Бунтівна Білорусь і геополітична ситуація на Сході Європи
Олег Баган
Бурхливі події з підважування режиму А.Лукашенка в Білорусі знаменують собою масштабніші процеси з трансформації східноєвропейського простору. Вони важливі для всіх сусідніх до Білорусі країн і навіть глобальніше – для стратегічних планів США і Китаю. Протести в Білорусі – це не просто спроба повалення останнього недемократичного режиму в Європі, це, по-суті, ще одне моральне заперечення цілої системи суспільно-політичних цінностей, які панували і панують на постсовєтському просторі.
Від 1994 р., коли А.Лукашенко прийшов до влади (за версіями багатьох експертних оцінок, це була спецоперація місцевого КГБ), він взявся концептуально заперечити всі головні ідеологеми демократії, цінності Заходу, ідеологію білоруського націоналізму. За своєю сутністю його політика та ідеологія були дрімучою совєтчиною, наскрізь фальшиві, ретроградні, обскурантні. Це була своєрідна спроба заперечити світовий прогрес, довести, що свобода, законність, постулати національного самоствердження не мають ніякої вартості і ваги. На противагу цим великим ідеям висувалися стабільність як запорука добробуту, миролюбність як форма самообману й перебування в ілюзії (весь довколишній світ фальшиво моделювався як нібито «агресивний» і «войовничий»), слов’янське братерство як химерно-брехливе уявлення про історичну долю білорусів, бо головним «братом» виступала російська нація, та нація, яка доклала у свій час максимум зусиль, щоб національно умертвити білорусів.
Символічним було те, що А.Лукашенко відразу розправився із білоруськими національними символами: гербом «Пагоня» і біло-червоно-білим прапором. Вся офіційна пропаганда, шкільна й університетська освіти, академічна наука Білорусі відтоді були спрямовані на фальшування правдивої білоруської історії і культури, на підмінювання їх якимись совєтськими сурогатами, де головною ідеєю виступала брехня про «вічну білорусько-російську дружбу».
Тут вартує коротко пояснити ті чинники, за допомогою яких в Білорусі переміг А.Лукашенко й зміг так довго триматися при владі. На 1991 р., коли розпався СРСР, білоруси були найбільше денаціоналізованою нацією серед усіх 14 національних республік, які отримали незалежність. Історично це пояснювалося тим, що національне білоруське відродження почалося тільки наприкінці ХІХ ст.; модернізаційні суспільно-культурні процеси розвинулися, і то вельми кволо, тільки на початку ХХ ст. і були жорстоко розгромлені комуністичною російською владою в 1930-і рр.. До радянської доби в Білорусі не було університетів і це унеможливлювало формування національної інтелігенції, без якої неможливе нормальне буття нації. Як це не парадоксально, але пізній совєтський період (після 1945р.) мав свої плюси для білоруського народу: тоді в країні розбудовувалася велика промисловість, через що почали швидко рости великі й середні міста, відповідно, була створена система університетів і технічних інститутів, а це в широких масштабах повело до формування нової інтелігенції. Хоча процеси русифікації білорусів відбувалися паралельно (наплив переселенців із Росії, утримування місцевого керівного апарату комуністів на позиціях російського шовінізму, підступні і тихі переведення білоруських шкіл, університетів, газет і видавництв на російську мову, тотальні заборони, фальшування й обмежування правдивої білоруської культури та історії тощо), свою роль відіграла географія: Білорусь була ніби «схиленою» до Заходу, її наближеність до Литви і Латвії, які в умовах СРСР жили за своїми національно-цивілізаційними законами, великий і деколи «прозорий» кордон із Польщею зумовили те, що білоруська інтелігенція почала орієнтуватися на ці набагато прогресивніші моделі національного, інтелектуального, соціального буття. Інакше кажучи, Білорусь не стала «глухим захолустям» в СРСР, а, навпаки, в соціально-економічному плані розвивалася доволі динамічно. Це й є тією головною причиною, чому «дороги» в Білорусі набагато якісніші, ніж українські (не тільки дороги, а й вся соціальна самоорганізація білоруського народу!), вся господарська інфраструктура країни працює набагато злагодженіше, ніж в Україні, що нас так дивує, коли відвідуємо цю країну. Якщо оцінити це явище глибше, то вартує взяти до уваги, що Білорусь в своїх історичних сутностях належить до Балтійського цивілізаційного кола, ментальні засади мешканців якого визначені високим рівнем дисципліни і вольовитості.
