Семен Руднєв. Загинув «за нез’ясованих обставин», хоч у віковій ментальности московства вже все давно з’ясовано та зрозуміло. (80 років тому)

80 років тому:

4.08.1943 – біля містечка Делятин на Івано-Франківщині в метушні бою, правдоподібно своїми ж був ліквідований комісар партизанського з’єднання під командуванням Сидора Ковпака, член підпільного ЦК КП(б)У (з 09.1942), генерал-майор (9.04.1943), Герой СРСР Семен Руднєв. Відповідно до багаторічної офіційної радянської версії загинув в ході бою «за нез’ясованих обставин» разом зі своїм старшим сином Радієм. В часи «перестройки та гласности» раптом виявилось, що застрелила його двома пострілами в голову радистка спецгрупи П. Вершигори Анна Туркіна (Лаврухіна).

Після того як сплило чимало десятиліть і увесь цей час обставини, причини та можливі версії загибелі генерала «ретельно не оприлюднювалися», справді існує поле для обґрунтування будь-якої теорії. Проте мотиви прибрати «дефектного гвинтика» системи та звична практика московського більшовизму вирішувати проблему фізичною ліквідацією її носія, все ж, у великій масі різних аргументів, виходять на чільне місце. Річ в тім, що Руднєв, попри безмежну відданість комуністичній ідеології все таки був людиною, яка вміла спостерігати, думати, а найнебезпечніше для нього – свої думки висловлювати вголос та викладати на папері. Про це та про свої непрості (а навіть припудрено-ворожі) стосунки з командиром загону Сидором Ковпаком свідчить сам Руднєв на сторінках свого щоденника, який невідомо коли зник, невідомо в чиїх руках перебував, хто його читав, а відтак якось випадково знайшовся. На цю ніби незначну подію ніхто з розслідувачів справи загибелі чи вбивства Руднєва не звертає уваги. А дарма – не виключено, що вона могла бути однією з вагомих обставин в долі нетипового радянського комісара. Але спершу почитаємо деякі симптоматичні витяги з того, що писав Руднєв:

«22 червня 1943 Сьогодні просунулися на 20 кілометрів на захід. Стоїмо вже недалеко від Рівн[о]. (…) Всі села заражені націоналізмом. Посеред села пагорб, на пагорбі хрест, прикрашений націоналістичними прапорами і тризубом.

23 червня 1943 Сьогодні о 17 годині вийшли на захід, просунулись на 22 км. (…) Дорога та ж, що і вчора, всі села заражені націоналістами.

24 червня 1942 (прим.: так в тексті щоденника) День простояли в лісі в районі с. Корчемка Людвіпольського району Рівенської області. Тут ми в лютому ц. р. зустрічалися з націоналістами, але тепер їх набагато більше. (…) В результаті сутичок взяли 30 полонених, з них 3 поранених (…). Ковпак хотів усіх розстріляти, я цьому чинив опір. (…) Тут таке політичне переплетення, що потрібно міцно думати, вбити це дуже проста річ, але треба зробити, щоб уникнути цього. Націоналісти, наші вороги, але вони б’ють німців. Ось тут і лавірую, і думай.

25 червня 1943 (…) Нам сьогодні треба  форсувати р. Горинь, переправ немає за винятком Янової Долини, але там німецький гарнізон, битися невигідно, по лісових дорогах великі завали і міст добре укріплений. Вирішили робити наплавний міст через р. Горинь між селами Корчин-Здвіждже, але націоналісти чоловік 500 зайняли Здвіждже і заявили, що переправу будувати не дадуть.

Ковпак вирішив раз так, то дати бій і змести це село, чому я рішуче заперечив, це просто і не потрібно великого розуму, але жертви з однієї й іншої сторони, жертви мирного населення, дітей і жінок. Крім цього, це на руку німцям, які хотіли б руками партизан задушити націоналістів, і навпаки. Крім цього, цей бій з націоналістами буде верхівкою цієї сволоти добре використаний, як вони це і роблять в агітації серед населення, що партизани їх вороги, і відлуння цього бою будуть відомі на сотні кілометрів. Я вирішив піти на дипломатичні переговори, написали листа і послали його з дівчиною, тон листа мирний. Ми просимо не перешкоджати проходу. Наша мета спільна – бити німців, а якщо будуть перешкоджати, то будемо бити. На цей лист отримали відповідь грубо, що не пропустимо, будемо битися. Ковпак знову розлютився, негайно артилерію і змести це село з лиця землі. Я заявив, що на це не піду, краще згоден вести бій з німцями за міст в Яновий Долині, хоча з тактичної точки зору бій тримати з німцями невигідно, вся перевага на їхньому боці. Я вирішив ще зробити спробу – добитися мирним шляхом, без бійки побудувати переправу. Послали 4 роти на берег, поставили кулемети і гармати, стали будувати переправу, але націоналісти зайняли оборону і заявили, що всі помремо, а не пропустимо. Місцевість була на їхню користь. Я вирішую послати командира розвідки 2 батальйону, добре говорить по-українськи тов. Шумейко без зброї, а 2 батальйон підтягли до річки. Націоналісти кілька разів стріляли, намагалися спровокувати бій, але з нашого боку була цілковита витримка. Наш посланець був прийнятий в штабі націоналістів, на наші умови пропуску, поставили свої умови повернути полонених і поранених, тоді буде розмова. Полонені та поранені були вже на березі, і ми їх передали. Вони поставили питання про припинення агітації. Шумейко дипломатично відкинув і ще ряд питань і лише [в] 3:00 26.06 закінчилися переговори. Вони дали згоду не чинити перешкоди будувати переправу. (…) В б годин частина стала переправлятися і [до] 7 години закінчили переправу. Наша дипломатія закінчилася перемогою без крові. Населення вперше залишилося на місці і висипало на вулицю. Це була колосальна політична перемога, яка показала, що між радянськими партизанами і українським народом є єдність і одна мета, мета знищити фашизм.

