Початок кінця «Третього Риму»
9 серпня виповнилося 15 років правління Путіна в Росії. 9 серпня 1999 року Борис Єльцин оголосив про призначення мало відомого директора ФСБ главою уряду Росії, одночасно назвавши його своїм «наступником» на президентському посту.Починаючи з 1999 року, він встиг двічі побути президентом Росії і двічі ‒ в статусі прем’єр-міністра, при цьому не втрачаючи фактичного контролю над країною. Для абсолютної більшості громадян РФ це людина, яка життя пересічного росіянина із жебрацького довела до рівня «будєм живи, нє памрьом», вибудувала надійну «вертикаль влади», а головне – дала і дає відсіч всім зовнішнім ворогам та підняла міжнародний престиж Росії. І взагалі – це взірець чоловіка, який античну амфору з морського дна підійме, зі стерхами політає і з тиграми обніматиметься.
При цьому не личить згадувати, що 15 років його правління ознаменувалися низкою терактів, техногенних та авіакатастроф (це ж не він винен, а недолугі чиновники). Не згадують і те, що рейтинг невідомого нікому Путіна почав зростати після низки терактів, в результаті яких загинули три сотні громадян Росії: 4 вересня 1999 року в результаті вибуху замінованої машини впали два під’їзди житлового будинку в дагестанському Буйнакську, 8 вересня в Москві підірвали 9-поверховий будинок, 13 вересня, стався вибух на Каширському шосе, 16 вересня у Волгодонську вибухнула вантажівка, зачепивши 9-поверховий будинок. Тоді Путін пообіцяв переслідувати терористів скрізь, навіть «мочити в сортирі», і цим афоризмом почав знаходити собі відданих фанатів серед найтемнішого (в інтелектуальному та моральному розумінні) сегменті населення РФ.
Не загадують інші трагедії. Загибель 12 серпня 2000 року під час навчань в Баренцевому морі атомного підводного човна К-141 «Курськ» (від допомоги закордонних рятувальників Путін відмовився, в результаті 118 членів екіпажу загинули).
23 жовтня 2002 року чеченські бойовики захопили в Москві театральний центр на Дубровці, взявши в заручники глядачів мюзиклу «Норд-Ост» і працівників театру. Через три доби, попередньозакачавши всередину газ, відбувся штурм будівлі,. Результат: терористи знищені, 130 заручників (згідно офіційної версії, за неофіційною – 174) загинули, понад 700 постраждали. Через рік перед закордонними журналістами Путін цинічно заявив, що газ був нешкідливий, а люди стали жертвами «обставин», а саме зневоднення, хронічних захворювань, самого факту, що їм довелося залишатися в тій будівлі. Тому можна сказати, що під час операції не постраждав жоден заручник.
1 вересня 2004 року чеченські бойовики захопили будівлю школи у Беслані (Північна Осетія), взявши в заручники понад тисячу осіб, дітей та їхніх батьків. На третій день, 3 вересня, відбувся штурм. Загинуло 334 людини, у тому числі 186 дітей і 13 співробітників силових відомств, поранення отримали 810 осіб. В Беслані траур, а кремлівські ЗМІ волають про «успішну контртерористичну операцію».
10 квітня 2010 року президентський літак Ту-154 польських ВПС розбився під час посадки на аеродром «Смоленськ-Північний». У катастрофі загинули всі: 8 членів екіпажу та 88 пасажирів, зокрема персональний ворог Путіна, президент Польщі Лех Качинський, його дружина, вище військове командування, відомі політики, громадські та релігійні діячі. Качинський прямував до Росії з приватним візитом на жалобні заходи з нагоди сімдесятої річниці розстрілу польських офіцерів у катинському лісі. За офіційною версією, літак розбився через сильний туман при заході та посадку. Матеріали розслідування Москва навіть не збирається передавати до Варшави.
