Путін виграв. Росії настане кінець?

Повернення Володимира Путіна в крісло президента Росії відбулося. Хай де-юре ВВП ще не став головою держави, але ні в кого немає сумнівів, що наразі саме він повністю керує країною. Так, повернення відбулося, хоча і не настільки тріумфальне, як того б хотілося Путіну. Але й той відсоток, що він набрав, вистачить Путіну для того, аби продовжувати вести Росії ту політику, яку недоброзичливці вже встигли нарікти «путінізмом» – централізація і «закрутка гайок» у внутрішній політиці, максимально прагматичні стосунки з Заходом і відверте втручання у справи сусідів – в зовнішній, «вичавлення» прибутку від видобутку та продажу енергоносіїв – в економіці. Але постає питання: чи за 13 років, як Путін де-факто керував Російською Федерацією, не сталося глобальних змін, не змінилися люди в самій Росії та не змінилося ставлення до ВВП з боку його західних колег? Чи можна діяти перевіреними методами президента-чекіста за нинішніх обставин – як економічних і соціальних, так і геополітичних? Очевидно, що «сильна рука» Росії все більше й більше йде на шкоду. І тому є багато пояснень: не виробивши нових підходів, як утримувати національну єдність завдяки «газовій голці» з одного боку та «поліцейській дубині» з іншого у внутрішній, а в зовнішній продовжуючи негласну «гонку озброєнь» із Заходом та втручаючись у справи сусідів, російське керівництво продовжує втрачати авторитет з боку демократичних країн. Після чотирьох років гри у «ліберальне керівництво», яке уособлював Дмитро Медвєдєв, Заходу дають зрозуміти, що «дитячі казки» скінчилися і справу знову доведеться мати з реальним господарем Росії – махровим неосталіністом, який водночас, за версією The Suday Times є найбагатшою людиною Світу. А це вже дуже симптоматичний сигнал – як керівник держави зміг за часи свого перебування при владі збагатитися навіть не в сотні, а тисячі разів!? Те, що не було нормою навіть для країн Сходу, в яких чимало «нафтових королів», стало нормою для хай і не цілком європейської, але і не настільки «азійської» держави. Звичайно, маючи такі статки ( клан Путіна, за даними британського видання має статок 130 млрд. доларів), новий старий господар Кремля може відчувати себе більш ніж безкарно. Але такі правила гри є прийнятними для Лівії часів Каддафі чи Іраку часів Хусейна, але аж ніяк не для цивілізованого світу. Реакція європейської спільноти та Білого дому в США на вибори президента продемонструвала: Світ не визнає методів Кремля і не вважає результати офіційних виборів об’єктивним показником волевиявлення росіян. Ще раніше провідні американські політики та експерти відзначали, що стосунки між Вашингтоном і Москвою різко охолонуть, якщо Владімір Владіміровіч повернеться на «трон». В разі поразки на президентських виборах в Америці м’якотілого Обами і приходу більш жорсткого керманича (скоріш за все, це буде кандидат від республіканців). Політика Штатів щодо Кремля буде приблизно такою, як була наприкінці 80-х щодо СРСР. Певне, новий очільник Білого дому буде більш наполегливо підтримувати розширення НАТО на Схід, ніж два останні президенти. Також можна очікувати збільшення фінансування програм з підтримки демократії в деяких країнах СНД – в першу чергу, в Україні та Молдові. Також не виключена більш ґрунтовна допомога Грузії в плані відновлення її територіальної цілісності. Вже очевидно, що США продовжуватиме розгортання ПРО в Східній Європі. Все це змусить Росії реагувати. А як це буде робити чекіст Путін? Знаючи його методи, це неважко спрогнозувати. Кремль намагатиметься відповісти Штатам тією ж монетою – Росія може повернутися до часів «гонки озброєнь». Та чи подужає вона її? Останні випробування нових видів зброї, як то ракета «Булава» чи літак МІГ 3 зазнали фіаско. Та й бюджет РФ навряд чи зможе змагатися по наповненням з американською військовою казною. Висновок: Росія або програє гонку озброєнь, або максимально виснажить