Ігор Ісаєв
Українські іммігранти в Польщі були першими, кого зачепили звільнення через коронавірус. Роботодавці просто могли легше їх розрахувати, бо договори дозволяли зробити це швидко і без додаткових витрат. Зараз працедавці на місце звільнених шукають знову іммігрантів. Безробітні поляки, попри вільний час і заклики уряду, не рвуться заміняти українців. А новий конфлікт – назріває.
Першими зникли з облич маски: в передостанній день травня польський уряд впровадив чергові послаблення стану епідемії. Для мешканців Польщі відсутність обов’язкових масок стала видимою ознакою «кінця карантину» – так само як для мешканців України запуск громадського транспорту. Метро у Києві урочисто відкривали 25 травня. 28 травня відкрився піший перехід на польсько-українському кордоні в Медиці–Шегинях. У той же час з Києва до Варшави прилетів перший чартер із українськими працівниками, організований ґданським агентством «Gremi Personal». В соціальних мережах в українських групах у Польщі з’явилися навіть запитання: а що, епідемія вже закінчилася? Для багатьох громадян України це не просто звичайна цікавість – ті, хто не мав змоги оформити документів через коронавірус, протягом 30 днів після закінчення стану епідемії зобов’язані це зробити або покинути Польщу.
Та формально – і фактично – епідемія є: попри те, що зняття чергових обмежень може наштовхнути на думку, ніби все закінчується. На момент написання цього тексту і Польща, і Україна знаходилися на рівні стабільного приросту числа нових хворих: це означало, що ситуація стабілізувалася, проте епідемія ще не йшла на спад – як у більшості держав заходу Європи. Загалом коронавірус показав дивну подібність Польщі й України: у нас епідемія йшла дуже подібними фазами, уряди у той самий час приймали збіжні обмеження і подібно їх знімали, у нас більш-менш однакова кількість хворих і померлих на мільйон мешканців, у нас епідемія проходить у досить лагідній формі (чисельно найбільше зростання фіксувалося лише в столицях та в одному з регіонів: у Польщі це Сілезія, в Україні – Буковина). Ці дві дуже схожі ситуації – ще й виняткові в усьому регіоні, Польща й Україна дуже відрізняються від свої «традиційних» сусідів і з Заходу, і зі Сходу. Стан в Україні розбігається з Білоруссю і Росією, де централізоване й авторитарне управління довело населення до катастрофи; Польща інша від Німеччини (де хворих значно більше), навіть Чехії, Словаччини чи балтійських держав – там ситуація виразно пішла на спад.
У чому ще Польща й Україні виявилися подібними – в ірраціональності певних рішень влади. Чому ми закривали кордони, коли хворі реєструвалися десятками, а відкриваємо – коли реєструємо їх по кілька сотень щоденно? Чому далекобійники, котрі зустрічаються з різними людьми в дорозі, можуть переміщатися через кордон без карантину, а сезонні працівники з України, котрі на заробітках рідко виходять поза межі своєї групи, – мусять проходити 14-денний карантин? Чому, врешті-решт, від моменту перетину кордону до прибуття до оселі чи гостелу людина вважається такою, що не заражає (хоч може їхати поїздом чи автобусом із будь-ким), але від моменту поселення має обов’язково ізолюватися?
Ці питання виникають і в іммігрантів з України, і в роботодавців, і взагалі в будь-кого, хто в «докарантинному» житті часто перетинав кордон. Парадокси обмежень поставили під сумнів небезпеку пандемії серед великої групи людей – якщо в березні чимало з нас дійсно злякалося вірусу, то сьогодні сприймає загрозу як непотрібну і радше бюрократичну перешкоду. Дайте нам жити, мовляв, і ми вас не чіпатимемо. Це досить добре видно з питань, котрі обговорюють українці в групах, присвячених Польщі, у соціальних мережах: старі теми пошуку працевлаштування чи дороги до Польщі переплетені з новою і вже звичною темою – які з цим пов’язані обмеження чи додаткові документи.
Протягом всієї весни експерти з ринку працевлаштування говорили, що громадян України на ринку праці можуть замінити поляки, котрі втрачають роботу. Хтось казав це з питальною інтонацією, хтось ствердно. Минуло три місяці, і виявилося, що працівники з України досі є єдиним порятунком для багатьох польських галузей. Попри різноманітні дії управлінь з питань працевлаштування, безробітні поляки не рвуться до робіт, котрими займалися громадяни України, – передовсім у сільському господарстві та промисловому виробництві.
Аграрії і підприємці натискають на уряд, щоб той послабив “тяганину” для сезонних і короткострокових працівників з-за кордону: чиновників це доводить до анекдотичних поз. Найбільш мальовничим у цьому випадку було інтерв’ю міністра сільського господарства Польщі Яна-Кшиштофа Ардановського 26 травня: він пообіцяв аграріям, що працівникам з-за кордону відмінять 14-денний карантин. За його словами, держава заплатить за тести на коронавірус для кожного застрахованого сезонного працівника-іноземця. Журналіст запитав Ардановського, як він пояснить це польським вчителям, котрі не можуть отримати таких тестів, – міністр не знайшов іншої відповіді, ніж «іммігранти приїжджають теж для того, щоб вчителі мали що їсти». І запросив вчителів «кілька, кільканадцять днів попрацювати у сільському господарстві».
Риторика міністра в стилі найкращих висловлювань Лукашенка (котрий починав як голова колгоспу – і на колгосп перетворив усю країну в самому центрі Європи) викликала лише обурення вчителів.
Мимоволі дісталося й самим іммігрантам: багатьом полякам зараз здається, що уряд дбає про них більше, ніж про власних громадян, ба навіть коштом самих поляків. Такі висловлювання, як в Ардановського, подібні відчуття посилюють.
Влада не просто плутається в парадоксі – нам іммігранти потрібні, хоч ми їх не дуже любимо – вона стає головним посилювачем цього парадоксу. Зростання нехоті до українців саме з точки зору того, що «вони забирають в нас роботу, коли її бракує», вже зафіксовано в дослідженнях.
І це – головна зміна на ринку праці і в Польщі загалом. Безробітні поляки не замінили українців. Безробітні поляки залишилися вдома, вважаючи, що українці забрали в них роботу. Поляризація посилюється.