Вбивали й інших противників Путіна. 7 жовтня 2006 року в центрі Москви застрелена журналістка «Новой газеты» Анна Політковська, автор публікацій про дії федеральних військ у Чечні та місцевої влади. 23 листопада у Лондоні в результаті отруєння полонієм помер Олександр Литвиненко, колишній офіцер ФСБ, який звинувачував спецслужби Росії в організації вибухів житлових будинків у Росії 1999 року та інших терактах.
Всі ці та інші злочини Путіна згадувати в Росії не прийнято і навіть ризиковано. Натомість населення повинно тішитися «старо-новим» гімном (музика якого тотожна із гімном СРСР, а текст, як і до радянського, написав Сергій Михалков). Путін готовий і до компромісів з прихильниками «старої» Росії ‒ для них дореволюційний триколор та двоголовий орел в якості державних символів (в новій імперії знайдеться місце прихилькам і «червоної», і «білої» Росії). Для православних ортодоксів – підкреслена пошана патріархові РПЦ тазаборона на гей-пропаганду.
Зайнявшись відбудовою Російської імперії згідно концепції «Третього Риму», Путін не забув і досвід «Третього Рейху» (адже свою службу в КДБ починав саме в Німеччині). Чисельність ФСБ сягнула 200 тисяч, в 2003 році вона отримала право «працювати» за кордонами Росії. А 30 серпня 2006 року – нову форму чорного кольору. В російських спецслужбах він ніколи не був популярний – чорну уніформу носили лише в тюремному відомстві Російської імперії, і дуже недовго – радянські міліціонери в 20-і роки. Під час громадянської війни в Білій армії були сформовані офіцерські полки, зокрема, полк генерал-лейтенанта Сергія Маркова був одягнений у чорні мундири, де чорний колір кітеля символізував траур за померлою Росії і презирство до минущих життєвих благ, а біла облямівка на погонах і білий верх кашкета – надію на вічне життя і віру в воскресіння Росії. Крім того, нове забарвлення кашкетів офіцера ФСБ повторює варіант, прийнятий у охоронців ГУЛАГу та відділу трудових колоній НКВС з 1936 по 1943 рік. Але тут паралелі потрібно проводити дещо інші. ФСБ поступово перетворилася на окрему «державу в державі». І, як СС в «Третьому Рейху», отримала чорну форму ‒ ознаку своєї особливої ролі в державі. Зрештою, ще давніше директор ФСБ Микола Патрушев уславився заявою, що співробітники держбезпеки ‒ це нове дворянство, яке визначить майбутнє Росії. Є ще інший приклад. «Чорні полковники» в Греції, названі так за кольором мундирів, теж претендували на особливий статус, що дозволяв саме їм визначати долю країни. Однак доля їх відома.
Врешті, Путін спробував розширити і кордони своєї імперії. Завуальовано (проект «Митний союз» – «Євразійський союз») та відверто (агресія проти Грузії в серпні 2008 року, анексія Криму в березні 2014 року, ініціювання відторгнення Південно-Східної України). Ось тут і почалися проблеми. Спочатку з’ясувалося, що в південних областях, зокрема, в Одесі, його емісарів зустрічатимуть зовсім не хлібом та сіллю. Далі стало зрозуміло, що навіть на Донбасі за «Новоросію», окрім засланих армійських диверсантів та найманців, виступити готовий хіба що місцевий люмпен та бандити. При цьому власне «виступити» на підтримку, а не воювати. І тут ще до всього іншого, замість того, щоб збити, згідно плану, літак рейсу «Москва – Ларнака» і надати привід для офіційного введення російських військ до України, його «спеціалісти» помилково збили літак рейсу з Амстердама в Куала-Лумпур. Після чого почалася нова хвиля міжнародного обурення та санкцій проти РФ.
