«Коренізація», або вимушена і тимчасова поступка москви перед окупованими немосковськими народами (100 років тому)
100 років тому:
Червень 1923 – у Москві відбулася Четверта закрита нарада ЦК РКП(б) з відповідальними працівниками національних республік і областей на якій обговорено питання пов’язані з політикою «Коренізації», що почала реалізовуватися московитським більшовиками на землях немосковських народів з метою втримати їх у новітній радянській імперії. Більшовики, дивом повернувши більшість територій колишньої царської Московії, все ж добре розуміли, що без поступок в національно-культурних питаннях вони можуть їх втратити. Особливе занепокоєння викликали українські землі, без яких імперія ставалась неповноцінною. Оскільки на початках революції переважна більшість комуністів була московитами (етнічних українців серед них була мізерна частка) найкращим способом закріпитись на здобутих зброєю землях було залучити вибраних осіб з корінного населення до розбудови партійно-управлінського апарату на місцях. При цьому Москві тимчасово довелось погодитись на відродження та розвиток національних мов і культур підкорених народів, організацію мережі національних шкіл і закладів культури, національне книгодрукування тощо. Політику «коренізації» схвалено на 10-му (березень 1921) і 12-му (квітень 1923) з’їздах РКП(б). Проте московитські шовіністи, тепер уже червоні, також усвідомлювали, що реальна коренізація (в Україні українізація) в кінцевому результаті загрожує втраті контролю над республіками та розпаду СРСР. Так, один з провідних більшовиків Г. Зінов’єв стверджував, що українізація сприяє піднесенню петлюрівщини та суперечить більшовицькій ідеології в національному питанні (і він був правий!). Тому на червневій нараді ЦК РКП(б) було вирішено жорстко контролювати процес підбору управлінських кадрів з місцевого населення і позбуватися керівників стосовно яких виникали підозри у їх лояльности до режиму або які були прихильниками інших ніж комуністична ідеологій. Іншими словами запускався механізм «чистки» партійних рядів, якими рясніє історія комуністичного руху. З іншого боку присланим з центру функціонерам для проведення «партійної роботи серед більш відсталих народностей» наголошувалося на «сприянні і допомозі національним передовим елементам у їх комуністичній і радянській роботі» без нав’язування власної волі «формально опираючись на авторитет центру». Зовні політика коренізації виглядала як відновлення справедливости в національному питанні, хоч насправді це був тимчасовий тактичний відступ більшовиків, бо лиш тільки радянська влада достатньо зміцніла та зуміла встановити контроль в національних республіках, як в кінці 1920-х і на початку 1930-х почався процес згортання цієї політики, а відтак тотального винищення всіх її здобутків.
