1. БРАЗИЛІЙСЬКА УКРАЇНА: Есперанса.
Цей цикл розповідей про українську Бразилію, або ж краще сказати бразилійську Україну розпочався випадково з мимовільного допису загадки на сторінці парафіяльної групи та особистій сторінці фейсбуку. Було це одноразове завдання для спостережливих – на підставі двох світлин, де представлено український храм та досить велику групу юнацтва на його фоні, бодай приблизно відгадати з якої країни походять ці фотографії. При цьому, щоби ускладнити завдання, на передньому плані першої світлини було заретушовано дві імпозантні пальми з обидвох боків церкви, але рослинність заднього плану була залишена без змін. На початках вікторина ніяк не вдавалась. Дивлячись на цей доволі оригінальний, хоча й звичний для нашого сприйняття храм ні в кого з коментаторів не виникало сумнівів, що це одне з сіл на Західній Україні. А бо де ж іще, крім Галичини, може бути ця типова західноукраїнська церква початку минулого століття, та й де ще в світі може бути така величезна кількість української молоді одного віку. І лише після зауваги, що відповідь треба шукати в деталях врешті здогади повернули в доброму напрямку. Спочатку на задньому плані були ідентифіковані специфічні рослини – араукарії, а відтак було навіть помічено напис іспанською (насправді португальською). І так поволі спільними зусиллями ми примандрували до Бразилії.
Отож українська Бразилія – це доволі імпозантний шкіц українського буття, що законсервувалось на рівні часів Стефаника і Чайковського, яке не стільки пристосувалось скільки пристосувало екзотичні умовини поселення на нових землях, зберігши для нас дивовижний, здавалось назавжди втрачений світ, прадідної минувшини. Можливо це не цілком достовірне судження, але так принаймні видавалось при першому глибшому знайомстві.
Для вікторини було обрано невелике містечко (муніципалітет) Есперанса штату Парана з населенням трохи більше за 25 тисяч осіб. Українська громада тут чисельна про що засвідчили, як уже згадувалось типовий, як на нашу українську галицьку ментальність храм, хоч й у нетиповому обрамленні вічнозеленої тропічної рослинності та потужна громада української молоді. Примітним є те, що в ментальності бразилійських українців нерозривно переплелись два символи – хрест і тризуб. В кожному українському храмі поряд з найвищим знаком християнства хрестом, обов’язково десь має бути й зображення тризуба. При чому нерідко ці два символи переплітаються в одному зображенні, що в церкві Есперанси можна зустріти у великому віражному вікні над головним входом та на балконі хорів. Інтер’єри багатьох храмів не вирізняються багатством ікон чи настінних розписів. Часами в церквах, особливо новозбудованих, навіть немає іконостасів. Очевидно, що на це є свої об’єктивні причини, але в будь-якому випадку цю прогалину можна надолужити і над цим нині інтенсивно працює сестра служебниця Вероніка. Наявні ж ікони досить часто зображають відомі галичанам образки, такі як, наприклад, святого Йосафата Кунцевича чи Гошівський монастир. Та воно й не дивно, бо переважна частина перших хвиль еміграції походила з Галичини.
(Далі буде)
