Ще раз про мову окупанта

Згадую слова моєї покійної матусі, яка пережила всі жахи Другої світової: не можу чути німецької мови.

Прикро, але навіть після Бучі навряд чи більшість українців скаже таке про російську мову. Це неможливо на підсвідомому рівні, позаяк ця мова – природжена багатьом українцям (не плутати з поняттям «рідна мова»).

Але на рівні свідомості треба чітко розуміти, що від цієї мови треба якнайшвидше та всіляко відмежовуватись . Пам’ятаю, ще до війни В.Портников слушно казав про необхідність українізації великих міст, без якої соціальної процедури Україна неможлива (я певен, що після нашої перемоги харківський російськомовний мер-герой (без сарказму!) Терехов викопуватиме зі сміття пам’ятник Жукову).

Роман Донік у фейсбуці засуджує працівників Управління соцзахисту Сихівського району Львова за табличку «я не розмовляю мовою ворога». І не спадає на думку таким жалільщикам, що твердження «я не розмовляю російською» може відображати об’єктивну реальність: чому неспроможність російськомовного розмовляти українською є природною, а неспроможність україномовного розуміти російську є підступним «робити морду і через губу цідити»?

Не знаю, як там у соцзадхисті, я не був, але у Сихівському ЦНАПі зі всіма російськомовними (зокрема, ромами) розмовляли ввічливо. Проте п’ятим пунктом пам’ятки для переселенців зазначалося: «Ми раді чути українську мову, навіть якщо ви не можете вимовити слово «паляниця».

Шановні російськомовні! Ну хоча б намагайтеся, а не качайте право користуватися слобожанською аваківкою.