Що діється з нашою нацією?
Олег Баган,
Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова
(Націософський етюд)
За визначенням усіх провідних політологів сучасності (С.Хантингтон, З.Бжезинський, Дж.Вітті, А.Безансон та ін.), головною ознакою постіндустріальної, телекомунікаційної цивілізації, в яку людство вступило наприкінці ХХ ст., є протистояння не тільки політичних та економічних систем, а насамперед культурних цінностей. Бо ж, за великим рахунком, і принципи демократії, і принципи ліберальної економіки, з якими Захід виступив на планеті як прогресивна, домінантна сила, довели свою історичну виправданість і перевагу, які потребують лише деяких корективів, наприклад, демократія явно потребує якихось регуляторних ідей-інструментаріїв, які б формували її елітарний зміст, запобігали перетворенню її в охлократію, в якій все і всі просто скуповуються, а вільний ринок явно потребує «вгамовувальних» норм з боку національної держави, яка б стримувала впливи міжнародного капіталу та транснаціональних компаній. Натомість у сфері культури триває ситуація пошуку, взаємодії та синтетичних трансформацій. Про це, власне, докладно написав С.Хантингтон у своїй знаменитій книзі «Зіткнення цивілізацій» (1996). Захід, за концепцією С.Хантингтона, ще цілковито не довів своєї культурної переваги для суспільно-політичних еліт православного, азійського (насамперед це Китай, Індія, країни Індокитаю, Індонезія), мусульманського, африканського світів, і тому вони саме через поглиблення культурно-релігійної ідентичності шукають форми опору наступові західної цивілізації. Тому антизахідність ніби стає трендом часу. В сучасній Росії ми бачимо її патологічне обличчя.
Відтак саме на рівні культури відбувається найінтенсивніше протистояння між різними цивілізаціями, макрорегіонами, країнами, регіонами. Від того, чия культура та її форми і стилі виявляться багатоманітнішими, оригінальнішими, експансивнішими, привабливішими й інтелектуально вишуканішими, залежить перевага тієї чи іншої цивілізації, макрореґіону, країни, реґіону. Від того, чи знайдуть у цьому глобальному протистоянні різні сили форми співдії та взаєморозуміння, залежить майбутній мирний розвиток планети.
Не секрет, що сьогодні культурні, а відтак і політичні еліти різних світів відчули себе незатишно, незахищеними й приниженими перед наступом західної (американської насамперед) маскультури. У пошуку форм «культурної ізоляції» вони починають бачити не тільки запоруку поглиблення національної ідентичності, а й спосіб подолання комплексу національно-цивілізаційного приниження: яскравий приклад цьому – ісламський фундаменталізм. Відповідно, Захід не повинен допустити, щоб цивілізаційне протистояння, яке вже почалося, переросло у «війну культур», яка, звісно, ще загрожуватиме наслідками нетерпимості у глобалізованих вимірах.
Що ж ми бачимо в українському варіанті? За останні 25 років українське суспільство нечітко поділилося на три основні частини: національно-українську (близько 25-30% населення), російську чи то проросійську (приблизно 25% населення) і малоросійську або ідентично невиразну, перехідну частину (близько 30-45% населення). Явна перевага малоросів у країні (людей, що не мають визначених самоідентифікацій та соціально-політичних устремлінь) зумовлює визначальну амбівалентність, хаотичну непослідовність, а відтак – загальну інертність країни. Українська держава ніби хитається, загрожуючи перекинутися, на воді, не маючи міцного управління і стратегічної визначеності. Згадаймо, скільки зусиль, агітаційних програм, політичних акцій потрібно було, щоб хоч якось схилити суспільство до симпатій до ЄС, до НАТО, до ідеї про сильну у військовому плані власну державу. Вирішальним чинником врешті став Майдан 2013-2014 рр. і подальша війна на Донбасі, бо лише після цих кривавих і доленосних подій країна справді почала схилятися до якогось чіткого націотворчого вибору. Тобто не ідеологічна та пропагандивна перемога національних сил визначила це, а тільки очевидні страшні факти про загрозу всім через можливий розпад держави освідомили нерішучу і дезорієнтовану частину українського соціуму. Малоросійство нарешті почало поволі розчинятися і «переформатовуватися» в нових умовах. Однак саме воно є тою «поживною» масою електоральною, маніпулювання якою забезпечує майже повне панування в нашій державі олігархії. Саме невиразні і боязкі малороси охоче «клюють» на такі пропагандивні «наживки», як «потрібно привести до влади справжніх господарників», «передусім все вирішують економічні чинники», «справедливе суспільство будується на всетолерантності і багатоманітті етнічних культур», «ми – громадянська нація» і т. ін. Саме під такими гаслами зайшли до Верховною Ради після Майдану ті, що зайшли і вщент розбили всі майданні сподівання.
