Іван Луценко – лікар, громадський, політичний і військовий діяч (160 років тому)

160 років тому:

7.03(23.02).1863 – у с. Кебайлівка на Полтавщині в шляхетській сім’ї канцелярського службовця народився Іван Луценко, лікар, громадський, політичний і військовий діяч. Закінчив земську гімназію у м. Лубни (1882), природничий факультет Санкт-Петербурзького університету (1882-1886) з ступенем кандидата (1887), Імператорську військово-медичну академію у Санкт-Петербурзі (1887-1891) з ступенем доктора медицини (1893). Після завершення навчання мешкав в Одесі, провадив приватну лікарську практику. Дійсний член Товариства одеських лікарів (з 1893), член управи Одеського товариства послідовників гомеопатії (1894), а після розколу товариства гомеопатів (1898) співзасновник Одеського ганеманівського товариства (від імени засновника гомеопатії Самуеля Ганемана). Співзасновник гомеопатичної лікарні, де безкоштовно надавав медичну допомогу потребуючим. Ще в студентські роки почав листування з відомими вченими Європи. Перекладав наукові праці інших авторів в галузях фармакології, офтальмології, публікував власні дослідження з імунології та гомеопатії, отримав визнання в наукових колах Європи. Викладач гомеопатії в Одеській духовній семінарії та на жіночих медичних курсах. Одним з перших в Московитській імперії використовував у лікарській практиці пулюївські (рентгенівські) промені. Редактор журналу «Вісник гомеопатичної медицини» (1903-1904), який переміщено з Харкова до Одеси.

Співзасновник (з І. Липою та М. Вороним) «Одеської літературної спілки» (1903), під егідою якої вийшло друком два альманахи. Керівник одеського відділення Української народної партії (1902-1907). Під час революції у 1905 обраний до Ради робітничих депутатів Одеси від Української демократичної партії, проте невдовзі Раду було розпущено. Співзасновник та діяльний член Одеського товариства «Просвіта» (1906-1909). В ході творення «Просвіти» організував два багатотисячні мітинги в Одесі, що дуже настрашило міську владу та поліцію. Засновник української газети «Народна справа», в першому номері якої (8.01.1906) проголошено, що газета буде відстоювати рівні права усіх пригноблених народів Московитської імперії і в першу чергу українського. Очевидно, що всі примірники цього номеру були конфісковані, а сама газета заборонена. Ба більше в помешканні Луценка вчинено обшук під час якого виявлено заборонену літературу. І тільки завдяки тому, що мав депутатський статус зміг уникнути арешту, хоч за ним та дружиною влаштовано таємний нагляд, а 18-річну доньку Настю на півтора року ув’язнено в одеській тюрмі. На короткий період змушений був полишити громадсько-політичну діяльність.

Листувався з М. Коцюбинським та І. Нечуєм-Левицьким. У 1909 здійснив медичне обстеження Івана Франка, коли письменник відвідував Одесу. Обраний головою товариства «Українська хата» (1913). Під час Першої світової війни служив лікарем в одеському госпіталі, полковник медичної служби. Після Лютневої революції товариш (заступник) голови новоствореної Української партії соціалістів-самостійників (весна 1917), член Української Центральної Ради та Малої Ради. На установчих зборах вояків-українців в Одесі (26.04.1917) обраний головою Української військової ради, що діяла в Одеському військовому окрузі, на Чорноморському флоті та Румунському фронті. Відтак Військова рада створила в Одесі військове формування – Український військовий кіш. З його наказу в Одесі піднято жовто-блакитний прапор. На Першому Всеукраїнському військовому з’їзді (18-20.05.1917) обраний членом Українського генерального військового комітету (керівний орган військового руху в Україні), на з’їзді Вільного козацтва (10.1917) обраний генеральним хорунжим.

У 1918 – керівник одеського відділення Національного союзу, який перебував в опозиції до Гетьмана Павла Скоропадського, під час антигетьманського повстання – голова цивільного управління Таврійської области. Попри військово-політичну діяльність невтомно працював в культурній та лікарській сферах. Співвидавець «Українського збірника» (літо 1918), організатор першої в Одесі української книгозбірні, для якої віддав частину власної бібліотеки. Публікував статті з історії України та Української Церкви, в яких обґрунтовував право української нації на власну державу. В історичних розвідках зумів поєднати народницьку та державницьку концепції минулого України. Сформував (5.02.1919) та очолив Подільський курінь (кіш) Дієвої армії УНР. Точних даних про дату, обставини та місце загибелі немає. Під час відступу військ УНР атакував бронепотяг Червоної армії і загинув у бою з підоспілою червоною кіннотою на залізничній станції м. Красилів, нині Хмельницької области, за іншими версіями на залізничній станції с. Антоніни (Красилівський район) або в селі чи біля села Кузьмин 7.04(25.03).1919. Найбільш достовірною є версія, що на залізничній станції Красилова потрапив у полон до більшовиків, а в самому місті Красилові його підняли на багнети.