Олексій Зарицький – священник УГКЦ, блаженний священномученик (110 років тому)

110 років тому:

17.10.1912 – у с. Більче на Львівщині народився Олексій Зарицький, священник УГКЦ (1936), целібат, блаженний священномученик. Закінчив державну гімназію у м. Стрий (1931), Львівську духовну семінарію (1936). Душпастирював у селах: Нижня і Верхня Стинава на Стрийщині, Струтин на Золочівщині, Рясне-Руське і Рясне-Польське поблизу Львова. На парохіях організовував громадське життя, допомагав нужденним, розвивав сільську кооперацію, боровся з пияцтвом, дбав про освіту дітей, зростання духовного та національного рівня селян. З приходом більшовиків у вересні 1939 в домівку отця поселили родину з Московії. Проте попри заборону навчати дітей релігії продовжував їх катехизацію в себе вдома і за місцем проживання дітей. 1946 за відмову перейти у московське православ’я ув’язнений на шість місяців у Золочівській тюрмі. Повторно заарештований 1947 і засуджений «за пособничество контрреволюционной банде украинских националистов» на 8 років ув’язнення у виправно-трудових таборах. Перебував у таборах Кемеровської, Омської та Карагандинської областей. Звільнений 1954 без права повернення в Україну, реабілітований 1957. Після реабілітації декілька разів приїздив в Галичину, тричі відвідав батька, проте не погодився на вмовляння батька знайти собі гідну роботу і забезпечити себе необхідним, всеціло офірувавши своє життя на служіння Богу та Україні. Останній раз відвідав важко хворого батька перед своїм арештом; батько помер через два місяці після смерті сина, так і не дізнавшись про його другий арешт і швидку кончину.

У 1957 зумів відвідати Митрополита Йосифа Сліпого у Красноярському краю, який призначив о. Олексія адміністратором українських греко-католиків у Казахстані з осідком у Караганді. Провадив активну місіонерську працю на теренах Самари, Уралу, Оренбурга, Казахстану, відправляв богослужіння у візантійському (для українців і московитів) та у латинському (для німців, естонців і поляків) обрядах. Не маючи постійної приписки, кілька разів змінював місце проживання, впродовж 1955-1961 регулярно затримуваний міліцією. У травні 1962 заарештований у Караганді й за звинуваченням у «бродяжництві», а насправді за священиче служіння, засуджений на два роки позбавлення волі. Помер від гнійного запалення підшлункової залози у в’язничному шпиталі с. Долинка в Казахстані 1963. За ревне душпастирське служіння отримав прізвиська «скиталець ради Христа» та «апостол Сибіру». У 1990 перезахоронений біля церкви Петра і Павла с. Рясне біля Львова. 27 червня 2001 у Львові Папою Іваном Павлом ІІ проголошений блаженним.

Із листа блаженного о. Олексія Зарицького: «Ви, тату, пишете, що тепер треба чесно працювати — це правда. Я на працю дивлюся, як на обов’язок, який поклав Творець Бог на совість кожну людину. Христос був Богом, а помагав у столярній роботі своєму опікуну Йосифу, я працюю чесно, не нарікаю на свою долю, а всі труди і невигоди жертвую доброму Ісусові, котрий одинокий гідний, щоб з Любові до Нього все переносити! Пам’ятаючи, що Він для нас у Велику П’ятницю більше переніс. Життя і так коротке, тому треба кожної хвилини чимось корисним займатись, бо за всі ті хвилини будемо відповідати перед Богом».

Із спогадів колишнього в’язня табору у Караганді Семена Височана: «Ми вже всі знали, коли приходити, кому на стійці стояти, а кому співати. Він накидав єпитрахиль, мав маленький молитвенник. Хлопці на нари сіли і нібито говорили. Наглядач прийшов і пішов, а ми далі правили».

Отець Василь Говера: «Як розповідають парафіяни, отець Олексій був дуже ревним священником. Служив до упадку людських сил, бувало, що міг добу сповідати, хрестити та вінчати людей – без відпочинку та їжі. Був дуже сміливим і відважним проповідником. Досі про нього пам’ятають католики як латинського, так і візантійського обрядів. (…) Священників було мало, тому він постійно перебував у дорозі: від міста до міста, від республіки до республіки отець переїжджав, щоб відвідати підпільні громади та послужити їм».

Петро Дідула, автор документального фільму про Олексія Зарицького: «Гостра реакція на будь-яку форму колабораціонізму – це те, що вирізняло блаженного Олексія, і те, що завжди буде викликом для кожного, хто торкнеться його життя. У Казахстані він міг би уникнути другого ув’язнення, якби погодився на те, щоби його формально влаштували на працю, на яку йому не потрібно було з’являтися. Люди робили би рутинну роботу за нього і відзначали би це у журналі. Завдяки тому він би міг мати офіційне місце приписки (це була нормальна практика для багатьох греко-католицьких священників). Але блаженний Зарицький не пішов навіть на це, в результаті чого отримав другий термін. Оце відчуття абсолютно вільної особи в абсолютно негідних щодо цієї особи обставинах – ось, що залишив мені блаженний Олексій Зарицький».