Пратулинські мученики, або як Москва “проповідувала” православіє (150 років тому)

150 років тому:

24.01.1874 – у с. Пратулин на Холмщині, нині в Польщі сотня московитських солдат розстріляла беззбройних селян, що не бажали переходити на московське православ’я та стали на захист свого обряду й храму. В історії московських завоювань українських земель виразно проглядається важлива закономірність: всюди, де спупав чобіт московитина найперше Москва намагалася знищити Українську Унійну Церкву (нині УГКЦ), як структуру, що найбільше та найуспішніше чинила спротив русифікації. Методи, якими вона це чинила – дещо м’якші та позірно ненасильницькі чи відверто брутальні – залежали від володаря та його свити, але врешті всі вони були спрямовані на ліквідацію цієї незалежної від Москви церковної інституції. І головною «провиною» Унійної Церкви була не її конфесійна приналежність, бо в усі часи в московських імперіях (включно з комуністичною) легально існував Римо-Католицький Костел, але саме її національний характер, який був гарантом непорушности української ідентичности народу в умовах багатосотлітньої бездержавности.

Після трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795) практично всі українські землі за винятком Галичини та Закарпаття були окуповані Московською імперією. Відразу ж (від 1794) імператриця Катерина ІІ розпочала ліквідацію структур Унійної Церкви на Правобережжі. За царювання Петра І гоніння на Українську Церкву дещо послабилися, з Сибіру навіть поверталися унійні священники, віддавалися храми, проте після польських повстань 1830-1831 і 1863-1864 московські урядовці почали силою навертати на православ’я непокірних уніатів. У с. Пратулин, що розташоване неподалік м. Холм в кінці 1873 парафіяльний священник о. Йосиф Курманович, перед загрозою арешту за небажання переходити на московське православ’я, виїхав до Галичини. На початку січня 1874 парохом до Пратулина призначено москвофіла батюшку Леонтина Урбана, проте селяни не допустили його до храму. Відмовились вони також виконати вимогу царського поліційного виконавця Катуніна віддати ключі від храму. Через кілька днів (24 січня) Катунін вдруге прибув до села, але цього разу з сотнею солдат під орудою полковника Штейна. На захист святині вийшло близько 500 вірних. Перемовини і погрози не мали впливу на селян, спроба солдат за допомогою багнетів пробитись до входу в храм теж була безуспішною – селяни їх відігнали з допомогою палиць та каміння. Ще перед першим штурмом селянин Фелікс Осип’юк, що колись служив у царському війську, нагадав начальству про царську постанову, яка забороняла насильство над мирним населенням і додав, що коли «цар дав вам повноваження нас убити, то люди готові загинути за Бога і віру». Проте карателі вже не зважали на слова й полковник віддав наказ солдатам ладувати зброю. Данило Кармаш високо підняв розп’яття, звернувся до селян викинути палиці й додав: «Це не бійка за церкву, а війна за Христа віру». Солдати розпочали розстріл беззбройних селян і припинили стрілянину лише коли випадкова куля потрапила в московитина. Біля храму загинуло 9 осіб, 4 смертельно поранених померли вдома, поранено близько 180 осіб, а згодом на Сибір вивезено 580 осіб. В цих подіях за віру Христову загинули: Іван Андреюк, Констянтин Бойко, Лука Бойко, Михайло Ваврищук, Онуфрій Василюк, Максим Гаврилюк, Пилип Герилюк, Микита Грицюк, Данило Кармаш, Вінкентій Левонюк, Констянтин Лукашук, Вартоломій Осип’юк, Ігнатій Франчук. Після розправи храм «переосвятили» на (конфесійно) православний, проте селяни до нього вже не приходили і в 1886 його розібрали. Так «добровільно» Москва навертала українців на свою «віру». На відзначення 400-ліття Берестейської Унії, 6 жовтня 1996 під час перебування у Польщі, Папа Іван-Павло ІІ проголосив Пратулинських мучеників блаженними.

«Земне життя ви за ніщо мали, погордили славою цього світу, апостолами католицької віри сталися, тепер же стоїте перед Царем слави, отож моліть Його, щоб зберіг Україну нашу, нарід, що вас неустанно прославляє.». Кондак.

«Тринадцять мучеників непереможних, ви добровільно віддали себе на смерть, рідну землю освятили своєю кров’ю, в якій правнуки ваші пішли цією мученицькою дорогою, отож нині святкуючи вашу пам’ять, вас просимо: випросіть у Христа для нашого народу великої милості». Стихира на стиховні.