нею економіку, що призведе до кризи. Другий момент – реакція ЄС на ймовірні дії Москви. В провідних країнах Євросоюзу керівництво або змінилося, як в Італії, коли пішов у відставку друг Путіна Берлусконі, або незабаром зміниться (Франція), або стало є в поганих зв’язках з Москвою (Великобританія). Так, криза поки змушує зосередитися європейців на внутрішніх проблемах, але встановлення авторитарних режимів у Білорусі, Росії, повернення до авторитаризму України вже змушують євроструктури реагувати. Для Росії Путіна вирішальний момент настане тоді, коли Європа і США остаточно оговтаються від кризи. Тут варто провести аналогії з 80-и роками, коли США та СРСР йшли на «розрядку» через кризу, викликану відмовою країн ОПЕК експортувати нафту й газ на Захід. Через те Радянський Союз тоді непогано, як і Росія зараз, нажився на експорті енергоносіїв. Але коли нафтові ринки Сходу знову відкрилися і економіка країн Європи та Штатів запрацювала у повну потужність, на СРСР чекав економічний колапс, а потім і розпад. Подібне може настати і зараз, коли Захід встановить контроль за нафтовими родовищами Північної Африки і Близького Сходу, хай навіть і у спосіб, що був використаний в Лівії минулого року. І тоді Росія з її «південними» і «північними» потоками буде не цікава. З’являться нові експортери, можливо, в Європу стане поступати більше туркменської та азербайджанської нафти. Все це вдарить по надприбутках «Газпрому». А ні для кого не секрет, що нинішня російська влада – це і є «Газпром». Що робити тоді? Конкурентоспроможних наукомістких галузей в Росії просто нема, автомобілебудування відстає від США, ЄС та Японії, озброєння російські західному світові не цікаві. Лишається лише експорт сировини. Але запаси корисних копалин не вічні, щоб ними повсякчас забезпечувати сусідів і ще й залишати на потреби внутрішнього ринку. Якщо РФ найближчим часом не переорієнтується з сировинної економіки на економіку високотехнологічних речей, вона буде приреченою. Виснаженість економіки може призвести до того, що національним автономіям нема що буде платити за лояльність до режиму. І хто дасть гарантії, що той же Кадиров, який є чи не найбільшим в Росії підлабузником Кремля, не поверне проти свої нинішніх господарів зброю? Централізація, яку проводить правляча команда, вже не дає того ефекту, що мав місце бути років 5 тому. Ще більша концентрація влади в руках особисто Владіміра Путіна може взагалі призвести для непоправних наслідків, що відзначав російський політолог Борис Межуєв на шпальтах видання «Известия». Останні вибори показали, що народ вже не буде мовчати. Старе покоління, що молилося на Сталіна-Брєжнєва відходить, до влади рвуться молоді прагматичні вихованці нового російського капіталізму, для яких авторитарно-тоталітарні підходи управління людським ресурсом є неприйнятними по суті. За песимістичними сценаріями, Російська Федерація може опинитися на межі фактичного розпаду років так за 10-12 (якраз кінець 4-го терміну Путіна). Це станеться, якщо влада, точніше, сам стиль мислення влади, не зміниться. Велика країна не в змозі буде приймати виклики сучасності. Намагання «склеїти» багатонаціональну державу на основі ненависті до зовнішніх удаваних, підкреслюю, противників, та застарілих міфів врешті-решт продемонструє свою недієздатність. Надто багато у Росії проблем, як внутрішніх, так і зовнішніх, щоб ще й намагатися грати в «холодну війну» із Західним світом. Китайську експансію на Далекому Сході та ріст ісламського екстремізму не можна зупинити за допомогою міфів про «Велику Вітчизняну війну», «полководця всіх часів Йосипа Сталіна» та про «державницький геній Путіна». І знайдуться ті, хто прийдуть до стін Кремля і запитають: «Владімір Владіміровіч, а где же наше благосостояніє, гдє наши кровнозаработаниє, гдє процвєтаніє і мєжнациональноє взаімопоніманіє»? Тільки простити вони будуть більш жорстко, ніж учасник акцій протесту на Болотній площі