Займаючись редакторською роботою, мені доводилось час від часу мати справу з деякими матеріалами, що стосувалися історії появи на теренах сучасного Казахстану переселенців з регіонів, які належать на даний час до України.
Однак і ці матеріали, і ті дослідження, з якими вдавалося ознайомитися, поки що, на жаль, не дають скільки-небудь повного й систематизованого опису історії переселенського руху українців до Казахстану.
Варто підкреслити, що це загальна «біда» стану досліджень по так званій «Східній» українській діаспорі, межі розселення якої простираються на схід від споконвічних українських земель.
Маловивченість історії переселень українців на схід досить помітно відрізняється від розробленості цієї теми по діаспорі «Західній», по якій до теперішнього часу накопичено досить багато ґрунтовних наукових праць, на що справедливо посилаються більшість дослідників.
Разом з тим, за останні півтора-два десятиліття увага до історії розселення українців на схід від материкової України набула нового імпульсу, що можна пояснити, принаймні, двома об’єктивними причинами.
По-перше, з проголошенням Незалежності України виникла потреба в об’єктивному перегляді історії Української держави як такої, а по-друге, суверенізація пострадянських країн і започаткування процесів демократизації в них дали поштовх пробудженню національної самосвідомості проживаючих там українців, створенню українських етнокультурних об’єднань і, як наслідок, – до прояву інтересу до своєї історії.
У цьому плані дуже цікаві, при всій своїй маловивченості, відомості про українських поселенців у Казахстані.
Так поодинокі поселення вихідців з українських земель на території сучасного Казахстану мали місце ще в ХV – ХVІ ст., коли окремі землепрохідці починали освоювати простори Зауралля, Сибіру, Північного й Східного Казахстану, а також Далекого Сходу.
Разом з тим, вже у ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. спостерігається розширення сфери впливу Російської імперії, її поступове просування вглиб Казахських степів – по долинах річок: Урал, Тобол, Ілек, Єсіль (Ішим), Іртиш.
Саме ці території були використані за указом Катерини ІІ для заслання сюди учасників народно-визвольного повстання 1768 року, відомого в історії як «коліївщина» (від слова «коли», які були основною зброєю повстанців).
Сюди ж була вислана й частина запорізьких козаків після зруйнування Запорізької Січі в 1775 р.
Ці перші масові переселення, що відносяться до другої половини ХVІІІ століття, мали насильницький – депортаційний – характер.
На жаль, встановити точну кількість вихідців з України серед цих категорій насильницьких переселенців і простежити їхню подальшу долю без детального вивчення архівних матеріалів до ХІХ століття – практично неможливо.
У ХІХ столітті переселення в казахські степи вихідців з України були пов’язані з реалізацією царським урядом політики військово-козачої колонізації території Казахстану, що проводилася з 20-х років ХІХ століття аж до лютневої революції 1917 року.
Немає підстав вважати масштабним переселенський рух із України до Казахстану в першій половині XІХ століття, а от у другій його половині, після скасування кріпацтва в Російській імперії (1861 р.) і особливо з відкриттям Сибірської залізниці (1894 р.), процес переселення з українських земель на землі казахські помітно посилився. Основу його складали вихідці з Полтавської, Харківської, Катеринославської, Таврійської, Київської, Херсонської, Чернігівської губерній.
Переселенці осідали в основному на територіях теперішніх Акмолінської, Костанайської, Західно-Казахстанської, Північно-Казахстанської й Східно-Казахстанської областей.
Цікаво відзначити, що найбільший приріст переселенців за всю історію переселень українців до Казахстану відбувався на рубежі XІХ – XX століть, набувши пікових значень у 1906-1909 рр. –
тобто в перших роках Столипінської реформи.
Саме в цей період і був закладений «фундамент» української діаспори в Казахстані.
Ряд дослідників вважають, що приблизно від цього часу переселенський рух українського населення (в основному – селянського) з українських земель на схід – у Сибір, Казахстан, Далекий Схід – можна умовно поділити на кілька «переселенських хвиль», що йшли одна за одною.
Правда, не завжди переконливими виглядають концепції щодо кількості цих «хвиль», їхньої тривалості й характеру переселень.
Так, наприклад, дослідник А.Пономарьов уважає, що «у східному напрямку виділяються три основні хвилі міграції» українців. А саме:
ПЕРША хвиля – це кінець XІХ століття;
ДРУГА хвиля – початок ХХ століття (від Столипінської реформи й до революції 1917 р.);
А ТРЕТЯ хвиля, як не дивно, припадає вже на 50-60-ті роки ХХ століття (тобто на освоєння Цілини).