Комунізм здійснив у Білорусі не тільки фізичний злочин, винищивши мільйони у 1930—1940-і рр., а й моральний: посилена совєтизація країни (Москва завжди, ще від часів Катерини ІІ, дивилася на Білорусь, як на лабораторію з перетворення цілого народу на власного раба) призвела до витворення в ментальності й свідомості білорусів потворного ідеологічного міфу про нібито екзистенційну залежність білорусів від росіян. Цей міф нав’язувався в різних формах і через різні канали: через цілковиту демонізацію західних культурних і цивілізаційних впливів на Білорусь, через повне викорінення білоруської Унійної Церкви й очорнювання її ролі, через створення ореолу «священних мучеників і героїв» білоруським червоним партизанам часів Другої світової війни, через переконування білорусів в тому, що вони збереглися як нація тільки завдяки Москві, тощо. Цей міф і до сьогодні є тією моральною основою, з якої живиться білоруське москвофільство.
Результатом совєтської доби стало майже повне витіснення національної свідомості білорусів у великих містах, крім міста Гродно (правильно: Городня), замикання білоруської мови в глухих селах, що повело до зневажливо-глумливого ставлення в масах до всього білоруського. Всі головні білоруські міста – Мінськ, Вітебськ, Магільов, Гомель, Берестя – стали особливими кублищами «руського мира», в яких соціальний шовінізм росіян і місцевих малоросів став нормою. Певним винятком була Городня і Городненщина з кількох причин: тут ще в ХІХ ст. були міцними процеси національного відродження, в цій зоні збереглося вельми багато історичних пам’яток білоруського Середньовіччя, збереглася аура національної старовини, відповідно, тут поколіннями формувалася національна свідомість, а наближеність цього регіону до Литви і Польщі давала додаткові імпульси до модернізації і до плекання певних прозахідних соціальних і культурних візій.
Зрештою, нам, українцям, легко уявити собі ситуацію в Білорусі через порівняння із нашою ситуацією в південно-східних регіонах України: цілковите домінування проросійських елементів, панування совєтських деструктивних ідеологічних міфів, сплеск ментального плебейства, марґіналізація всього національного. Зрозуміло, що якби не роль західних областей, Україна від того ж 1994 р. мала б такі ж характеристики і проблеми, як і Білорусь.
Отже, існування режиму А.Лукашенка в Білорусі – це існування потворного, наскрізь брехливого, пронизливого ідеологічного міфу як можливої суспільно-політичної альтернативи до світу демократії. Тому й так поспішив деспотично-бюрократичний Китай визнати цілком нечесні результати президентських виборів у Білорусі, випередивши навіть Росію: Пекін хапається за режим А.Лукашенка, тому що йому легше простягувати щупальці своїх впливів через нього, а не через якусь демократичну й правову державу Європи, до того ж, він знає, що від таких диктаторських режимів, як білоруський, Китай завжди отримає підтримку на міжнародному рівні, десь на асамблеї ООН чи ОБСЄ, завжди диктатори закриють очі на якісь злочини чи правопорушення, мотивуючи це своїм постійним і хитруватим ідеалом «стабільності». Не важко зробити й висновок про те, що антидемократичний приклад в Білорусі десятиліттями існував як «позитивний» для мільйонів українських малоросів, які через свою денаціоналізованість і плебейство мріють втопити Україну в чомусь подібному.
Щоб зрозуміти всі особливості нинішнього протиборства в Білорусі, треба зрозуміти, наскільки глибоко поруйнував білоруське суспільство режим А.Лукашенка і скільки ще позитивних, стійких елементів та імпульсів воно несе в собі. А.Лукашенко дуже зручно використав для успіху своєї пропаганди три складові совєтського фальшивого мегаміфу: ненависть до всього західного, упередженість до національного, патологічна любов до Москви. Він реактуалізував ці печерні архетипи в білоруській суспільній свідомості, аби дискредитувати в принципі всі рухи та ідеї до створення демократичних партій, до розгортання процесів національного самоствердження, до відособлення Білорусі від російського цивілізаційного простору. Тому вся ідейна опозиція в Білорусі була дискредитована ним на ментальному рівні: ворогом народу є той, хто прагне правової політичної активності, хто розмовляє білоруською мовою і шанує білоруську культуру, хто хоч в якихось формах мріє про Захід. Саме цими жупелами він лякає білоруське суспільство і зараз. Якщо ідеологічна атака не приносила цілковитої перемоги над опонентом, то А.Лукашенко застосовував відкриті або таємні репресії, звідси – виїзд багатьох опозиціонерів за кордон, або їхнє таємне щезнення без віднаходження тіла.
