Що нам Кавказ?

Олег Баган

Війна в Нагірному Карабаху (Арцаху – по-вірменськи) дещо несподівано активізувала зовнішньополітичне мислення в українській громаді аналітиків та публіцистів і розділила її на прихильників Азербайджану (яких, очевидно, є більше) і прихильників Вірменії. Українські медії наводять сотні аргументів на користь однієї і другої держав, намагаючись при цьому зберегти паритетність. Домінантною стала думка, що Україні не вартує підтримувати ні одну зі сторін у конфлікті, оскільки це може лише зашкодити нашій державі.

Складність ситуації в Нагірному Карабаху пояснюється тим, що протягом століть, навіть тисячоліть, вірмени й тюрки-азербайджанці розселялися і в цьому регіоні, і в інших зонах Південного Кавказу мозаїчно, тобто міста і села двох народів могли бути розсипані спорадично на етнічно чужих територіях. Такою колись була велика територія Східної Туреччини, яка тепер називається регіоном «Внутрішня Анатолія», допоки у 1915 р. турки не провели тут масштабні етнічні чистки і не виселили всіх вірменів. За СРСР Арцах, на 90 % заселений вірменами, був чомусь приєднаний до Азербайджану – такою була імперська логіка Росії, яка завжди грала на міжнаціональних конфліктах інших народів. На цю «мозаїку» наклалася інша проблема: між тюрками і вірменами ще в Середньовіччі розгорівся етнічний конфлікт на цивілізаційній основі (а такі конфлікти завжди бувають дуже ненависницькими і жорстокими), тобто на основі глибоких ментальних, культурних, соціальних відмінностей. Таку ненависть важко зупинити і якось врегулювати. Тож і склалася тепер патова ситуація: на якісь розумні поступки, дипломатичні компроміси не хочуть іти обидві сторони.

Проте, зауважимо, що ні пристрасні полеміки прихильників різних ворогуючих націй, ані заклики до абсолютної нейтральності України щодо цього конфлікту не мають для нас якогось значного сенсу. Пояснимо чому.

Нинішня Україна не має якісної, свідомої стратегічних та переможних національних цілей політичної еліти, аби вести успішну зовнішню політику. Україна не має дипломатичних домовленостей з країнами Кавказу і довкола Кавказу, аби за допомогою певних важелів впливати на гарячі південнокавказькі події. Україна не має правдиво якісної власної військової доктрини, аби за допомогою її ідеологем мобілізувати українське суспільство, зокрема його інформаційно-пропагандивну сферу, на досягнення якихось геополітичних мет. Україна не має спеціально розробленої програми дій в макрорегіоні Кавказу як надважливому в аспекті забезпечення її геополітичної стабільності, зокрема стабільності в макрорегіоні Чорного моря. Тож про яку зовнішньополітичну активність України щодо подій на Кавказі можна говорити? Правда, в Україні є різні види зброї, на торгівлі якою часто заробляють якісь незаконні, напівмафіозні посередники, а не держава, і ця зброя могла б піти в зону конфлікту. Однак і тут політологічні дискусії не мають великого значення (тобто про те, кому продавати цю зброю), бо ці напівмафіозні посередники всеодно заробляють на торгівлі зброєю цинічно, цілком без будь-яких визначень, чи продають вони цю зброю силам Добра, чи Зла.

Отже, на превеликий жаль, Україна не має своєї стратегії в дуже важливому для неї Кавказькому макрорегіоні, і, відповідно, не має ніяких політичних можливостей якось вплинути на хід подій в ньому, тому всі суперечки довкола того, хто правий в карабаському конфлікті для неї не мають сенсу.

Водночас світова геополітика зберігає свої об’єктивні закони й тенденції, які не залежать від волі людей і навіть дуже могутніх правителів. Об’єктивно будь-яке збурення в стосунках між державами породжує нові тенденції, які поступово змінюють ситуацію в ширших масштабах. Існує твердий закон, виведений історією: з кожного геополітичного конфлікту може скористати третя сторона (якщо вона виявить належну мудрість, виваженість, наполегливість і передбачливість). Вінстон Черчил висловловився з цього приводу дещо брутальніше, але точно, коли сформулював ось таку тезу: «З кожного свинства завжди можна видобути добрий кусок м’яса».

Війна в Нагірному Карабаху, безумовно, – свинство, але в геополітичному плані, якщо виявити мудрість, виваженість, наполегливість і передбачливість, з неї можна скористати. Це звучить дещо суворо-прагматично, але такою є залізна логіка геополітики.

Очевидно, що з цього конфлікту прямо або посередньо скористають Туреччина, Іран, Росія, Велика Британія, Франція, США, які вже давно ведуть свою геополітичну гру на Кавказі як великі держави.

Що ж може скористати Україна? При нинішній дуже слабкій українській політичній еліті – майже нічого. І це закономірно. Було б дуже добре, аби українська еліта бодай зрозуміла, що нашій державі дуже потрібно бути присутньою на Кавказі (і Північному, і Південному)! Як потенційно велика держава (за геополітичним розташуванням) Україна має вести свою експансивну зовнішню політику, посилюючи свою присутність в усіх ключових макрорегіонах на світовій геополітичній шахівниці, не кажучи про такі наближені до її цивілізаційного простору, як Кавказ.

Було б дуже добре, якби з карабаського конфлікту в Україні зробили наступні висновки:

• Київ повинен вести постійну наполегливу дипломатичну гру в усіх трьох південнокавказьких державах: Грузії, Вірменії й Азербайджані як в зоні своїх насущних геополітичних інтересів;

• Київ повинен постійно вступати з різноманітними ініціативами щодо посилення стабільності в просторі Чорного моря і залучати до цих ініціатив країни Південного Кавказу;

• Київ повинен розпрацювати спеціальну програму з посилення економічної та торгівельної співпраці із цими трьома державами;

• Київ повинен розпрацювати спеціальну програму інформаційно-культурологічного плану, щоб ідеологічно, науково, культурно впливати на еліти всіх північнокавказьких націй, які перебувають в складі Російської Федерації (адигейці-черкеси, балкарці, карачаївці, аланці-осетини, чеченці, кумики, аварці, лезґіни та ін.), щоб у такий спосіб розхитувати московські позиції в цьому макрорегіоні;

• Київ повинен створити міжнародну дипломатичну й культурологічну площадку, форум для народів чорноморського басейну, на якій би обговорювалися всі важливі, актуальні й болючі проблеми макрорегіону і водночас це б у різних аспектах активізувало політичне мислення поки що бездержавних вище названих північнокавказьких націй;

• Київ повинен уважніше вивчати, аналізувати й передбачати національно-політичні процеси, які відбуваються в Туреччині – ключовій та надто важливій державі Чорноморського макрорегіону;

• Перспектива України як геополітично значущої держави можлива лише за умови розбудови власного великого чорноморського флоту.

От якби ці пункти геополітичного зміцнення України були реалізовані, то тоді вартувало б полемізувати на теми якогось можливого втручання Києва в гарячі події на Південному Кавказі. І тоді найбільшим «куском доброго м’яса» для України в карабахському конфлікті стала б політика на послаблення геополітичних позицій Росії в макрорегіоні всього Кавказу.