Очевидно, такий розподіл надто схематичний і не відбиває реальної картини переселень уже хоча б тому, що з такої періодизації випадають цілі пласти переселенського процесу 20-х – початку 30-х років, репресивні й депортаційні переселення кінця 1930-х рр., військові евакуаційні переселення 1941-1942 рр. і знов депортаційні переселення повоєнного періоду – аж до початку 1950-х років.
Разом з тим, варто мати на увазі, що весь складний процес переселенського руху з українських земель на схід, у тому числі й до Казахстану (а мова йде в основному про XІХ-XX століття), був різноплановим за хронологічними рамками, кількісними характеристиками переселенців, їхнім соціальним статусом та іншими особливостями.
Крім того, переселення українців до Казахстану необхідно розглядати в контексті із загальним переселенським рухом з України в Сибір і далі – аж до Далекого Сходу.
У цій статті хотілося б, нехай і у схематичний спосіб, спробувати відтворити загальну картину переселенських «хвиль» вихідців з України до Казахстану. (Зауважимо тут у дужках, що й сам термін «хвиля» – є дещо схематичним і умовним).
Отже, якщо говорити про «хвилі» переселень українців до Казахстану, то першу з них варто віднести на кінець XІХ століття. Поштовхом для неї послужили принаймні два явища, що обумовили активний переселенський рух.
Так перше з них – впровадження царським урядом після скасування кріпосного права відповідних нормативних документів, якими стали, зокрема, «Временные правила в переселении крестьян на свободные казенные земли» (1881 р.), а також Закон «О добровольном переселении сельских обывателей и мещан на казенные земли и порядке переселения лиц означенных сословий, переселившихся в прежнее время» (1889 р.). Й друге явище – яке мало велике практичне значення – це вже згадуване вище відкриття Сибірської залізниці 1894 року.
Наступною «хвилею», яка навіть «перехлеснула» першу, став наймогутніший переселенський рух, пов’язаний із проведенням у царській Росії Столипінської аграрної реформи (1906-1917).
Про інтенсивність цих «хвиль» красномовно говорять цифри статистики: так, відповідно до Першого загального перепису населення Російської імперії (1897), на теренах Казахстану на кінець XІХ століття проживало 86,7 тис. українців (за іншим даними – 93,2 або 93,4 тис.), а до 1917 р. кількість переселенців зросла у вісім (!) разів і склала понад 700 тис. осіб.
Відповідно, питома вага українців у загальному населенні Казахстану зросла з 1,9% у 1897 р. до 10,5% у 1917 р. – тобто у 5 разів.
Згідно з даними Всесоюзного (вже радянського) перепису населення 1926 року, українське населення в Казахстані зросло ще на 150 тисяч жителів і склало 860,201 чол. При цьому українці становили більшість населення північних регіонів Казахстану на територіях, що простягалися на відстань близько 2 тис. кілометрів до півдня від Оренбурга (колишня столиця Казахстану).
Разом із тим, було зафіксовано також, що інтенсивність переселень у роки більшовицької революції й громадянської війни 1917-1921 р. пішла на спад.
Наступна потужна «хвиля» переселень в історії українців Казахстану носила
репресивно-депортаційний характер. Так у період насильницької колективізації селянських господарств й «ліквідації куркульства як класу» (з 1928 р.) з України були вислані близько мільйона осіб, серед яких ярлик «ворога народу» мали не тільки так звані куркулі, але й середняки, а також багато інтелігенції. Значна частина їх була відправлена саме до Казахстану.
Свого апогею ця «хвиля» досягла наприкінці 1930-х років, коли загальна чисельність населення Казахстану поповнювалася спецпереселенцями з числа різних народів, у тому числі й репресованими українцями й депортованими членами їхніх родин – після насильницького приєднання Західної України до Радянського Союзу в 1939 р.
Ще однієї «хвилею» масового переселення українців варто вважати військові евакуаційні переселення в перші роки Великої Вітчизняної війни (1941-45 рр.).
Так тільки в 1941 р. з України були евакуйовані чимало заводів, а з ними – десятки тисяч фахівців. Багато хто з них залишилися потім в Казахстані на постійне проживання.
Протягом 1941-1942 рр. з України в Казахстан евакуйовано також 52 дитячих будинки. Частина дітей передавалась під патронування й на всиновлення, інших працевлаштовували в колгоспах, радгоспах, на промислових підприємствах.
