Посвята Україні родини о.Андрія Бандери
У наш час вже стало традицією у перший день нового року згадувати Степана Бандеру. Йому випало народитися першого дня нового року і почати нову, значиму, сторінку української історії. А також за дивним велінням долі його йменням стали називати спочатку галичан, а згодом і всіх свідомих, патріотично налаштованих українців.
Бандерівцями або просто бандерами вороги іменували наших героїчних борців за волю України, і взагалі вихідців з Галичини, на теренах якої ОУН і УПА вели нерівну боротьбу з різними окупантами за Богом дане право українцям жити у власній державі. Більше того, північно-східні окупанти в непогамованій ненависті до всього українського нарекли бандерівською навіть нашу мову. Цікаво, що згодом у концентраційних таборах большевики називали бандерівцями й представників інших поневолених народів, котрі зі зброєю в руках стали на прю з комуністичною російською імперією.
У наш час кожному відоме ім’я Степана Бандери. Хто з великою шанобливістю й вдячністю, а хто з люттю й острахом згадують це ім’я – ім’я, що дало назву великій частині українців.
І тепер багато недоброзичливців і ворогів всього українського шукають гріхи Степана Бандери, вишукують допущені ним помилки, але ніхто й не пробує закидати йому, що діяв задля своєї вигоди й збагачення, що прагнув чогось особисто для себе…
Проте, згадуючи Степана Бандеру, рідко згадуємо того, хто породив цю людину, хто виховав українського провідника і наповнив його так величним духом. А постать його батька о.Андрія Бандери гідна вічної пам’яті й пошани. Це справді великий українець! І взагалі, на прикладі родини о.Андрія Бандери можна побачити, як величною була посвята Україні священичих сімей в минулому.
Стосовно ж родини о.Бандери то, видається, що саме провидіння передбачило небуденність і велич цьому роду, давши їм прізвище Бандера, що в перекладі з іспанської мови означає «прапор». І мабуть, не випадково це прізвище стало відомим у цілому світі.
Тож звернімо свої погляди до постаті отця Андрія Бандери та його родини.
Андрій Бандера народився 11 грудня 1882 року. Тобто рік, що минув, був ювілейним для нього. Прикро, що широка громадськість не згадала цього… Тож виправмо це упущення!
Походив він із Стрия, з сім’ї міщан-рільників Михайла Бандери і Розалії, з дому Білецької. У ті часи міщанами-рільниками називали громадян, які жили у невеликих містечках і володіли певною кількістю землі, на якій вони вирощували сільсько-господарські культури, якими забезпечувалася родина.
Михайло Бандера з дружиною Розалією (а в деяких джерелах її названо Єфросиною) мешкали в Стрию на дільниці, званій Ланами, володіли там полем і займались рільництвом. Крім того, Михайло Бандера служив дяком у сусідній Благовіщенській церкві.
У сім’ї було четверо дітей – два сини і дві дочки. Андрій був найстаршим.
Він закінчив Стрийську гімназію та богословський факультет Львівського університету. Священичу діяльність почав у с.Угринові Старому на Калущині в 1906 році. Сім років о.Андрій допомагав тамтешньому парохові Володимирові Глодзінському, з дочкою якого, Мирославою, був одружений. Після смерті тестя в 1913 році о.Андрій перебрав Угринівську парафію, тобто став там парохом.
Він належав до тих українських священиків, які не відділяли церкву від національних справ. У Стаpoмy Угринові була читальня “Просвіти”, гурток “Рідна школа”, сільськогосподарські установи, і значною мірою вони були створені зусиллями о.Андрія Бандери.
Про світогляд отця Андрія Бандери і його життєву позицію свідчать самі факти його життя.
Під час листопадового чину 1918 року о.Андрій Бандера займався творенням української держави, належав до організаторів державного перевороту в Калуському повіті, формував із селян українські військові відділи.
Із проголошенням Західно-Української Народної Республіки він був обраний депутатом західно-українського парламенту, тобто став членом Національної ради, а з початком українсько-польської війни став капеланом Української Галицької Армії, яка у липні 1919 року перейшла за ріку Збруч на Східну Україну. Саме тоді серед січових стрільців масово поширилась епідемія тифу, о.Андрій самовіддано сповідав хворих, виконував інші духовні потреби, при чому теж заразився і ледве уникнув смерті.
