бути певними, що УПЦ МП поступово втратить вплив на віруючих в Україні і маргіналізується.

Як бачимо, дорога до національної помісної церкви не може бути прямою і легкою.

Але дорогу здолає лише той, хто йде – вперто, наполегливо, цілеспрямовано, безстрашно.

Треба вірити і йти… А буде, як кажуть, те, що Бог нам дасть…