Мстислав (Скрипник) – Патріарх Київський і всієї України, Предстоятель УАПЦ (30 років тому)
30 років тому:
11.06.1993 – у м. Ґрімсбі, Канада помер Мстислав (у світі Степан Скрипник), Патріарх Київський і всієї України, Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви. Батько Іван походив з козацького роду, мати Маріанна – рідна сестра Симона Петлюри, в сім’ї панував український патріотичний дух. Закінчив Полтавську класичну гімназію та офіцерську школу в Оренбурзі. Ще в гімназії учасник нелегального українського руху. Служив у московитському війську. Доброволець кінно-гайдамацького полку ім. Костя Гордієнка Окремої Запорізької дивізії Армії УНР (1918-1919), вояк 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Після поранення у бою з більшовиками (03.1919) та одужання особистий ад’ютант Головного Отамана УНР С. Петлюри (до 1921), хорунжий Армії УНР. Після відступу українського війська до Польщі інтернований. Одружився з галичанкою, вчителькою у Стрию Іванною Вітковицькою, в шлюбі народилося дві доньки і син. Закінчив Вищу школу політичних наук у Варшаві, прослухав курс з богослов’я у Варшавському університеті. Працівник кооперативних установ та діяч українського шкільництва на Волині, провідний член Волинського Українського об’єднання. Посол до Польського сейму (1930-1939), активно ставав в обороні української національної меншини та Православної Церкви Речі Посполитої, виступав з різкими промовами проти урядової політики полонізації. Виявляв настільки тверду національну позицію, що в лютому 1931 під час засідання Сейму побив посла від комуністів Фердинанда Ткачова. В Рівному разом з Уласом Самчуком видавав газету «Волинь». У вересні 1933 організував 20-тисячну «Почаївську маніфестацію» з вимогами українізації Православної Церкви. Член Митрополичої ради, засновник та голова товариства «Українська школа» в Рівному. На початку Другої світової війни опинився в німецькій зоні окупації, дружина – в радянській. 6 травня 1940 у Львові дружину вбито за загадкових обставин.
У 1941 організатор Українського допомогового комітету, член «Тимчасової адміністрації Української Православної Церкви» на Волині. На початку квітня 1942 у Києві рукоположений на диякона і священника, на початку травня прийняв чернечий постриг під іменем Мстислав і 14.05.1942 у каплиці Андріївської церкви в Києві таємно хіротонізований на єпископа Переяславського Української Автокефальної Православної Церкви. Відразу активно заходився відроджувати парафії, рукопокладати священників, хрестити, шлюбувати, проповідувати. Але вже 22.09.1942 від заступника генерал-комісара генеральної округи «Київ» Фон Бюнау отримав офіційну заборону «перебувати будь-де в Україні на захід від Дніпра і в частині генеральної округи Київ, розташованій на схід від ріки» з вимогою до 27.09 залишити Київ. Мстислав знехтував цей та декілька наступних наказів і в жовтні заарештований. Дивно, але німецькі окупанти на противагу УАПЦ підтримували Автономну Православну Церкву, яка підпорядковувалася Москві з якою тоді провадили війну. Хоча насправді тут все логічно: попри взаємну люту ненависть обидва окупанти, червоний і коричневий, найбільшою загрозою для своїх режимів вважали національні рухи, а особливо український націоналістичний. Сім місяців його утримували у в’язницях Рівного, Житомира, Києва, Чернігова та Прилук і лише завдяки зусиль друзів по службі в Армії УНР та єпископату УАПЦ уник розстрілу та у квітні 1943 звільнений із забороною служити і проповідувати. У 1944, перебуваючи в Польщі, організував евакуацію на Захід частини українського православного та греко-католицького духовенства з родинами (близько 700 осіб).