Слід зазначити, що рецидив репресивної «хвилі» переселень повторився наприкінці війни й у перші повоєнні роки, коли табори й спецпоселення під Карагандою, Жезказганом, Акмолою знову стали поповнюватися колишніми військовополоненими, що побували у фашистському полоні, а також в’язнями-українцями, які брали участь у складі повстанських з’єднань ОУН-УПА й боролися як із фашистськими окупантами, так і з радянським сталінським режимом. Так, наприклад, на січень 1953 р. на спецпоселенні в Карагандинській області за статистичними даними перебувало 7,9 тис. українців, хоча зрозуміло, що ці дані є неточними.
Остання «хвиля» переселень українців у Казахстан була пов’язана вже з мирною працею – освоєнням цілинних і перелогових земель (від 1954 року).
Тоді, вже в перші цілинні роки, до Казахстану приїхало понад 300 тисяч в основному молодих людей. Причому прибували вони практично зі всіх регіонів України, як правило, за «комсомольськими путівками» й за «оргнаборами».
Посланці України до кінця 1950-х років організували тут 54 радгоспи, назви яких говорили самі за себе: «Київський», «Харківський», «Полтавський», «Херсонський» тощо.
Цілина стала значною, але ще не вивченою сторінкою в історії української діаспори в Казахстані, додавши потужний імпульс її формуванню. Варто також підкреслити, що багато в чому завдяки цілинникам українська діаспора Казахстану й дотепер зберігає свої національні риси.
Слід зауважити, що цілинна «хвиля» переселень тривала до кінця 1960-х років, після чого, згідно даних статистики, в 70-80-х роках ХХ століття наступив період стабілізації в переселенському русі з України. А наприкінці 80-х – початку 90-х років кількість проживаючих у Казахстані українців пішла на спад.
Динаміка чисельності українського населення в Казахстані за офіційними статистичним даними (які зі зрозумілих причин можна піддати сумніву) в цей період виглядає так:
1989 р. – 896240 чол.,
1990 р. – 893780 чол.,
1992 р. – 889759 чол.,
1993 р. – 875434 чол.,
1995 р. – 820871 чол.,
1996 р. – 797716 чол.,
1999 р.– 547054 чол.,
2006 р. – 444700 чол.
А за підсумками національного перепису населення в Республіці Казахстан 2009 року чисельність українців, що проживають у Казахстані, склала 333,2 тис. чол., або 2,1% від усього населення Казахстану.
Таким чином, чисельність українців за 10 років – з моменту проведення попереднього національного перепису 1999-го р. – зменшилася в цілому на 39,1%.
Процес активного кількісного зменшення представників українського етносу на території Казахстану за згадане десятиліття слід пов’язувати, мабуть, із двома головними факторами – міграційним і асимілятивним процесами, які також потребують окремого дослідження.
Разом із тим, поряд зі зменшенням кількості проживаючих у
Казахстані українців, з розпадом СРСР і утворенням на його уламках нових незалежних держав, у Республіці Казахстан в цей період, за сприятливих умов з боку влади, виникають українські громадські етнокультурні організації, у членів яких підсилюється інтерес до української мови, культури, національних традицій.
Зазначимо також, що завдяки виваженій національній політиці влади, яка спирається на положення казахстанської Конституції щодо вільного розвитку культур етносів країни, і особистого сприятливого ставлення до цього Президента Республіки Казахстан Н.А.Назарбаєва, в нашій республіці сьогодні відбувається процес національно-культурного відродження представників різних етносів, що населяють країну.
Стосується це й українців. Так на даний час у Казахстані діють уже 26 офіційно зареєстрованих державними органами РК українських етнокультурних об’єднань. Найбільш активні з них діють у столиці Казахстану Астані, обласних центрах – Павлодарі, Костанаї, Алматі, Атирау, Актюбінську, Актау, Усть-Каменогорську, Петропавловську, Уральську, Караганді, Семипалатинську, Таразі, Шимкенті, а також у райцентрах більшості згаданих областей.
Таким чином, культуру й традиції свого народу в казахських степах дбайливо зберігають уже нащадки українських переселенців.
Тарас ЧЕРНЕГА
Головний редактор Республіканської газети «Українські новини»,
кандидат філологічних наук (Республіка Казахстан)
Перша публікація: Республіканська газета «Українські новини», 2012 р, № 9 (865), стор. 8. (Казахстан)
