Платон Симиренко – цукрозаводчик, промисловець, яких сьогодні так бракує Україні (160 років тому)

160 років тому:

26(14).01.1863 – помер Платон Симиренко, цукрозаводчик, засновник раціонального садівництва в Україні. Походив з давнього козацького роду Симиренких (Семируких) від слова «ренка» (рука), який за Катерини ІІ потрапив у кріпацтво. Батько Платона, Федір Симиренко, тяжко працював, щоби заробити гроші на викуп з неволі. Аналогічно й батько Анастасії Яхненко, дружини Федора й матері Платона, замолоду працював, щоби викупитись з кріпацтва. Брати Анастасії уклали спілку з її чоловіком Федором і в кінці 1810-х започаткували родинну підприємницьку діяльність. І лише коли підприємство мало вже великі обороти, у 1858 воно було офіційно зареєстроване.

Платон закінчив приватний пансіон в Одесі та найкращий на той час політехнічний інститут в Парижі, де вивчав цукрове виробництво (початок 1840-х). Після навчання став одним з керівників фірми «Брати Яхненки і Симиренко», яка започаткувала промислове цукроваріння в Московитській імперії та була головним постачальником цукру до Західної Європи. Виробництво провадив на основі сучасних європейських технологій, які ручну працю максимально заміняли паровими машинами. Створив потужну цукрову галузь з мережі заводів високої продуктивности, залишивши позаду усіх конкурентів. Лише один цукровий завод у Городищі, заснований у 1848, щороку давав прибуток 50-150 тисяч рублів і був найбільшим в Європі. На ділянці між Млієвом і Городищем компаньйони збудували цілий промисловий комплекс з невеликим містечком. Спершу для власних потреб було зведено цегельний завод. Згодом для робітників і службовців збудовано більш як 160 комфортних садиб, біля кожної невеликий сад, а для одиноких – затишний гуртожиток. У містечку працювали школа, де вчителі мали університетську освіту, бібліотека, безкоштовна лікарня на 100 місць, аптека, парова лазня, їдальня, аматорський театр, водогін і газове освітлення вулиць. Заробітна платня була вищою за середню по країні, робітникам виплачувались також премії. І це в 1840-х роках, в часи, коли навколо народи імперії перебували в неволі кріпацтва. Уже в ті далекі часи підприємці на маленькому клаптику України створили острівець народного капіталізму, до якого Європа та світ прийшли лише в другій половині минулого століття.

Наступним кроком стало будівництво першого в імперії сучасного машинобудівного заводу, на якому ремонтувалось обладнання підприємств Яхненків-Симиренка, а також ремонтувались і вироблялись верстати для всієї країни. При заводі засновано спеціалізоване училище. На ньому для потреб корпорації збудовані перші в Україні пароплави «Українець» і «Святослав». В той час, коли Москва забороняла українську мову та саму назву «Україна», Дніпром кілька десятиліть гордо плавав корабель «Українець». А ще у Млієві на Черкащині П. Симиренко насадив розлогі сади, в яких плекав нові сорти плодових дерев. Завдяки його сину Левку та онуку Володимиру це розвинулось у напрямок наукової селекції в українському садівництві. Виведений відомий сорт українських зимових яблук «Ренет Симиренка» (Зелений Ренет) Лев назвав на честь батька.

Та найбільшою заслугою Платона й усієї родини Симиренків було те, що в умовах переслідування московитським урядом усього українського, вони наважились протиставитись офіційній русифікаторській державній політиці й відкрито та щедро інвестували в національне відродження України. Впродовж 50 років щорічно компанія Симиренків давала 10 % прибутку на підтримку й розвиток української літератури. Зокрема, стипендії від Симиренків отримували М. Коцюбинський, М. Драгоманов, Л. Українка, П. Чубинський, М. Грушевський. Платон фінансував видання «Кобзаря» Т. Шевченка (1860). При цьому було оплачено два варіанти «Кобзаря»: один – після вилучень царської цензури виданий офіційно, другий – нецензурований і поширений серед втаємничених людей. Молодший брат Василь, коли очолив фірму, десятиліттями фінансував майже всі видання в Україні: «Київська старовина», «Науково-літературний вісник», «Україна», «Нова громада», національні газети «Громадська думка», «Рада» та інші. Для НТШ виділив 100 тисяч рублів золотом на зведення будівлі у Львові, для М. Драгоманова оплатив купівлю друкарні, фінансував потреби хору М. Лисенка, усе майно у 10 мільйонів рублів Василь заповів на потреби української справи. При цьому меценатська діяльність родини здійснювалась анонімно, без розголосу та слави.

Місце поховання невідоме. Народився у м. Сміла (тепер – на Черкащині) 1821.