Єпископ УАПЦ в Німеччині (1944-1946). У 1947 як єпископ Паризький УАПЦ піднесений до гідности архиєпископа і відряджений до Канади, обраний першоієрархом Української Греко-Православної Церкви з титулом єпископа Вінніпезького і всієї Канади. Від 1949 предстоятель УПЦ в Америці та ініціатор об’єднання з єпархією архиєпископа Іоана Теодоровича, після якого Іоана обрано митрополитом УПЦ у США, а Мстислава – заступником митрополита. Після смерти митрополитів Никанора (1969) та Іоана (1971) обраний митрополитом та предстоятелем УПЦ у США, країнах Західної Європи, Південної Америки, Австралії і Нової Зеландії. Докладав найбільших зусиль для піднесення та об’єднання українців розсіяних по всьому світі. Ініціював побудову духовного центру української православної діаспори у Саут-Баунд-Бруці (штат Нью-Джерсі), який включав консисторію, духовну семінарію, Андріївський собор, зведений в пам’ять жертв Голодомору та мучеників за свободу України, бібліотеку (140 тисяч томів), музей, друкарню, видавництво і редакцію журналу «Українське Православне Слово», школу релігії і українознавства, Дім української культури, дім для пенсіонерів, пам’ятники митрополитові Василю Липківському і княгині Ользі, цвинтар св. Андрія (найбільший за межами України) на якому спочило близько 10 тисяч українських діячів. За найменшої нагоди ставав на захист української нації та Української Церкви, зустрічався з Константинопольським патріархом (1963 і 1971) у справі повернення УПЦ прав, якими користувалася до 1686, що викликало лють і протест з боку Москви в особі патріарха Пімена. На початку 1976 виступив на захист в’язня сумління, українського священника Василя Романюка, який демонстративно вийшов з РПЦ і заявив про свої підпорядкування єрархії УАПЦ.
В часи значного ослаблення комуністичного режиму 30.10.1989 проголошений Патріархом УАПЦ в Україні та за кордоном, а 6.06.1990 на Всеукраїнському Православному Соборі в Києві обраний Патріархом Київським і всієї України. У червневому Соборі Мстислав не зміг взяти участь, оскільки СРСР не видав йому в’їзної візи; повернутися в Україну після 49-річної еміграції зміг лише 20.10.1990. Після створення УПЦ Київського патріархату проголошений її Патріархом, однак Мстислав не прийняв цей титул, продовжуючи себе вважати Патріархом УАПЦ, та домагався відновлення державної реєстрації її Статуту (держреєстрацію Статуту знято стараннями митрополита Філарета Денисенка в часи Леоніда Кравчука). Конфлікт виник правдоподібно тому, що тодішній хоч і українській але в сутности комуністичній владі не бажаний був націоналістичний і незалежний у своїх діях предстоятель, але воліла колишня партноменклатура мати справи зі зрозумілим для неї і прогнозованим Філаретом. А інструментів, щоби усунути владику, який не мав українського громадянства, від впливу на стан розвитку церковних справ в Україні тодішня влада мала предостатньо. За три роки Мстислав сім разів приїздив в Україну і кожен візит був для нього болісним. За словами Євгена Сверстюка «Він хотів побачити будівничих Церкви. Коли зустрівся з обличчями індиферентних, скороспілих єпископів, то він ставив питання: «З ким мені будувати Церкву? Хто ви є? Ви не є пастирі»». Відхід Мстислава до вічности лише закріпив на довгі роки розкол в українському православ’ї, коли престол УАПЦ посів Димитрій (Володимир Ярема), а УПЦ КП – Володимир Романюк (якого у 1976 ревно захищав Мстислав). І лише з плином часу цей розкол вдалося перехворіти та об’єднати українське православ’я в канонічній Православній Церкві України. В часі одного з приїздів в Україну в першу річницю незалежности (1992) передав Збройним силам України прапор 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР (нині у Музеї Збройних сил України). Похований у крипті собору святого Андрія в Саут-Баунд-Брук, США. Народився у Полтаві 1898.
Із спогадів Патріарха Мстислава про обряд хрещення, проведений ним у с. Рябці на Полтавщині в липні 1942: «Це було над ставком. Зі мною два священики. Смеркає… Починають блимати зорі на небі, чудові полтавські зорі… Співає хор – переважно жінки – і відбувається незвичайна містерія. Читаються молитви з чину охрещення. Люди заходять у воду один за одним, і їх поливають з опішнянського полив’яного глечика. Було там понад 300 душ до хрещення. Того я ніколи не забуду: як буду замикати очі, переді мною завжди буде те чисте зоряне небо і та дивна містерія…».
