Українка з Польщі вчить італійців англійської мови

roksana-1536x957

Григорій Сподарик

Українка з Польщі Роксана Тхір розповідає, як вчить італійців англійської мови і чому мусить повернутись в Італію.

Як ти потрапила в Італію?

Ще в студентські роки я возила в Італію та Іспанію екскурсії, потім брала участь у програмі обміну «Еразмус». У 2016 році відкрила у Польщі підприємницьку діяльність і почала навчати дітей англійської мови. Згодом захотіла пізнати нетрадиційні методи навчання – і таку можливість дала мені одна з італійських приватних шкіл. Виявилося, що це метод, який дозволяє працювати з малюками, які ще не розмовляють. На оголошення я натрапила випадково, вислала документи, і мені одразу запропонували приїхати. Так я потрапила у невелике містечко у південній Італії поблизу Неаполя.

Це цікаво – вчити мови когось, хто ще не говорить.

Я сама не вірила, що це можливо. Закінчила навчання у Неаполі, здобула сертифікат і почала роботу. Мій наймолодший 15-місячний учень навіть почав вимовляти перші слова англійською, а не рідною італійською.

У чому полягає таке нетрадиційне навчання?

Метод створено 30 років тому і використовується в різних країнах світу. Він має навчати дитину у природній спосіб. У випадку англійської мови йдеться про те, щоб створити такі умови, які мають учні у Великій Британії.

І як українка з Польщі створює дітям в Італії англійську реальність?

Ми влаштовуємо англійські сніданки і їмо традиційні англійські страви, інколи намальовані, а іноді справжні. Ми самі створюємо іграшки. До кожного нового слова мусить бути реальний реквізит – чашка, тістечко тощо. Життєві ситуації відтворюємо мов у театрі. Ми не просто вчителі, а й аніматори, які з дітьми співають чи танцюють. Ми дивимося мультфільми, а потім діти переодягаються в героїв цих мультиків. Це дуже активний метод, жодна дитина не буде нудьгувати. Результати видно дуже швидко, бо уроки англійської у цій школі відбуваються щодня. Знаю, що багато наших вчителів у Польщі використовують подібні активні методи, проте я не чула, щоб хтось працював саме за нашою системою. Вона вимагає великої відданості. Ми працюємо з 9-ї години ранку, а закінчуємо о 8-й вечора, а вдома ще треба готувати наступний реквізит. Якщо на уроці будемо говорити про машину, то треба її намалювати, вирізати і зробити модель, якою гратимуться діти. Дуже файними є уроки, де ми вчимо дбати про навколишнє середовище. Діти мають сортувати сміття і англійською називати те, що вкидають у смітник. Це не тільки навчання, але й виховання в дусі пошани до природи чи іншої людини. Діти до нас звертаються по імені, тому бар’єр між «суворим» вчителем і учнем швидко зникає, але залишається пошана до мене як до вчительки. Я стаю «доброю тіткою», з якою можна бавитися, вчитися і розмовляти про все.

Як місцеві сприйняли тебе, мігрантку? 

Я ніколи не чула в Італії слів «повертайся до себе», «чого тут шукаєш?!» На жаль, у Польщі, де я народилася, мені не раз казали виїжджати в Україну.  Італійці відкрито сприймають кожну людину, яка хоче працювати і позитивно ставиться до їхньої батьківщини. Я відчула, що мої італійські знайомі хочуть, щоб я там залишилась. Навіть зараз шукають мені роботу і надсилають різні пропозиції. Я помітила, що вони дуже люблять місце, в якому живуть, тому не надто охоче виїжджають за кордон, попри те, що на півдні Італії є проблема з безробіттям. Навіть якщо поїдуть в Англію чи Німеччину, то одразу повертаються, коли з’являється робота вдома.

Чим особливе життя в Італії?  

Вражає брак анонімності і відкритість. Пам’ятаю випадок, якось в кафе ми за декілька хвилин з’єднали столи, і почалася дискусія з людьми, яких я вперше побачила, а потім я з ними ще постійно віталась, коли їздила велосипедом по містечку. Відчутне й щире бажання допомагати. Італійці завжди пояснять, як кудись доїхати, або підвезуть туди машиною. І ніхто не давав мені відчути, що я забираю у місцевих роботу. Цього вистачило, щоб я завжди хотіла туди вертатися. З іншого боку, ми часто привозимо за кордон свій менталітет. У Римі я познайомилась з багатьма цікавими українцями, але відчувала, що мене сприймають як конкурентку. Перші запитання були: де працюєш, скільки заробляєш, як ти знайшла роботу? Після закінчення програми «Еразмус» я сама питала про роботу – найчастіше мені відповідали, що зараз її немає, а це неправда, бо в літній час у туристичній Італії особливо потребують охочих до праці. Така поведінка українців справила на мене сильне негативне враження. Я сама позитивно ставлюся до людей і цього ж очікую від них, допомагаю – і деколи потребую допомоги. Італійці допомагали мені писати резюме, завозили на співбесіду, посприяли у пошуках квартири і навіть торгувалися з власниками про ціну оренди. Дуже важливим є виховання. Я вчила в садочку кожного тижня біля 200 дітей і бачила, якими є відносини між ними. Коли одна дитина плакала за мамою, то друга її обіймала, а третя приносила хустинку до носа. Вони, маючи по три рочки, допомагають одне одному, бо батьки вчать їх, що так треба. Приваблює мене і життєрадісність італійців та їхнє святкування кожної хвилини. Єдине, що мені не сподобалось, – це перерва у роботі впродовж дня. Я надаю перевагу системі, коли працюють постійно 8 годин, як у нас.