Це той момент, в якому ми, українці, не розуміємо і дещо зневажливо критикуємо сучасну білоруську опозицію, оскільки в Україні, попри систематичні зусилля відверто проросійських сил ще від 1991 р., не відбулося подібного світоглядного перевороту, а у великій частині українського суспільства ідея демократичного й національного самоствердження зберігалася завжди. Попри це, нам зараз треба збагнути моральну й ціннісну основу білоруської опозиції, щоб максимально підтримати її. Білоруська опозиція виступає передусім із засад максимального космополітизму, пацифізму та інтернаціоналізму і це відповідає глибинним настроям та уявленням білоруського соціуму, яким він сформувався за останні 26 років (ціле покоління виросло в цій патологічній атмосфері суцільної фальші). Відтак білоруські протести не можуть бути ані наступальними, ані категоричними в національному плані, ані радикально-революційними. Міф про єдність «двох братніх слов’янських народів» ще висить над цією країною.
Однак ми маємо при цьому усвідомити, що в Білорусі від 9-го серпня 2020 року відбулося й так дуже багато. Ми побачили велику консолідованість білоруського суспільства у своїх протестах, а це для тих, кого ціле життя переконували, що єдиною опорою в їхньому житті є державна машина на чолі з А.Лукашенком, є вельми багато. Ми побачили, як в один момент вся Білорусь покрилася біло-червоно-білими кольорами і гербами «Пагоні», а це промовляє про те, що більшість суспільства повернулася до своїх національних основ. Хоча в країні антиросійські гасла не звучать, та об’єктивно вона відвертається від Москви. І це велика перемога. Як і те, що в останні дні сама білоруська мова розлилася Білоруссю, як легкий весняний бриз.
Треба зрозуміти ще одну важливу властивість білорусів як нації – її раціоналізм і прагматизм. Нас, українців, може дивувати, що білоруси не кричать на мітингах про «стражденну долю батьківщини», як любимо робити це ми, не вигукують радикальних гасел, не пишуть емоційних звернень. Проте холодна спокійність та цілеспрямованість є сутностями білоруського національного характеру. Вони звикли більше робити, аніж говорити. І ось вже, майже з нуля, на сьомий день протестів в них була сформована Координаційна рада, яка врегульовує і спрямовує стихійні протести. Тут, щоб увиразнити картину ментальних незбіжностей, пригадаю минулорічні спогади про 30-ту річницю заснування Народного руху України, серед яких натрапив на такі дуже характеристичні: тоді, у вересні 1989 року, згадував не один учасник події, ми зібралися в київському Будинку кіно, покричали, вилили багато емоцій, не прийняли жодного конкретного плану дій і роз’їхалися. В цьому – вся сутність українства: рвати на собі сорочку, плакати, демонструвати свій патріотизм, закликати до чогось – і нічого в підсумку не робити. Так було від часів козацьких чорних рад, так є до сьогодні, коли навіть жертовний і кривавий Майдан 2013 –2014 рр. не поштовхнув нас до рішучих і кардинальних націотворчих дій.
І ще один великий результат перших білоруських протестів серпня 2020 р.: цілковита моральна дискредитація А.Лукашенка. Він, проправивши над білоруським народом 26 років, виявив до нього тільки одне своє ставлення: ненависть і повну зневагу. У перший же ж день протестів людей били з такою люттю, ніби вони вже місяцями якось шкодили державі, били ні за що. Водночас А.Лукашенко в своїх реакціях на протести відразу показав, на кого насправді він спирається і на кого уповає – на Росію. Це він є зрадником білоруської нації, бо у критичний історичний момент орієнтується на геополітичні інтереси чужої держави, а не свого народу. Після всього того, що він зробив за перші десять днів протестів, що він сказав у ці дні (а це була суцільна брехня, самодурство і підляцтво), він вже не може вважатися жодним політичним авторитетом.
Події в Білорусі підіймають потужну хвилю демократизму, яка котиться в бік Росії і дестабілізує її. Адже російське політичне керівництво всі ці 26 років брехало й запевняло росіян, що в Білорусі є гармонія влади і народу, що ця країна є успішним прикладом протиставлення ідеалам західного демократизму, прикладом заперечення білоруського націоналізму. А тепер ось виявилося, що ні. Білоруський «король» насправді голий, а суспільство цілком не сприймає його цінностей. Чи зможе російська пропаганда все пояснити «підступами» й «ворожими діями» західного імперіалізму? – це питання швидше риторичне. В епоху інтернету замовчати таку велику проблему буде складно.
