Кого хочеться обирати (теоретично)
Вкотре, стоячи перед черговими виборами в Україні, я повертаюся думками до критеріїв, якими керуємося при виборі. І вкотре відчуваю невдоволення й розчарування…
Роздумуючи над тим, кому я хотіла б доручати дбати про добро народу, найбільше поваги й довір’я в мене завжди викликають ті люди, хто вже своїм фахом вибрав служіння людям. Такими, в першу чергу, вважаю лікарів, що посвятили себе лікуванню людей, священиків, які лікують душі людей, і вчителів, які вчать бути достойними людьми. А саме таких поміж кандидатами не бачу.
Віддавна відчуваю внутрішній спротив проти заборони священикам брати участь у політиці, балотуватися на виборах. Вважаю це рецидивом совєтської ідеології відсунення Церкви від Держави. Безбожна держава боялася духовного впливу!
І наша держава конституційно оголосила, що священики є, фактично, відділеними від держави. А Церква та її ієрархи заборонили священикам балотуватися у виборні органи і навіть публічно висловлювати свої симпатії й переконання. Хіба це не є дискримінацією священослужителів як громадян? Не мають прав, рівних з усіма, і ніхто проти того не протестує…
Такого не було в дорадянські часи. Колись священики, і в тому числі владика Андрей Шептицький, не раз були депутатами сеймів та інших виборних органів.
До 1939 року, за панування Польщі на західно-українських землях, немало українських священиків обиралися до різних органів влади і мали можливість захищати інтереси українців. Та й саму владу дещо стримували своїм духовним впливом від беззаконня. Тепер же, декларуючи свободу совісті, змирилися з дискримінацією священиків. Злодій і шахрай має право йти в політику, а священикові це заборонено! Хіба це справедливо?
Перед моїми очима не раз постає величний образ отця Августина Волошина. Цей ревний душпастир ніколи не відділяв своєї діяльності від потреб українського народу. Палко захищав українську мову й українців Закарпаття від мадяризації, добивався для українців-русинів справжньої автономії в рамках Чехословацької республіки. А коли Чехословацька республіка розпалася, отець Волошин очолив волелюбні змагання закарпатських українців і став легендарним Президентом Карпатської України.
Але що ж – проти конституції не йдемо… Але й таких громадян, як вчителів і лікарів, ми чомусь серед кандидатів не бачимо. Хоч маємо в сьогоденні приклади самовідданого служіння представників таких професій широкому загалу. Та всій Україні вони не служать. І тут вже винні наші закони. Адже, щоб балотуватися, треба мати немалі кошти, а чесні трудівники якраз їх, переважно, і не мають. Зате ті, хто вміє заробляти собі гроші, при тому часто не вельми чесними способами – мають відкриту дорогу у владу. І чомусь ніхто не задумується над тим, що той, хто всі сили поклав для свого збагачення, психологічно не може дбати про пересічних, малоімущих громадян.
Чому закон вимагає від кандидатів мати саме кошти, багатство? Хіба не було б справедливіше вимагати мати певну кількість підписів від людей, які їх шанують, їм довіряють? І по цьому судити про їхню достойність бути кандидатами!
Наразі маємо те, що маємо… І вже традиційно вибираємо менше зло серед великої кількості не вельми сприйнятних… Але: бути ліпшим від найгіршого – ще не значить бути добрим /Латинське прислів’я/.
