Московські традиції: 8 серпня
Однією з важливих міжнародних подій нещодавно стала відмова президента США Барака Обами від зустрічі з Володимиром Путіним у Санкт-Петербурзі. Як зараз модно висловлюватися, самміт попередньо планувався на початок осені. Але 7 серпня речники Вашингтону повідомили, що зустріч не відбудеться. А причина – відсутність позитивних зрушень у тих ключових питаннях, де існують протиріччя поглядів та інтересів Білого дому і Кремля. Отже, немає що підписувати, не буде чим похвалитися перед журналістами та міжнародною громадськістю – тоді для чого зустрічатися?
Дійсно, питання стосовно Ірану, становища в Сирії, розташування систем ПРО у Європі не мають поки що навіть якихось примарних шансів на узгодження. А тут ще напередодні Путін, незважаючи на ледь не істеричні заклики Обами до всіх країн світу, навмисне взяв та й дозволив головному «зраднику Америки» Едварду Сноудену тимчасово офіційно осісти саме в Росії. Виключно із прагнення подратувати Обаму, мовляв, хочеш Сноудена? А дзуськи! Ви, США, з нами угоди про екстрадицію не укладали, наших втікачів завжди толерували і ніколи не видавали. От нехай і ваш екс-розвідник у нас відпочине від «принад американської демократії», позбувшись пильного контролю Агентства національної безпеки США, під наглядом ФСБ.
Обама, скрегочучи зубами стосовно Сноудена, публічно висловився стосовно того, що йому не подобається прийнятий в Росії закон стосовно заборони пропаганди гомосексуалізму, мовляв, йому не подобається, коли сексуальні меншини закують, таке ставлення до них він вже бачив – в Африці. Але при цьому сподівається, що все це не завадить проведенню Олімпіади в Сочі. На ці випади Путін відповів «олімпійським» (чекістським) спокоєм: порівняння з Африкою його, мабуть, не зачепило (а чого ж, теж край, який живе переважно на експлуатації природних ресурсів), а стосовно Сочі… Головне – «олімпійські» кошти вже освоєні правильно. А бойкотом Москву вже в 1980 році лякали, і що? І тоді шоу вдалося, і в Сочі вдастьс
Спостерігаючи 7 серпня за таким складним вузлом міждержавних проблем, де переплелися втікач Сноуден з російськими секс-меншинами, мимоволі згадався день наступний – 8 серпня. Коли виповнилася п’ята річниця агресії Росії проти Грузії. Зараз про цю війну згадують в Грузії, Росії, почасти – в Україні. В інших країнах стараються тему оминути, як занадто слизьку. Зокрема, і в США.
Так, тоді, в серпні 2008 року, американська дипломатія закликала всі сторони конфлікту до стриманості і якнайскорішого припинення військових дій, пропонувала Раді Безпеці ООН резолюцію із засудженням дій Росії в регіоні,окремо попереджаючи, що ескалація конфлікту матиме серйозні та довготермінові наслідки для російсько-американських відносин. Держсекретар Кондоліза Райс особисто закликала Росію поважати територіальну цілісність Грузії та вивести війська з території країни. Президент Саакашвілі і весь грузинський народ добре пам’ятає та цінує цю дипломатичну підтримку.
Але згадується 12 серпня 2008 року, коли на центральній площі Тбілісі відбувся мітинг на підтримку єдності Грузії, куди за приблизними оцінками прибуло близько 200 тисяч людей. Лідери п’яти країн засудили дії Росії і висловили свою підтримку Грузії. Це були Президент України Віктор Ющенко, Президент Польщі Лєх Качинський, Президент Естонії Томас Ільвес, Президент Литви Валдас Адамкус та Прем’єр-міністр Латвії Івар Годманіс. Це були Президенти – з великої букви. Серед них не було президента Обами, прем’єра Великобританії або Німеччини, хоч якогось офіційного єврокомісара з ЄС. Прибули Лідери тих народів, які на власному страшному досвіді пізнали патологічно людиноненависницьку політику різнокольорового московського імперіалізму, Лідери, які усвідомлювали в той момент – сьогодні Грузія, а завтра… Це занадто складно для тих, хто в Білому домі чи Уайт-холлі вивчає географію розташування світових запасів стратегічних ресурсів, або в Берліні чи Брюсселі прораховує, якими політичними поступками можна купити в господаря «Газпрому» фінансові знижки.