Для України білоруські події мають ту вагу, що можлива трансформація Білорусі в бік єдиної Європи знову вимальовує Балтійсько-Чорноморську дугу, той «геополітичний вал» Середньої Європи проти Московії-Євразії, про який мріяв ще Дмитро Донцов у своїх «Підставах української політики» (1921). Без витворення цього муру стабільність української держави буде неможливою. Додатково наше самолюбство може погріти той факт, що білоруські протести на півдні країни, зокрема Бересті й Гомелі, були наймасштабнішими і завзятими (якщо не брати до уваги Мінська і Городні, де протестували, закономірно, масовіше). Це промовляє про впливи українських телеканалів, які можна частіше приймати саме в південних регіонах Білорусі. Як відомо, в совєтський час саме ці два міста, Берестя і Гомель, піддавалися посиленій русифікації і денаціоналізації, тож теперішнє їхнє пробудження є багатообіцяльним.
Для Литви, і загалом для країн Балтії, події в Білорусі означають дуже багато. Відомо, скільки ненависті плекає сучасна Росія до трьох балтійських гордих держав. Білорусь завжди розглядалася Москвою як додатковий плацдарм для тиску на Балтію, особливо на Литву, яка має великий кордон з Білоруссю. Тому зараз Литва є такою активною. Стратегічною геополітичною метою Литви сьогодні є вийти із стереотипу «Балтійської трійці» – Литва, Латвія, Естонія, а натомість стати чільною середньоєвропейською державою, брати найактивнішу участь в середньоєвропейських міжнародних процесах. І це логічно. Звідси – постійні ініціативи литовців в Середній Європі: зближення із Польщею всупереч конфліктам у Віленській області через етнічних поляків, входження до пробного союзу «Тримор’я», створення Люблінського трикутника (Литва, Польща, Україна) тощо. Перебудована Білорусь, закономірно, стане тим колосальним геополітичним чинником, який посилить роль Литви в макрорегіоні Середньої Європи, бо зближення Литви і Білорусі – це природний процес.
Позицію Польщі зараз можна порівняти із позицією «морського кашалота», який роззявив широко рота і чекає, що «великий краб», тобто Білорусь, сам запливе до нього. Білорусь пов’язана з Польщею численними історичними, культурними, цивілізаційними нитками, які тягнуться ще він Середньовіччя. Принаймні на кінець ХVІ ст. білоруське суспільство було вже наскрізь пройняте польськими цивілізаційними впливами, Католицька й згодом Унійна Церкви надійно покрили весь білоруський етнічний простір, польська культура формувала білоруську еліту ще до кінця ХІХ ст. Після всіх розгромів, які вчиняли в білоруському суспільстві комуністи, саме в найбільш полонізованих регіонах країни зберігалися живі струмені національного життя. Тож польськість є сьогодні найглобальнішою і найефективнішою альтернативою до всякого москвофільства в Білорусі. Попри всю зовнішню подібність і близькість білорусів до українців ментально білоруси завжди тягнутимуться до поляків і Польщі. Саме в Польщі всі останні десятиліття перебували й перебувають представники білоруської опозиції, там існують численні білоруські громадянські й культурні організації. Цей фактор – повільне і вперте зближення Польщі й Білорусі – об’єктивно перетворює Варшаву на головного геостратегічного конкурента Москви в Східній Європі.
Для колективного Заходу демократичні зміни в Білорусі, якщо вони будуть успішними, стануть вагомим козирем проти країн деспотичного кола (Росія, Китай, Іран), вони ще раз продемонструють переваги ідеалів свободи і правової держави над концепціями державницького патерналізму.
З усього цього може тільки виграти Україна: і послаблення впливів Москви, і посилення ролей Литви і Польщі в Східній Європі, і загальне піднесення Заходу в цьому макрорегіоні зміцнюють нашу геополітичну позицію. Тут можемо лише дорікнути самим собі, що Україна до цього часу цілком мало робила для білоруської нації в тяжкі моменти її історії, ані в політичному, ані в культурологічному, ані в інформаційному планах. Хоча цілу низку можливих заходів ми вже пропонували, зокрема, й на шпальтах «Вголосу» (див.: Баган О. Геополітика «дикобраза» і «хамелеона»: білоруський феномен національного виживання»), не з’явилися ані якісь політичні ініціативи, ані спільні білорусько-українські інтернет-видання, ані білоруські наукові центри в Україні. Як вельми позитивний виняток можемо назвати Білоруський інформаційний центр, заснований з ініціативи «свободівця» Юрія Сиротюка в Києві. І це типово українська поведінка: емоційно нарікати і говорити високі слова, але при цьому нічого не робити.
