Іван Фещенко-Чопівський – вчений у галузі металургії та металознавства, громадсько-політичний діяч (140 років тому)

140 років тому:

20.01.1884 – у м. Чуднів на Житомирщині в сім’ї поштового службовця народився Іван Фещенко-Чопівський, вчений у галузі металургії та металознавства, громадсько-політичний діяч. Закінчив Житомирську реальну гімназію (1903) та хемічний відділ Київського політехнічного інституту (1903-1908). Асистент при кафедрі металургії (1909), після складання спеціальних іспитів отримав вчене звання ад’юнкта (1913). Відзначався допитливістю та спостережливістю. Одного разу помітив, що кустарні лемеші німецьких колоністів були якіснішими ніж заводські, бо при топленні металу вони додавали сухі кінські кізяки. Дослідивши, вчений встановив, що наявні в них солі калію та азоту є причиною покращення якості й розробив напрямок цементації сталей спеціальними додатками. За успіхи в навчанні та перші наукові здобутки нагороджений дворічною стипендією до Бреслау (нині Вроцлав) для стажування в професора Обергоффера та професора Сімерсбаха. Проте через початок Першої світової війни змушений був повернутися до Києва, де зосередився на науковій та викладацькій роботі в Київській політехніці. Одружився зі студенткою філології Київського університету Капітоліною Ліхнякевич (1915)

Зі студентських років активний учасник українського життя Києва. Член «Просвіти» (відкрита 1906), «Української громади», Українського наукового товариства (засноване 1907). В термінологічній комісії УНТ долучився до укладання «Природничо-технічного словника», який став важливим етапом у формуванні української наукової термінології. В період революції активний діяч Української партії соціалістів-федералістів від якої обраний членом Київської міської думи, а відтак головою Київської губерніальної ради. Член Української Центральної Ради, член Малої Ради (1917). Рішуче виступив проти порозуміння з Керенським та українською фракцією більшовиків. Міністр торгівлі й промислу в уряді Всеволода Голубовича (кінець лютого 1918). За Гетьманату за критику режиму ув’язнений в Лук’янівській тюрмі, проте невдовзі випущений з вимогою виїхати за кордон. В уряді Директорії – заступник міністра народного господарства, міністр народного господарства та заступник прем’єр-міністра в кабінеті Сергія Остапенка (лютий 1919). На прохання Михайла Грушевського підготував двотомну працю «Природні багатства України» (1918-1919) та двотомну «Економічну географію України» (1921). В липні 1918 вдруге одружився з працівницею Військово-промислового комітету Зінаїдою Лукіною, в другому шлюбі народилися донька та син. Дипломатичний радник і торгівельний аташе української місії в Румунії (з квітня 1919). На еміграції голова екзильного парламенту – Ради Республіки (Тарнів, лютий-серпень 1921).

Відійшов від політичної діяльности. Громадянства Польщі не прийняв, відмовився писатися поляком, та все ж отримав запрошення організувати й очолити кафедру металографії та загальної металургії у Гірничій академії в Кракові (1922). Відкрито виявляв українську національну ідентичність: наукові праці підписував «Іван», замість вживаного у Польщі «Ян», ініціював створення стипендійного фонду для українських студентів ім. Симона Петлюри, обійняв посаду професора Машинного відділу Українського таємного університету у Львові (1922-1923) та викладав на Технічних курсах Українського технічного товариства у Львові, активно працював у Краківській «Просвіті», започаткував щорічне «Свято української техніки» в день покровительки гірників св. Варвари (1930-ті). Відновив наукові зв’язки з вченими у підрадянській Україні, пропонував свої наукові здобутки для публікації в дніпропетровському журналі «Досягнення металургії в СРСР та за кордоном», проте редакція відмовлялася друкувати українською, а вчений не погоджувався на переклад своїх праць московитською. Від радянського уряду надійшла пропозиція повернення в Україну професором Київської політехніки (1926) проте треба було «покаятися» за минулу діяльність. Згодом про свої духовні переживання Фещенко-Чопівський написав: «Як сильно хотілося мені повернутися додому, мріялося попрацювати на рідній землі, для своїх, а не для чужих! Але ж дороги для мене через “каяття”, для мене, який пішов на еміграцію в ім’я незалежности й соборности України, не було – це було б проти мого сумління».

Захистив дисертацію на ступінь доктора наук (1927) та дисертацію на ступінь габілітованого доктора наук (1931). Дійсний член НТШ у Львові (1926), член Інституту заліза і сталі в Лондоні (1926), член-кореспондент Польської АН (1933), член наукових товариств у галузі металургії Англії, США, Німеччини, керівник дослідного центру металургійного концерну «Байльдон». Автор близько 140 наукових праць, у тому числі 23 монографій, зокрема тритомної монографії «Металознавство», обсягом понад 1100 сторінок (1930-1936). Вважається фундатором польської наукової школи металознавства.

Перед війною родина Чопівських купила хутір та садибу біля с. Млинівці на Волині з наміром перетворити на осередок української культури, проте на заваді стала війна. Під час німецької окупації брав діяльну участь в Українському допомоговому комітеті та Українському національному об’єднанні, двічі заарештований гестапо, проте клопотанням відомих німецьких вчених звільнений. Відмовився емігрувати на Захід перед приходом радянських військ. У березні 1945 в Катовицях, попри запевнення маріонеткового уряду Польщі, заарештований радянськими спецслужбами та вивезений до Києва. Син після війни емігрував до США, дружина і донька залишилися в Польщі. Засуджений на 15 (в літературі також 10) років позбавлення волі. Помер від голоду та виснаження в концтаборі с. Абезь, Республіка Комі 1952.