7 серпня Путін провів безпрецедентну чистку у своїх силових структурах. Роботи позбулися 18 вищих офіцерів ‒ військових, керівників МВС, ФСКН і Слідчого комітету РФ (ФСБ репресії не зачепили, еліта є еліта). Зокрема, відправлений у відставку генерал-полковник Володимир Рушайло (остання його посада не називається, попередньо був міністром внутрішніх справ при Єльцині і безпосередньо керував Першою чеченською війною, в подальшому курував боротьбу з тероризмом на Північному Кавказі). Відпочиватиме тепер і генерал-майор Василь Федорук, звільнений з посади заступника командувача угрупованням військ з проведення контртерористичної операції в північнокавказькому регіоні. Компанію їм склав полковник міліції Володимир Діденко ‒ начальник Головного управління із протидії екстремізму МВС. Що ж до Слідчого комітету, то тут найцікавіший звільнений персонаж ‒ генерал-майор юстиції Андрій Стрижаков, заступник начальника управління СК по Південному Федеральному округу. Тому самому, центром якого є Ростов-на-Дону, де знаходиться головний штаб російських сил із проведення неоголошених військових дій проти України та закидання туди терористів. Пояснити причини таких масштабних репресій можна лише масштабним провалом. Судячи з термінів «чистки», це так чи інакше пов’язане саме з подіями довкола України. І версія існує.
Російська еліта бачить, що кремлівський «царьок» тягне Росію до поглиблення протистояння з цивілізованим світом. Далі хіба що нові економічні санкції, крах російської економіки, соціальні протести і відомий своєю безжальністю «рускій бунт». Або ж навіть військовий конфлікт з НАТО, введення миротворців з Китаю та кінець для когось влади, для когось ‒ химери «Руского міра». Тому ФСБ цілком могло підсунути шефові матеріал про начебто (або й не начебто) підготовку змови (заколоту). Оскільки зараз прибрати пачку генералів та полковників, як практикувалося в 90-их роках, не вдасться, тому й обмежилися відставками. Хоч немає гарантій, що «відставлені» не почнуть днями один за одним гинути в автокатастрофах або ж отруюватися контрафактним алкоголем (через депресію вішатися чи пускати кулю в скроню надто приверне увагу).
Версія видається малоймовірною? Відомий російський телеведучий Володимир Соловйов разом з Дмитром Кисельовим вправлявся над зомбуванням населення РФ, наприкінці лютого 2014 року разом з низкою російських журналістів, громадських і політичних діячів підписав звернення фонду «Всі ми – «Беркут», створеного для підтримки співробітників (злочинців) з колишнього українського спецпідрозділу. Аж раптом у радіоефірі починає обурюватися стосовно становища, в якому опинилася Росія через економічні санкції, запроваджені Путіним у відповідь на санкції США та ЄС. Емоції? Ні, Соловйов вміє вчасно втікати.
Влітку 1944 року, бачачи близький кінець «Третього Рейху», німецькі військові спробували знищити Гітлера і встановити нову владу. Результат відомий – фюрер вцілів, СС посилили контроль. Гітлер та СС завершили свою місію менш аніж за рік, в травні 1945 року. Влітку 2014 року ФСБ позбавило від «панікерів» Путіна, поки що без пролиття крові. До весни 2015 року не так довго чекати.
Битва при Ель-Аламейн в жовтні-листопаді 1942 року вважається вирішальною на північноафриканському театрі військових дій Другої світової війни. Тоді британські війська генерала Монтгомері розгромили італійсько-німецьке угруповання фельдмаршала Роммеля. Уінстон Черчілль сказав: «Це ще не кінець. Це навіть не початок кінця. Але, ймовірно, це кінець початку».
«Кінцем початку» путінського «Третього Риму» можна вважати невдалу агресію проти Грузії, коли колони військ сунули вперед, а в тилу грузинські бійці громили штабні колони, ганяючи путінських генералів рівчаками. Тоді Путін зрозумів, що його війська здатні хіба що вмирати, однак не перемагати, після чого відмовився від штурму Тбілісі. А вже в квітні 2009 року припинив Другу чеченську війну, скасувавши там проведення контртерористичної операції, при цьому з року в рік збільшував виплати «данини» режиму Кадирова. Саме так починали помирати «Перший та Другий Рими» ‒ Римська та Візантійська імперії. Початком кінця «Третього Риму» стало вторгнення в Україну. Нам залишається дочекатися і стати свідками його смерті. Точніше, не свідками, а активними учасниками.
Юлій Хвещук
