Наталя Полонська-Василенко – історик, археолог, архівіст, представниця державницької школи в українській історіографії (50 років тому)
50 років тому:
8.06.1973 – у м. Дорнштадт, Федеративна Республіка Німеччина померла Наталя Полонська-Василенко (з дому Меньшова), історик, археолог, архівіст, представниця державницької школи в українській історіографії. Батько Дмитро Меньшов – генерал артилерії та відомий військовий історик, один з керівників Київського відділу Імператорського Російського (Московитського) воєнно-історичного товариства. Із срібною медаллю закінчила Фундуклеївську гімназію у Києві (1900), історико-філологічний відділ Вищих жіночих курсів при Київському університеті (1911), де у 1912-1915 залишилась асистентом кафедри історії Росії (Московії), викладач історії київських гімназій (1910-1918). Склала іспит на історико-філологічному факультеті Київського університету (1913) та отримала диплом 1-го ступеня, відтак магістерський іспит (1915) і обрана приват-доцентом університету (1916; перша жінка доцент університету). 1906 вийшла заміж за прапорщика С. Полонського, проте шлюб виявився невдалим. 1909-1910 разом з батьком брала участь в археологічних розкопках під керівництвом Вікентія Хвойки. У 1914-1927 плідно працювала в архівах Києва, Москви, Одеси, Катеринослава, Сімферополя, Феодосії, збираючи матеріали до історії Півдня України ХVІІІ. На початках в цих дослідженнях значно посприяли протекція губернатора та генеральське звання батька. В період воєн та революцій багато архівних збірок були знищені, тож для сучасних істориків залишилися праці та ґрунтовні виписки вченої. Дійсний член Київського товариства старожитностей і мистецтв (з 1911), Київського історичного товариства Нестора-літописця (з 1912), Таврійської вченої архівної комісії (1916).
Від осені 1917 викладач Вищих жіночих курсів, Київського народного університету, Київського географічного інституту. Співзасновниця, вчений секретар і викладач Київського археологічного інституту (1917-1924), завідувач музею старожитностей Київського університету (1918-1920). З утвердженням радянського режиму науково-педагогічна праця вченої, як «класово ворожого елементу», стала непотрібною новій владі. До того ж у квітні 1923 вийшла заміж за відомого вченого, колишнього члена Центральної Ради та міністра народної освіти в уряді Павла Скоропадського, академіка Миколу Василенка, а вже у вересні чоловіка заарештували за вигаданим звинуваченням у керівництві «контрреволюційною» організацією та засудили на 10 років ув’язнення. Надлюдськими зусиллями, долаючи байдужість і злорадство новоспечених володарів високих владних кабінетів, таки домоглася амністії для чоловіка. Неграмотний та дикунський більшовицький режим двох вчених загальнонаціонального рівня втиснув в одну кімнатку їхньої власної чотирикімнатної квартири, а в трьох інших населив випадкових осіб. Лише за активного сприяння Агатангела Кримського Наталії Василенко вдалося влаштуватися тимчасовим співробітником ВУАН, потім реєстратором Центрального архіву давніх актів (1925-1927). Лише з 1927 відновилась на викладацькій роботі – професор Київського художнього інституту (до 1931), науковий працівник різних кафедр і комісій ВУАН (до 1933), дійсний член Археографічної комісії ВУАН (1930). Вміло використовуючи правильні терміни та гасла зуміла майстерно обійти більшовицько-імперських володарів і під формулюванням «колоніальна політика російського царату на Запоріжжі» виставити московитів як загарбників-колонізаторів. У травні 1932 спільно з архівістом М. Тищенком уклала план видання 8-томного «Архіву Запорізької Січі». Невдовзі потрапила під нову хвилю переслідувань з боку радянського режиму – переведена на посаду звичайного лаборанта, а 1934 звільнена з ВУАН. До того ж 1935 помер чоловік М. Василенко, а в ході ліквідації цвинтаря на Аскольдовій могилі брутально знищені могили її батька й матері. Долаючи великі перешкоди, шукала найменших можливостей займатися науковою роботою, а на прожиття заробляла на скромній посаді працівника Рукописного відділу Всенародної бібліотеки України. В той час втретє вийшла заміж за економіста та історика кооперативного руху Олександра Моргуна. У 1938-1939, працюючи старшим науковим співробітником Інституту історії України АН УРСР, написала монографію «Очерки по истории заселения Южной Украины в середине ХVІІІ века (1734-1775)», яку 1940 захистила в Москві як докторську дисертацію (оминувши кандидатську; перша в Україні жінка доктор історичних наук). За оцінкою Олександра Оглоблина цією працею вчена «відвоювала Південну Україну від Москви, яка привласнила її собі, найменувавши Новоросією» та імперський дискурс «колонізації Новоросійського краю» замінила національно-державницьким – «заселенням Степової України». У 1940-1941 професор історичного факультету Київського державного університету та водночас старший науковий співробітник Інституту історії АН УРСР. На початку 1941 керівник авторського колективу для написання 4-томної «Історії Києва».
З початком німецько-радянської війни, оскільки не була цінним фахівцем для радянської влади, не потрапила під евакуацію і залишилася в окупованому німцями Києві. Директор Археологічного інституту відновленої УАН (з жовтня 1941) та Київського центрального архіву давніх актів (з грудня 1941), який у травні 1942 реформовано на відділ Головного історичного архіву. У березні-жовтні 1942 – науковий працівник Музею-архіву переходової доби м. Києва. Згідно задумів німецьких окупантів «переходова доба» мала означати проміжок часу від звільнення Києва від більшовицької окупації (тобто від початку німецької окупації) і до остаточної перемоги Райху. Насправді ж працівники музею під керівництвом Олександра Оглоблина провадили дослідження історії міста за період 1917-1941, організували виставку про знищення національних історичних та архітектурних пам’яток України більшовиками. За декілька місяців зібрали понад 6 тисяч експонатів і 3 тисячі документів. В середньому щодня музей відвідувало 20 осіб (і це в час війни та знелюдненої столиці). Проте, коли науковці звернулись до влади з проханням відкрити Інститут вивчення українського національно-визвольного руху музей було закрито. З наближенням радянських військ у вересні 1943 чоловік переконав переїхати бодай до Львова, а 1944 довелося їхати далі на захід; вдома залишилася бібліотека на 7 тисяч томів та майже сотня тек неопублікованих праць. Професор Українського вільного університету у Празі (1944-1945) та Мюнхені (1945-1973), професор Української православної академії у Мюнхені (1946-1947). Дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка (1947), Української вільної академії наук (1948) та Міжнародної вільної академії наук у Парижі (1952), співзасновник і дійсний член Українського історичного товариства (1965). Декан філософського факультету УВУ (1945-1972). Автор майже 200 наукових праць з історії Південної України ХVІІІ століття і Запоріжжя. Працею свого життя вважала «Історію України» у 2-х томах. Важливим дослідженням є також «Дві концепції історії України і Росії», в якому задовго до сучасних істориків періоду незалежної України аргументовано довела, що етнічною основою Київської держави (нинішньої України) є літописні слов’янські племена, а Московії – фіно-угорські, а отже не існує ніякої єдности великоросійського (московитського) та українського народів за княжої доби. Випадково віднайдений на смітнику машинопис спогадів у 2011 опублікував Валерій Шевсчук. 1961 помер третій чоловік. Доживала у будинку для літніх людей. Похована біля чоловіка на цвинтарі містечка Новий Ульм. Народилася у Харкові 1884.