(…) Цей успіх пройшов важко, особливо особисто для мене (…) коли стало питання як брати переправу, то з Ковпаком розійшлися, він наполягав брати з боєм, розгромити село, я був проти, стоячи за мирне вирішення питання, так як бій затягнеться, будуть жертви і особливо [серед] мирного населення, і цим боєм ми тільки дамо козир в руки німців. На цьому ґрунті сталася велика і дуже велика сварка. А моя точка [зору] здобула перемогу; ми переправилися без жертв, нехай фашизм біситься. Нам і треба [так] вести політику: бити німця разом, а жити нарізно, свої політичні цілі ми знаємо. Наша безкровна дипломатична перемога є блискучим маневром, але скільки нервів, скільки крові зіпсував я особисто. (…)

5 липня 1943 На днювання зупинилися в маленькому і дрібному лісі, на південь від с. Матвіївки Контебурского району Тернопільської області. (…) наші батальйони при занятті місця стоянки натрапили на націоналістів-мельниківців. (…) Під час перестрілки вбито 7 і поранено 3 націоналістів. Наші втрати один поранен [ий] з 2 батальйону. Потім почалися переговори, в результаті яких націоналісти обіцяли не виступати проти нас і дали нашим батальйонам 4 мішки борошна, мішок крупи, мішок цукру і ящик сірників. 

22 і 23 липня 1943 (…) З боротьби по лісах і степу переходимо до нової тактики боротьби і пересування частин в горах. Ковпак й раніше байдужий не тільки до польових і лісових умов боротьби з противником, а в горах він зовсім профан, але як він любить повторювати чужі думки, хоча страшно дурний і хитрий, як хохол, він знає, що йому є на кого спертися, тому він п’є, ходить до баби, до такої ж дурепи (в оригіналі це слово закреслено), як і сам, спати, а коли доводиться круто, то негайно звертається до X. (тут Руднєв має на увазі себе), який всю ніч бігає по коліно в грязюці і на всякі зміни негайно реагує.».

Що ж цих витягів предостатньо, щоби наочно побачити факт неприязних а навіть приховано-ворожих стосунків між Руднєвим і Ковпаком – промовисто про це свідчать епітети про командира: «профан», «страшно дурний і хитрий, як хохол», «баба дурепа, як і сам». І емоції ці були взаємними та таки виривалися назовні. Очевидно, для Ковпака вони були мотивом позбутися розумнішого і незалежного супротивника, проте ще не були вагомою підставою вчинити це з власної руки, тим більше стосовно офіцера найвищого рангу. Проте для створення відповідної опінії в Центрі (Москві) цього було достатньо. Сьогодні не секрет, що в тоталітарній комуністичній системі практично кожен високий (і не дуже високий) посадовець «капав» (тобто доносив) на іншого посадовця Ба більше, коли той виявлявся твоїм недругом, то це навіть «свята справа». Але злочином Руднєва перед системою було дещо інше. В радянські часи побутував анекдот, що коли єврей поступав в Комуністичну партію і його запитали чи він коли-небудь коливався в лінії партії, то той відповів, що ні, бо завжди коливався разом з лінією партії. Так ось Руднєв, коли партизанський загін вступив на терени контрольовані УПА, раптом перестав коливатися разом з лінією партії, а почав висловлювати свої незалежні думки і відповідно реалізовувати їх на практиці. А це було смертельно небезпечним – такі люди в системі не мали права на існування.

