Світла душа Героїні пішла до Господа
Львівська Ліга Українських Жінок із сумом сповіщає, що покинула земний світ скромна, але й велична Патріотка-Героїня, Віра Філяк-Крокіс.
13 січня 2016 року, за два тижні до свого 92-ліття, відійшла до Господа активна учасниця визвольної боротьби на псевдо “Реня”.
Народилася Віра 29 січня 1924 року в с. Дички Рогатинського району Івано-Франківської області у селянській родині Івана й Агафії Філяків.
Старший брат Осип, педагог за освітою, став воїном УПА і в 1946 році разом із ще двома побратимами загинув у криївці після запеклого бою з великим загоном чекістів.
Віра початкову освіту здобула в рідному селі, потім у Рогатині закінчила середню школу та однорічну педагогічну школу.
У час німецької окупації вчилась у торговельній школі та проходила практику в українському “Кооперативі”. У той час вона вже була членом юнацької сітки ОУН, багато друкувала листівок-звернень із закликом підніматись на боротьбу за Українську Незалежну Державу. Незабаром нею зацікавилось гестапо, яке велику увагу приділяло діяльності та переконанням української молоді, зробили обшук у її хаті. І хоч нічого того разу не знайшли, і після кількох годин затримання Віру відпустили, Провід організації наказав їй іти в підпілля. Покинула роботу в “Кооперативі” і перейшла на нелегальне становище, отримавши псевдо “Реня”.
Влітку 1943 року вона відбула таємний вишкіл організаторів сітки Українського Червоного Хреста. Місяць вона та інші курсантки жили в монастирі у с. Михайлівці Рогатинського району та слухали інтенсивні виклади, які вела лікарка на псевдо “Марта”.
Після завершення того вишколу організація ОУН доручила “Рені”-Вірі створювати та навчати кущі Українського Червоного Хреста в околицях міста Галича. Це робилося скрупульозно і з великою конспірацією. Віра організовувала дівчат у невеликі кущі, проводила з ними санітарні вишколи, разом заготовляли запаси ліків та медичних засобів… Одночасно створювала мережу кущів, налагоджувала різні зв’язки.
Не раз доводилося бувати в лісі, серед повстанців, зокрема, в час відправи в лісі Служби Божої та освячення пасок. Згадуючи ті часи, пані Віра акцентувала на тому, що в УПА все починалося із спільної молитви.
Із відходом німців та приходом большевиків підпільна праця стала ще напруженіша. Все частіше доводилося надавати медичну допомогу повстанцям, пораненим у боях із новими окупантами.
Незабаром виявилося, що нова влада почала інтенсивно розшукувати Віру та її брата. При цьому жорстоко катували батька, вимагаючи повідомлення про їх місцезнаходження. Батько в результаті катувань став інвалідом, проте дітей своїх не видав. Розлючені большевики прошили батькові лице багнетом, так що він мав наскрізні рани і голови вже не міг повертати. Мати теж не уникла катувань “визволителів”. В 1947 році її вивезли, але вона зуміла втекти і роками мусила ховатись від радянської влади.
20 травня 1947 року Віру заарештували у Львові, куди вона поїхала за дорученням Проводу, щоб придбати друкарську машинку.
Потрапивши в сумнозвісну тюрму на Лонцького, Віра зрозуміла, що енкаведисти досить поінформовані про її приналежність до організації, знала, які допити її чекають, і щоб не наражатись на мимовільну видачу когось, прийняла отруту, яку завжди носила при собі. Отрута не подіяла миттєво, і вона пробує викинутись у вікно. В цей момент втрачає свідомість… Коли опритомніла, була на носилках в камері, прооперована, з накладеними швами, в наскрізь окровавленому одязі і під пильним наглядом. Почалися довгі допити її лежачої. Слідчий Ковальчук у Львові виявився досить людяним, не катував, а намагався переконати її у хибності вибраного шляху, у правильності та законності радянських ідеалів. А вона обстоювала право українців на власну незалежну державу.
Коли вона трохи оклигала та змогла ходити, її перевезли до тюрми в Івано-Франківську. І тут почались неймовірні катування, провокації… Найчастіше з допитів її приносили непритомною. Все витерпіла, нікого не видала.
Найбільш її боліли запевняння кагебистів, що їм вдалося всіх переконати, що вона вже все розповіла про свої зв’язки, що підпільники її прокляли. Довго не мала можливості дати вістку про себе, та нарешті одній дівчині пощастило вийти на волю і вона добросовісно розповіла рідним Віри все, що бачила і знала про Віру в тюрмі. Великим щастям для Віри було дістати з волі потайну звістку про те, що друзі вірять їй та гордяться її стійкістю!
