Сергій Параджанов – кінорежисер, один з визначних представників «українського поетичного кіно» (100 років тому)

100 років тому:

9.01.1924 – у Тбілісі в Грузії народився Сергій Параджанов, вірменин за національністю, кінорежисер, народний артист УРСР (1990, посмертно), лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1991, посмертно), один з визначних представників «українського поетичного кіно». Навчався на вокальному відділенні Тбіліської (1942-1945) та Московської (1945) консерваторій. Закінчив Всесоюзний державний інститут кінематографії (1946-1951), після чого направлений на Київську студію художніх фільмів. Лекції в Москві слухав в українського режисера І. Савченка, а диплом одержав із рук О. Довженка, який і порадив йому їхати до Києва. З Україною пов’язана велика частина життя і творчости, де сформувався як режисер-постановник. Тут він створив свій шедевр «Тіні забутих предків», який після екранізації у 1964 приніс міжнародне визнання. Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 гран-прі) у 21 країні, режисеру надійшли вітання від Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед ним на коліна і поцілував руку. Натомість Державний Комітет Ради Міністрів УРСР з кінематографії відмовив авторам фільму в оплаті за першою категорією оскільки він не відображав радянської дійсности. Справжні ж мотиви незадоволення владоможців фільмом озвучив сам режисер: «Москва хотіла від мене аби я скомпонував все на російський лад. Та я відмовився, розуміючи, що це буде вульгаризацією. У підсумку Москва потрактувала картину як вираження українського націоналізму».

Влада проґавила цей фільм оскільки з винятковою пильністю слідкувала за українською творчою інтелігенцією і цілковито не сподівалась, що український національний шедевр сотворить вірменин за походженням. Проґавила, бо молодого нікому не відомого початківця без надмірних зусиль можна було знищити, але з всесвітньо відомим метром було куди складніше. У 1965-1968 разом з іншими відомими діячами української науки та культури протестував проти політичних арештів в Україні, вимагав проведення відкритих судових процесів, домагався свободи слова. Його фільм «Тіні забутих предків» тоді став символом непокори. Під час прем’єри (1965) В. Стус та І. Дзюба закликали глядачів висловити вставанням протест проти політичних арештів.

1973 заарештований (в часі арешту зникло 17 сценаріїв) і засуджений на 5 років за «гомосексуалізм». Кримінальна стаття обрана владою цільово – щоби зробити нестерпним перебування у в’язниці, проте кримінальний світ визнав його репутацію дисидента. Внаслідок тиску світової громадськості звільнений 1977, проте із забороною жити в Україні. Помер у Єревані, Вірменія від раку легені 1990.

Іван Дзюба: «…його вбивали довго, систематично і невідступно. Як? Найефективнішим способом. Коли мають справу з генієм, цей спосіб простий до іділізму: не давати йому працювати, не давати реалізувати себе. І не давали. Роками. Великий режисер світової слави, кожен кадр і кожну думку якого фахівці ловили на вагу золота, ходив без роботи, метався між кіностудіями країни, пропонуючи свої послуги, свої сценарії та режисерські задуми і лише зрідка добиваючись дозволу на постановку».

З листа С. Параджанова секретареві ЦК КПУ Ф. Овчаренку: «На біду чи на щастя я органічно зрісся з Україною, я закоханий в її культуру, я виростав з неї як митець і я не мислю своєї творчості поза нею. З нею пов’язані мої найбільші творчі задуми, моя найдорожча мрія поставити фільм за інтермеццо Михайла Коцюбинського. Я ні нащо не нарікаю і нічого не прошу, я просто хочу запитати невже Українська Радянська держава в другому півсторіччі свого існування не може надати можливість кінорежисерові який довів свій професійний рівень і творчий масштаб якого помітив і визнав увесь кінематографічний світ поставити фільми які б збагатили мистецтво українського народу».

Телеграма С. Параджанова: «Москва. Кремль. Косигіну. Оскільки я — єдиний безробітний кінорежисер у Радянському Союзі, наполегливо прошу відпустити мене в голому вигляді через радянсько-іранський кордон, може, стану родоначальником в іранському кіно. Параджанов».

Телеграма С. Параджанова: «Москва. Кремль. Політбюро. Для зйомок фільму Саятнова потрібна сиванська форель. В озері її не знайдено. Останні дві форелі на столі першого секретаря ЦК Кочиняна. Прошу дати розпорядження забрати її звідти для зйомок. Параджанов».

Коли до нього в Тбілісі приїхав український поет він вийшов на балкон і закричав: «Гей, кагебісти, до мене приїхав Іван Драч з Києва».

Закид С. Параджанова кінономенклатурнику з Москви: «Кіно ця держава робити не вміє. У вас найкраще виходить вводити танки у чужі столиці».