Малоросійство, цей «великий німий» (С.Грабовський), мляво «переварює» сучасні ідейно-цивілізаційні процеси, керуючись примітивними і фальшивими по-суті стереотипами, які кажуть йому одночасно остерігатися «галицького», «уніатського», «бандерівського» «націоналізму», тобто цілком нормального і закономірного посилення національної ідентичності, і тут же намагається якось дистанціюватися від Росії, боронити свою невиразну «автономність», читай свою потребу історичної пасивності, яка за століття зрослася із сутністю малоросійської ментальності. Воно вперто зберігає російську мову і російську культурну ідентичність. У результаті ми маємо державу, яка фактично тупцює на місці, патологічно боїться своєї присутності у світі, тобто цурається своєї геополітичної визначеності, маємо її принципову неідеологічність, бо ж малороси за принципом – безідейні, і маємо принципово безідейну владу, яка, розуміючи домінантну присутність малоросів у країні, виробляє відповідну їхнім стереотипам політику і стратегію держави і має лише одну ідею – зберегти свою владу.
Отож, в українській державі вже третє десятиліття йде імітація демократичних реформ, а не їх здійснення (бо ж малороси бояться головного в демократії – свободи і відповідальності, принциповості і нетерпимості до винних, до всіляких профанаторів і руїнників демократії ), йде інтенсивний процес денаціоналізації суспільства, а значить западання його у прірву хаосу та суцільної дезорієнтованості. Це розуміє українська олігархія, і тому підсовує малоросійській масі саме таких національно невизначених кандидатів у «національні лідери», Вакарчука чи Зеленського, чи навіть Бобула, який нещодавно в телеефірі доводив, що «Янукович був добрий господарник і загалом непогана людина, а його просто «підставили» погані друзі». А це й прагне довести народу та невидима клептократична псевдоеліта країни, яка й підживлює малоросійську свідомість та малоросійські життєві цінності в суспільстві через скуплені ЗМІ.
Це підтверджують і процеси зі сталого збереження позицій російської мови в українському інформаційному просторі. Котрий із всеукраїнських телеканалів хоча б намітив послідовну тенденцію переходу на українську мову після всього того крику і прийнятих законів про зміцнення прав укрмови? Жоден. Очевидно, що російськомовні середовища, особливо у великих містах, цілковито ігнорують всі інтенції та заклики до українізації, зберігають свої позиції інформаційного впливу і навіть переходять у наступ, зневажаючи українську ідентичність. А це й вирішує ситуацію: домінантними залишаються моделі культури і пропаганди, які створюються у великих містах. В Україні – це Київ, Харків, Одеса, Дніпро, Запоріжжя, Суми, Чернігів, Полтава, Кривий Ріг, Кропивницький, Миколаїв, Херсон та ін. У цих містах «національна складова» українського суспільства, як ми її описали, перебуває в явній меншості і «на низах», тобто мало впливає на хід культуротворчих та націотворчих процесів. Реально сили конкурентних частин нашого суспільства – національної і малоросійської (криптопроросійської) – нерівні. Тому й виглядає наша офіційна політика «українізації», як безладне і безсильне барахтання в болоті.
У плані культури ситуація виглядає наступним чином. Після завоювання Україною незалежності у 1991 р. домінантна роль малоросів призвела до запанування російської культури в новій державі і фактичного закріплення в ній російської мови як основної. Так сталося через те, що малороси, почуваючи себе ущербними, другосортними щодо «вищої», «імперіальної», на їхню думку, російської культури і мови, вирішили їх зберегти, щоб цим самим зберегти свою «легітимність» у світі, бо у свою національну сутність і унікальність вони не вірили. Водночас вони застереглися приймати і поширювати на державному рівні українську мову і культуру, які вважали «бандерівськими», «галицькими», «уніатськими» і т.ін., тобто «чужими», «відкинутими історією», в їхньому розумінні, зрештою, не сприймали їх і на ментальному рівні – бо просто відвикли жити в органічно українському світі, соромляться його як «нижчого», «селянського», «глибоко провінційного». За роки життя в ідейно-ментальних та політичних умовах Російської, потім совєтської імперії малороси звикли ненавидіти і зневажати все сутнісно національне, звикли боротися із самими собою, тобто вичавлювати із себе все українське. І цю інерцію не вдалося подолати в умовах незалежності, бо суспільство відразу було охоплене ліберально-космополітичними цінностями та ідеалами, які переважно розслаблювали і дезорієнтували його, а національне піднесення в Україні не набуло яскраво-героїчних форм.
У таких умовах цілком закономірно зринає проблема порушення прав людини стосовно українськомовного й українськокультурного, якщо так можна сказати, громадянства держави Україна. Воно ж бо позбавлене реального права у своїй суверенній державі (частково окрім кількох західноукраїнських областей) користуватися рідною мовою в соціальній сфері, здобувати в її лоні освіту, особливо вищу, виховуватися культурно, отримувати інформацію і т.ін. Фактично сучасна Російська Федерація стала гігантським центром продукції російськомовної маскультури, що, як відомо, має здатність в умовах капіталістичного та телекомунікаційного суспільства поширюватися з надзвичайною силою і швидкістю. І Україна з цим не може конкурувати. Реально через свою маскультуру Москва прагне насамперед реінтегрувати колишній простір СРСР, бо далі його меж впливи її не сягають. Ця мета наглядно простежувалася у діях російських політичних та культурних еліт, які від середини 90-х років особливо інтенсивно працювали на те, щоб зав’язати якомога більше контактів, налагодити розвиток спільних виробничих, інформаційних, культурних і т.ін. проектів з країнами постсовєтського простору. Особлива увага в цьому контексті приділялася Україні, в якій російські естрадні виконавці, різноманітні театральні трупи, шоу-бізнесмени, телепродюсери і т.д. просто кишіли аж до часу останнього Майдану.