Повернувшись улітку 1920 року в Галичину, він мусив переховуватися від польської окупаційної влади і лише восени знову почав працю на своїй парафії. До квітня 1933 року перебував в Угринові Старому. В 1933 році перейшов на парафію у с.Волі Задеревецькій на Стрийщині. Через три роки отримав парафію в с.Тростянці біля м.Долини. При цьому стеження, переслідування з боку польської влади не припинялися.
Нелегким було і родинне життя о.Андрія Бандери. Він не лише був главою багатодітної родини, що в ті часи було типовим (таким позитивним і гідним поваги!) явищем, але йому доля доручила самому виводити в люди своїх семеро дітей, оскільки його дружина померла від туберкульозу горла весною 1922 pоку, маючи всього 32 роки. Перед тим вони схоронили наймолодшу доню Мирославу, що померла немовлям. Коли померла дружина отця Андрія, найстаршій дочці Марті було 15 років, а наймолодшому Богданові – не було й трьох. Та о.Андрій з Божою поміччю та доброзичливою допомогою родичів і друзів усіх гарно виховав, усім дав освіту, і всі вони стали гідними дітьми свого народу, окрасою України.
Тут слід поіменно назвати їх.
1. Марта-Марія 1907 р.н.
2. Степан 1909 р.н.
3. Олександр 1911 р.н.
4. Володимира 1913 р.н.
5. Василь 1915 р.н.
6. Оксана 1917 р.н.
7. Богдан 1919 р.н.
(тобто, кожні два роки в цій сім’ї народжувалася дитина)
З приєднанням у 1939 році Західної України до Радянської України утиски на о.Андрія Бандеру, погрози нової влади стали ще сильнішими, ніж за Польщі. Перебуваючи на той час за кордоном, Степан Бандера через довірених людей двічі пропонував батькові таємно виїхати разом з дочками за кордон і обіцяв допомогу в цій небезпечній справі. Отець Андрій відповів посланцям: “Я священик і не можу покинути свою паству”.
23 травня 1941 року, за місяць до початку німецько-радянської війни, на плебанію о.Бандери приїхали легкова і вантажна машини НКВД. Червонозіркові кати схопили священика, а також дочок Марту й Оксану. Спочатку їх відвезли в м.Долину, де сестер розлучили з батьком.
Деякий час о.Андрія тримали в станіславівській тюрмі і допитували, звинувачуючи як за «переховування в його хаті нареченого служниці», так і за його батьківство «руководітєля краковского центра ОУН Бандери Степана Андрєєвіча». З цього добре видно істинний мотив ув’язнення священика.
Далі допити продовжувалися в київській тюрмі, тривали цілий червень і закінчились на початку липня 1941 року. (Вже йшла війна, німці наступали, а “доблесні” органи допитували батька українського націоналіста, що прославився як борець проти польського поневолення!) Батько Провідника заперечив приписуване йому членство в ОУН, чого не було насправді, однак не скривав своїх симпатій до українських націоналістів, підтримку їхніх дій. Не заперечував, що знав про активну участь його дітей Степана, Марти і Богдана в ОУН.
Отець Андрій сміливо говорив на допитах, що, за його переконаннями, кожний народ має право на власну державу. Найсвідоміша частина нації — інтелігенція — не визнає окупантів, звідки б вони не приходили і за кого б себе не видавали. Його діти в рядах ОУН стали на шлях боротьби з окупантами, чим о.Андрій гордився. При загрозі смерті він ні в чому не розкаявся і не просив помилування.
8 липни 1941 року трибунал Київського військового округу під головуванням Яковченка на закритому засіданні, без участі прокурора, адвоката і свідків, засудив священика Андрія Бандеру до розстрілу. Хоч вирок трибуналу, згідно з законом, міг бути оскаржений протягом п’яти днів з моменту вручення підсудному копії рішення, його розстріляли всього через день – 10 липни 1941 року.
А син отця – Степан Бандера – у той же час, п’ять днів перед смертю батька, потрапив до рук гестапівців за ініціювання проголошення 30 червня 1941 року у Львові Акта відновлення незалежності України і відмову відкликати цей Акт. Отже, майже одночасно батька стратили московсько-більшовицькі окупанти, а проти сина та його соратників по боротьбі за волю народу почали репресії німецько-фашистські загарбники.
Так не стало українського священика, патріота, батька семи дітей Андрія Бандери. Без сумніву, не помри від хвороби їхня матір, вона теж була б репресована і знищена в катівні чи сибірському концтаборі. А що сталося з їх дітьми?