У грудні 1947 року військовий трибунал засудив Віру Філяк до 10 років ув’язнення в таборах строгого режиму та 5 років позбавлення у правах. (Стаття 54 – 1а, 11).
Пересильний пункт у Львові, сутички із здеградованими рецидивістками, етап, півтора року важкої праці на будівництві дамби на Уралі, пересилка до Магадану, до бухти Ваніно, праця у Вакханці, карцери… – все винесла.
А Провід УПА представив її до високої нагороди.
Відбувши десятирічний термін ув’язнення та виселення в Магадані, Віра з великими труднощами повернулася на рідну землю, в 1960 році вийшла заміж за Юрія Крокіса, який мешкав і працював у Львові. З того часу оселилася у Львові. Через п’ять років повдовіла, бо чоловік помер від раку.
Пані Віра, тепер Крокіс, працювала на різних робітничих посадах на заводі “Електрон”. Довідалася, що за нею слідкує КГБ. Через те мусила дуже обмежувати свої контакти з людьми.
У 1986 році вийшла на пенсію. З початком так званої “горбачовської перебудови” пані Віра Крокіс активно вливається в громадський рух.
Особливо близько контактувала із відомою захисницею Української Греко-Католицької Церкви Стефанією Петраш-Січко, з якою вперше познайомилася в камері Івано-Франківської тюрми, згодом зустрічалися в Магадані. І в час українського відродження вони були не лише однодумцями, а й близькими приятельками. Пані Віра була вірним товаришем усієї славної родини Січків, чим могла, допомагала в їх подвижницькій боротьбі за волю УГКЦ та України. Проте не вступила до Української Християнсько-Демократичної партії, як намовляла пані Стефанія, а лише жертовно допомагала як щирий симпатик. Це, взагалі, дуже характерно для п.Віри Крокіс. Ніде не висуватися наперед, а лише тихенько й жертовно допомагати.
Особливо це виявилося в Лізі Українських Жінок – громадській організації, в якій пані Віра була від часу її створення в 1995 році. Постійно відмовляючись від обрання на будь-які керівні посади, вона завжди в числі перших бралась за потрібну роботу. І все виконувала тихенько й з великою самопосвятою.
Для прикладу, коли лужанки взялися розчищати 55 поле скраю Янівського цвинтаря, де поховано тисячі помордованих людей у червні 1941 року і де утворилося багатолітнє сміттєзвалище (тепер там – величавий меморіал), і коли лужанки залучили до цієї важкої кропіткої праці студентів Вищого професійного училища №29, пані Віра (як і деякі інші лужанки) взяла собі за обов’язок приносити студентам зготовлену нею перекуску.
А коли Ліга Українських Жінок проводила літні дитячі табори для дітей, що не мали змоги виїхати кудись на відпочинок, Віра Крокіс найчастіше чергувала в цих таборах. І не лише безоплатно посвячувала дітям свій час, а й випікала для них різні домашні ласощі. І це – самотня пенсіонерка, що жила на мінімальну пенсію!
Взагалі, пані Віра немало труду вклала в різних напрямках роботи Ліги Українських Жінок. Від постаті цієї старшої пані завжди віяв лагідний спокій, жіноча ніжність і глибока доброзичливість до людей. Тихенька, небагатослівна й надзвичайно скромна, вона проте вражала всіх, хто знає її життєвий шлях, своєю стійкістю і героїзмом. Високий патріотизм, глибока релігійність, жертовна самопосвята загальній справі й рідному народу – ось головні риси цієї Українки.
В останні роки свого життя пані Віра за станом здоров’я вже не брала активної участі в праці Ліги Українських Жінок та замість себе дала організації гідну заміну – свою племінницю Осипу Кулинич, енергійну й жертовну трудівницю, яка стала активісткою Ліги та надійною опорою пані Віри Крокіс.
А в 2012 році Віру Філяк-Крокіс знайшла її славна нагорода – Срібний Хрест Заслуги УПА, якою її було нагороджено на основі рішення УГВР (Української Головної Визвольної Ради) від 25 липня 1950 року.
Сучасні дослідники знайшли в архівах УПА наказ про це нагородження.
За сприянням директора Львівського історичного музею Богдана Чайковського та місцевої влади було виготовлено копію нагороди, що знаходиться в музею, та разом з копією наказу Командира УПА було урочисто вручено пані Вірі Філяк-Крокіс.
Свого часу я брала інтерв’ю в пані Віри для Інституту Історії Церкви і на завершення інтерв’ю запитала, яка найбільша мрія є у неї. “Щоб люди стали добріші, щоб більше добра, а менше зла було у світі” – відповіла пані Віра.
Отож, шануючи пам’ять про Віру Крокіс, працюймо для здійснення її мрії!