Жертвами російської агресії 2008 року стали тисячі мирних людей – вбиті, поранені, біженці. Але «маленька переможна війна» щойно обраного президентом Медвєдєва фактично провалилася – ненависний Саакашвілі від влади усунутий не був, повністю розчавити грузинські війська «московська рать» не змогла, командир наступаючої 58-ої армії генерал Хрульов був поранений. Не тому, що водив бійців в атаку, а через традиційний російський армійський «бардак». Коли, при атаці штабної колони грузинським спецпідрозділом солдати розбіглися, а генерал зі штабними офіцерами відстрілювалися з пістолетів. А чого хотіти від такої армії, коли, починаючи заздалегідь підготовлену наступальну операцію, начальство солдатам видає лише добову норму питної води, а ті згадують, як інколи доводилося вгамовувати спеку з калюж. Або ж чого варта розрекламовані надсучасні та надтаємні російські системи зв’язку, коли офіцерам часто доводилося координувати свої дії за допомогою власних мобільних телефонів (які знаходилися в грузинському роумінгу). Тим самим дозволяючи грузинським літакам та ракетно-артилерійським комплексам наносити точкові удари по колонах ворожої бронетехніки та вогневих позиціях…
Своїм скромним внеском в захист незалежності Грузії можуть пишатися й українці. Президент Міхеіл Саакашвілі добре пам’ятає, як ефективно збивали уславлених російських «соколів» українські системи протиповітряної оборони «Бук», як пам’ятає і хихотіння в той же час в Москві тоді ще прем’єр-міністраЮлії Тимошенко поруч з тоді тимчасово прем’єром Путіним.
Обираючи дату початку агресії проти Грузії, Путін не випадково зупинився на даті 8 серпня – дні початку XXIX Олімпіади в Пекіні. Байдуже, що в давні часи на час Олімпійських ігор весь світ, який на той час вважався цивілізованим, припиняв війни та конфлікти. Це ж Москва, до чого тут цивілізовані традиції? Навпаки, нехай інші граються у спорт та пацифізм. Путін, маленький чоловік з величезними комплексами тяжіє до інших, славних імперських традицій. Адже саме 8 серпня 1492 року великий князь московський Іван ІІІ Васильович в союзі з кримським ханом Манглі – Гіреєм напав на Велике Князівство Литовське і в результаті завоював частину його території. Цього ж дня в 1790 році ескадра російського адмірала Ушакова розбила турецького флот біля Тендрової коси, що на Херсонщині, утверджуючи панування Москви на Чорному морі. А в 1945 році вже Сталін оголосив війну Японії та кинув війська на встановлення комуністичних режимів. Ось такі дати, можливо, згадував Путін принагідно. Але вписати чергову «славну» сторінку до літопису «ратних подвигів зброї русскої» тоді не вдалося. Не зважаючи на всі інформаційні кампанії та пропагандистський вереск кремлівських гучномовців. Сторінка неминуче вийшла безславною, з огляду на те, хто намагався її нашкрябати.
Можливо, Путіну було варто пригадати історію іншої імперії – Іспанської. Саме 8 серпня 1588 року (тоді, в 2008-ому, саме виповнювалося 420-річчя), англійський флот в битві в протоці Па-де-Кале пустив на дно більшість «Непереможної армади», поклавши край ері військово-морської гегемонії Іспанії.
На жаль, імперський статус Москви поки що не перейшов у сферу історії. Шкода, що поки що внесок України в цю справу незначний. Проте якої осмисленої, послідовної антиімперської політики можна очікувати від Януковича і компанії? Якщо вже цього року, того ж самого дня, 8 серпня, на українській території, в Севастополі, морські піхотинці Чорноморського флоту РФ у повній екіпіровці, з автоматами, «відновлюють контроль» над давно занедбаною будівлею, яка нібито знаходиться в оренді флоту. Де зібралися осісти місцеві анархісти. Їх під дулами автоматів звідти прогнали, «контроль» відновили. При цьому анархісти згодом здогадалися цю «зачистку» поставити в один ряд з нападом на українських рибалок в Азовському морі, переслідуванням дисидентів і назвати все «симптомами хворого російського імперіалізму». Українське МЗС хоч м’явкнути не спромоглося, а МВС, СБУ просто «не помітили» рейд російських автоматників. Тоді для чого українцям такі «беркутята», «соколята» та «альф’ята»? «Потєшні» війська – це традиційна московська забавка.
Юлій Хвещук