Найстарша Марта-Марія (1907-1982) була членом ОУН, за дорученням якої виконувала ряд небезпечних завдань. Перед арештом виконувала обов’язки районного коменданта ОУН Долинського району. Арештована разом з батьком і з непричетною до політики сестрою Оксаною (1917-2008). Після виснажливих допитів їх відправили на поселення в Сибір. І потяглися для сестер Бандери довгі роки виселення – важкі роботи, часті перевезення з місця на місце, суворі кліматичні умови, голод, холод… Їхня хресна дорога тривала найдовше.
Більшу частину заслання вони перебували в Красноярському краю. Там Марта й померла. У 1990 році тлінні останки Марти Бандери було перевезено в Україну і перепоховано на Угринівському цвинтарі.
А Оксана Бандера рідну Україну побачила тільки через 48 років після арешту в 1941 році. Замешкала в Стрию і відійшла у вічність 24 грудня 2008 року.
Арештували большевики і Володимиру Бандеру, яка була дружиною священика Федора Давидюка. Вона була заарештована разом з чоловіком у березні 1946 року, коли нищилася Українська Греко-Католицька Церква. Отець Давидюк помер у мордовських таборах, а Володимира довгі літа мучилася по різних гулагівських таборах, де зовсім втратила здоров’я. Повернулася в Україну в 1956 році і знову зазнавала різних переслідувань совєтської влади. Померла 2001 року.
Вельми показовим щодо постави сестер Бандер є такий факт: їх трьох у 1953 році за наказом високих чинів привезли до Москви. Влада вважала, що ці жінки вже достатньо зломлені і приступила до нового задуму. Їм обіцяли звільнення, помешкання в Москві і, взагалі, “золоті гори” лише за те, щоб вони відреклися від свого брата Степана та підписали звернення до членів ОУН і вояків УПА із закликом вийти з підпілля і здатися на милість переможців. Звернімо увагу: це вже був 1953 рік, а ті “переможці” все ще не могли дати собі раду з героїчною ОУН-УПА. Та всі вмовляння, переконування й погрози щодо сестер Бандер не дали бажаного совєтській владі результату – дочки отця Андрія Бандери ні на що не спокусилися, не зрадили ні родинній вірності, ні національній ідеї. І були відправлені ці непіддатливі українки назад у Сибір, де їхні страждання тривали далі…
Не менш трагічними були й долі синів о.Андрія Бандери.
Син Олександр (1911-1942) теж належав до ОУН, за скеруванням організації студіював у Римі журналістику і суспільні науки. Там він захистив докторську дисертацію, працював у закордонній станиці ОУН. На початку 1942 року був заарештований гестапо і жорстоко закатований в концтаборі Освєнцім.
За прикладом старших братів пішов і Василь Бандера (1915-1942). На початку німецько-радянської війни він прибув до Львова і активно включився в українське громадсько-політичне життя. У 1942 році гестапівці арештували його та з іншими українськими політв’язнями відтранспортували до концтабору Освєнцім, де він теж загинув, закатований в нелюдський спосіб.
Наймолодший із Бандер – Богдан Бандера (1919–194?) теж був активним членом ОУН і загинув у бою з німецькими гестапівцями.
Ось якою героїчною і трагічною є історія родини Бандерів у стислому викладі.
Про кожного з них можна сказати багато похвального й повчального. На героїчному прикладі їх життя, боротьби та загибелі в ім’я незалежності і во славу рідної землі повинні виховуватися наступні покоління патріотів.
Варто підкреслити, що для отця Андрія Бандери і всіх його дітей родинні традиції й родинна любов і національні ідеї зливалися воєдино, були суттю особистості кожного з Бандер.
Постаті родини Бандер – це добрий орієнтир, якими мають бути духовні цінності та які слід плекати риси характеру, щоб людина – носій їх – була Людиною з великої букви. А саме таких людей потребує наша нація, наша Держава.
І всім нам слід знати їхні історії і протистояти тим злобним наклепам, які ще й досі лунають із уст україноненависників, яких ще, на жаль, є немало як у чужих державах, так і на нашій землі. Не мовчімо на їхні наклепи й інсинування щодо наших змагань за волю України! Гідно несімо, краяни, в майбутнє наш синьо-жовтий прапор волі, прапор Бандер!
Пам’ятаймо, друзі, слова видатного українського письменника Бориса Грінченка:
Народ-герой героїв появляє,
Шануючи, він їх вінцем вінчає:
Високий дух високість признає.
А раб-народ, як є герой у його,-
Він на борця величного свойого
Грязь кидає, його камінням б’є.
/ Борис Грінченко /
