Григорій Нудьга – письменник, фольклорист, літературознавець, музикознавець, культуролог, почесний член НТШ (110 років тому)

110 років тому:

21.01.1913 – у с. Артюхівка на Сумщині народився Григорій Нудьга, письменник, фольклорист, літературознавець, музикознавець, культуролог, член Спілки письменників України (1954), почесний член НТШ. В’язень радянських концтаборів. Походив з козацького роду. Закінчив Гадяцький педагогічний технікум (1931), працював вчителем в Артюхівці. В червні 1933 від голоду помер його батько й Григорій дав слово не писати про «щасливе колгоспне життя», але завжди виголошувати тільки правду. Восени 1933 очолив делегацію селян до голови Роменського оргвиконкому зі скаргою на уповноважених по хлібозаготівлях та обґрунтуванням зменшення планів хлібозаготівель. Делегацію вигнали, Нудьгу почали переслідувати, через що змушений втекти до Харкова. Вступив на філологічний факультет Харківського університету (1933) з якого перевівся та закінчив Київський університет (1938). Від 1936 молодший науковий співробітник Інституту фольклору АН УРСР, однак 1937 за звинуваченням в «українському буржуазному націоналізмі» звільнений. Працював викладачем Педагогічного інституту в Полтаві. У 1941 мобілізований в Червону армію, під Харковом потрапив у полон, зумів вийти на волю й перебував на окупованих німцями територіях. 1944 знову мобілізований. Вже першими літературознавчими працями здобув визнання в наукових колах, ним цікавилися М. Рильський, Ф. Колесса, М. Возняк, тож невдовзі відкликаний з фронту для наукової роботи у Львівському відділенні Інституту літератури АН УРСР. 10 травня 1945, напередодні захисту дисертації заарештований і засуджений на 10 років таборів (Колима, «Дальнострой»). Наприкінці 1951 достроково звільнений, 1955 поселився у Львові й влаштувався завідувачем відділу критики редакції журналу «Жовтень» (нині «Дзвін»). 1956 захистив кандидатську дисертацію, з 1957 молодший науковий співробітник відділу літератури Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові. Попри те, що офіційно реабілітований все ж надалі залишався у списку неблагонадійних, регулярно змушений був вислуховувати принизливі «профілактичні бесіди». На наукові праці ніби не було накладено заборони, проте їх просто не видавали. Так, книжку «Українська пісня в світі», на яку складено 31 рецензію (з них тільки одна негативна) 20 років не допускали до друку і лише у 1989 в дуже скороченому вигляді (з 1250 сторінок залишили 550) її врешті надрукували. Також жодного разу не отримав дозволу на виїзд за кордон для участи в міжнародних конференціях тож лише листовно міг підтримувати зв’язки з різними академіями світу. Незважаючи на чимале число наукових праць, великий авторитет у наукових колах, наукову ступінь – вченого до пенсії тримали на посаді молодшого наукового співробітника з мізерною платнею. З гіркою іронією про це висловився Ростислав Братунь: «Він працював за цілий інститут, а одержував менше за двірника». А 1973 Г. Нудьгу, який за все непросте життя так і не зумів пристосуватися до системи й «досліджувати» в рамках строго означених комуністичними ідеологами та разом з тим «заробляти» нагороди й посади, відправлено на пенсію. Незалежно від обставин він залишався людиною чести та непохитних національних переконань, тому не міг не опрацьовувати тем, що часто шовіністичною владою кваліфікувалися як «націоналістичні», а отже заборонені. Досліджував питання української літератури передшевченківської доби, літературно-фольклорної взаємодії, жанрів української літератури, походження українських пісень, поширення української пісні та літератури в міжслов’янському й світовому просторі. Обстоював унікальність українського народу, багатство його фольклору та літератури, надзвичайну пісенну мелодійність. Більшість праць дослідника так і не була видана за його життя. Можна лише уявляти наскільки більше створив би дослідник, якби працював у вільній країні, а не в умовах постійного ідеологічного та московсько-шовіністичного пресингу. Помер у Львові 1994.

Після відходу до вічности вченого, у Львові створено громадський благодійний фонд «Фундація ім. Григорія Нудьги», завдання якого – видання неопублікованих праць, опрацювання та зберігання багатющих архів. Наприкінці 2018, за рішенням суду, фонд позбавлено приміщення по вул. Поповича – доля унікальних архівів опинилася під загрозою. Коли вже врешті нажеруться захланні владоможці? Та ж нічогісінько окрім ганьби в історії цього направду славетного міста вони не полишать і нічого окрім Божого засуду з собою у вічність не заберуть.