Вже перші спостереження Руднєва записані та повторювані у щоденнику «всі села заражені націоналізмом» не вкладалися в шаблони радянської пропаганди, згідно якої «буржуазних націоналістів» мала бути незначна горстка, а весь простий народ їх мав люто ненавидіти, як своїх експлуататорів. Ну який буржуй з простого селянина? А визнати факт, що «націоналісти – наші вороги, але вони б’ють німців» та ще й запропонувати «нам треба бити німця разом» навіть попри додаток «а жити нарізно» це вже було «крамолою», яка не те що не співпадала але заперечувала лінію Комуністичної партії, що тоді голосила: українські націоналісти служать Гітлеру і називала їх не інакше як «українсько-німецькі націоналісти». А далі ці думки почали реалізовуватися в конкретні дії, коли силою авторитету Руднєв наполіг, щоби не розстрілювати але відпустити 30 полонених повстанців, щоби не знищувати мирних мешканців села, щоби піти на переговори і домовленості з «українськими буржуазними націоналістами». Вже сам аргумент уникати жертв серед мирного населення був, є і на подальші століття залишатиметься криміналом в очах Москви. Вкотре про це наочно засвідчує нинішня кривава фаза багатовікової агресії Московії проти України, що розпочалася 24 лютого 2022 року. Вся історія Московії побудована на масових злочинах проти мирного населення та проти людяности. Москві акурат розходиться, щоби у будь-якій війні, проти будь-якого народу було якнайбільше жертв серед мирного населення. Ніби мудрий чоловік був Руднєв, а цієї очевидної риси московитської ментальности чомусь не зумів побачити, за що зрештою й заплатив життям своїм і свого 19-річного сина. Не розумів він, що Москва апріорі не могла допустити навіть найменшого тимчасового перемир’я українських радянських партизан з українськими нерадянськими партизанами, бо найбільшою небезпекою для своєї імперії вважала національну злагоду на будь-якій ідеологічній основі. Тому за наказом Москви, коли у червні-липні 1943 німці розпочали масштабні військові акції проти УПА радянські партизанські загони отримали наказ головну увагу зосередити на війні з українськими повстанцями. При чому Москва задля досягнення політичної мети ніколи не рахувалася з власними жертвами. І саме тому ініціативи Руднєва зберегти життя радянських бійців, уникнути жертв серед мирного населення були саботажем розпоряджень з Центру, а відтак він, попри всі свої попередні заслуги перед партією, перетворювався на ворога партії та «радянського народу». Звісно, що про всі ці «шкідливі ініціативи» комісара Москва знала, бо не міг командир (Ковпак) не інформувати Центр (зрештою негласних очей центру в загоні не бракувало) про все, що відбувається в загоні і звісно, що не могла Москва не прореагувати на цю самодіяльність та не застосувати превентивних заходів, щоби подібне більше не повторилось.

Ми не дізнаємось про правдиві обставини загибелі чи ліквідації Руднєва, бо вже немає в живих очевидців цих подій, немає (або ще не оприлюднені) документально підкріплені достовірні факти. Нам залишаються лише здогади, припущення та плутані свідчення залишені в часи, коли треба було добре зважувати, що говориш. Симптоматично описує у «Щоденнику бойових дій» ті події Г. Базима, який подає найдрібніші деталі бою, як от скільки було знищено ворожих велосипедів або скільки здобуто трофейних патронів, натомість про смерть генерала та його сина пише якби між іншим – пропав безвісти. Після війни (1946) коли державна пошукова експедиція віднайшла могили партизанів, то Руднєва впізнали по черепу з густою шевелюрою та пишними вусами, а також, як засвідчив П. Вершигора «я увидел пулевые пробоины в височной кости черепа». Саме так, не обмовився Вершигора, пробоїни (!) – а не пробоїну. Комісія встановила, що Руднєв був убитий (більшовикам розходилося аби лише не потрапив у полон, бо тоді автоматично перетворювався на зрадника і «ворога народу»), але незрозуміло, хто це зробив німці чи бандерівці? Ну бандерівців в цьому бою не було, а німці двічі в скроню не стріляли би. А щодо версії нібито генерал не захотів здаватися в полон і покінчив самогубством, то пригадується, що вже в наші часи також один високий чиновник двічі стріляв собі в скроню.

В літературі описується також історія, що коли Петро Брайко готував до друку книжку про ті події і про це дізналася Анюта Туркіна (саме та, яка як виявилося в часи «перестройки» ліквідувала Руднєва), то прислала вона до Брайка подругу, колишню радистку Марію Бакуменко з попередженням стосовно комісара: «будьте з цією справою обережні: він ворог народу». Було це нібито у 1974 році. «Нібито», бо є дослідники, які відкидають цю історію. Але якби там не було, слова та дії комісара після того як партизанський загін увійшов на терени, де оперувала УПА в той час комуністичною системою розцінювалися не інакше як «ворог народу» і згідно логіки та практики московсько-більшовицької системи він мав бути негайно знищений.