Малоросійська частина українського соціуму, яка складається з кількох різних верств («абсолютні москвофіли», «невизначені й амбівалентні», «непослідовні українофіли»), по-різному реагує на цю ситуацію.
«Москвофіли», ясна річ, захоплено вітають і підтримують поширення російської масової та елітарної культури, зберігаючи свій «реґіоналізм» лише у патологічних формах – на рівні суржику.
«Невизначені», хоч і мають якесь викривлене бачення національної тотожності і державності, але реально приблизно на 80% є захоплені потужним потоком російської маскультури і російських ЗМІ, а тому фактично стають на позиції підтримки всього російського.
«Непослідовні українофіли» – це ще складніша верства. В основному це люди, які походять з тотально зрусифікованого середовища й тому на ментальному рівні зберігають велику симпатію до російського світу. Постання української держави і вибух українського національного відродження початку 90-х рр. справили на них великий вплив у тому сенсі, що продемонстрували колосальну життєспроможність української національної культурної ідеї. Серед «непослідовних українофілів» переважають люди інтелектуального плану, бо саме такі люди могли вирватися з колосально магнетичного простору російської культури і збагнути закономірність та неуникненність піднесення української самобутності. Однак ця верства залишилася визначально роздвоєною: свідомий вибір української культури не позбавив її глибинно-внутрішньої, екзистенційної симпатії і потреби російської культури. Саме ця верства активно продукує такі культурологічні та геополітичні гібридоподібні формули, як «потреба збереження єдиного східнослов’янського культурно-ментального простору», «неможливість обійтися без великої російської культури», «священність і особливе значення православно-візантійських духовно-культурних традицій» і т.ін. Відтак з’являється схема обов’язкової прив’язаності української культури до «великої», «всесвітньо значущої» російської культури. Іноді така пропаганда йде у прихованих формах, тобто обережно, щоб не викликати опору й заперечення з боку національної частини українства.
Усі ці факти і роздуми підводять нас до такого висновку: національне зміцнення і цивілізаційне самозбереження українства в епоху телекомунікацій будуть можливими тільки за умови глобальної переорієнтації і видозміни цінностей та ідеалів українського політикуму. Панівні ліберальницькі ідеологеми про визначальність економіки та практиків-господарників для розвитку українського суспільства в нашій ситуації лише шкодять справі. Це одна Велика Ілюзія, за якою ховається страшне лице справжнього казнокрадства і цинізму олігархії, яка, ведучи суспільство дорогами безнаціональності, спрямовує його до ще більшого хаосу і безладдя. Українство мусить усвідомити собі, що насправді все при моделюванні майбутнього вирішують гуманітарні якості суспільства. Від того, наскільки сильно і якісно кожне суспільство здатне мобілізувати свої духовні, культуротворчі, інтелектуальні, мистецькі, етнічні ресурси, залежить його майбутнє. Ліберально-космополітичні проекти і програми, які цілковито домінують сьогодні в Україні, з огляду на свою світоглядно-ціннісну основу матеріалізму та практицизму, лише загальмовуватимуть наш рух до прийняття цієї ідеї, цієї переконаності.
Ми усвідомлюємо, що наші роздуми про абстрактні духовні і культурні цінності можуть лише роздратувати мешканця бідної і зруйнованої безгосподарністю країни. Однак ще раз наголосимо: тільки нація морально і духовно вільна та велична може здійснити щось вартісне і переможне. Зрештою, видатний мислитель С.Хантингтон, з думок якого ми почали нашу аналітику, в іншій своїй книзі – «Хто ми? Виклики американській національній ідентичності» (2004) – пристрасно доводив, що тільки через національне самозаглиблення, національну своєрідність та солідарність суспільства підносяться і перемагають.
Українське суспільство опинилося сьогодні на межі зіткнення двох потужних маскультурно-цивілізаційних світів – американського (атлантичного) і російського (євразійського).. Несформованість українського суспільства, його мутантний характер у ментально-культурному плані (фактор домінантного за чисельністю малоросійства) зумовлюють особливу пасивність і малоефективність нормального опору нашої інтеліґенції наступові маскультури, лібералістичним ідеям, космополітичним настроям (бо, наприклад, національно повноцінні суспільства інших країн постсоціалістичного світу – від Естонії до Македонії – набагато дієвіше і спокійніше дають собі раду із захистом своєї ідентичності). І той сплеск правих ідей та рухів в цих країнах, який ми спостерігаємо в останні роки, промовляє сам за себе.