Що скажеш про поведінку італійців у часи пандемії?

Люди намагалися переживати ситуацію якомога оптимістичніше, не втрачаючи надії. Протягом дня співали на балконах. Моя сусідка готувала обід і вигравала мелодії на каструлях, діти на балконі їздили на велосипедах. На балкони перенеслося все життя. Ввечері завжди було благословення з місцевої церкви – тоді мешканці знов виходили на балкони, молилися і плакали. До початку надзвичайного стану були моменти, коли вони ще збиралися на розважальні заходи, але потім вже дотримувалися дистанції і одягали маски. Водночас не забували, що вони – люди: віталися одне з одним, питали, як справи. Моя сусідка спекла піцу, і ніхто не боявся брати кусні з її рук.

Через епідемію ти повернулася до Польщі. Покидати «свою» Італію, мабуть, було нелегко?

Я не хотіла їхати і думала перечекати там, але наприкінці лютого закрили школи, і це був сигнал, що все погано. Потім був перший випадок захворювання в нашому регіоні, і мер міста продовжив закриття шкіл. Ми повернулися до роботи, але потім виявилося, що всього на один день. Дітей було вже мало – в одному класі із майже тридцяти прийшло лише вісім. Люди зникли з вулиць. Ситуація ставала серйознішою. Шостого березня прем’єр-міністр Джузеппе Конте проголосив надзвичайний стан: уся Італія стала «червоною зоною». Заборонили переміщуватися, назовні не можна було вийти без спеціальних документів. Школи остаточно вирішили закрити до квітня. Для мене це означало проблеми з роботою і повернення до Польщі. На жаль, у нас не розпочалося вчасно дистанційне навчання.

ost-scaled

Як виглядала дорога назад?

Спочатку виявилося, що ми не маємо можливості повернутися: кордони закриті, поїздки літаками скасовані.  Нарешті я отримала смс з польського Міністерства закордонних справ про спеціальний політ італійськими авіалініями. Я одразу замовила квиток. Італійська сім’я завезла мене на вокзал, і поїздом я поїхала до Риму. Всі, хто заходили у поїзд, чистили сидіння і все довкола, були в рукавичках і масках. На летовищі, де зазвичай натовп, мене вразила невелика кількість людей, а в літаку кожне друге місце було вільне. Я була також свідком того, як група поляків в аеропорту влаштувала скандал, мовляв, зараз перебільшують з засобами безпеки, а потрібно було діяти два місяці раніше. По-моєму, це абсолютно не так. Всі служби в Італії ставилися адекватно до людей і ситуації, і до цього виконували свою роботу, сильно ризикуючи. У Варшаві нам поміряли температуру, також тут треба було заповнити анкету, зокрема зазначити, звідки ми приїхали і куди прямуємо далі. Я бачила, якою є суспільна думка у Польщі, дуже засмучували коментарі, мовляв, ті, хто виїхав за кордон, повинні там і сидіти. Я розчарувалася у нашому суспільстві. В соціальних мережах я бачила подібний підхід в Україні, там теж не бракувало коментарів «не вертайтесь». І я собі подумала – поки люди висилали гроші, посилки додому, то було все добре, а тепер коли хочуть повернутися в рідну країну, то їм у цьому відмовляють? Водночас критики часто не розуміють нюанси. Я, наприклад, свою фірму зареєструвала у Польщі і тут сплачую податки. Отже, люди не знають мене і моєї історії, а пишуть, що за їхні гроші когось повертають до Польщі. При нагоді варто пам’ятати, що в рамках акції повернення квитки на літаки були не безплатними і коштували немало. Цей життєвий урок показав теж, що я завжди можу розраховувати на близьких друзів та родину. На італійську родину також. Мені було навіть прикро, що через повернення ті дві родини сильно переживають за мене. Ще будучи в Італії, я прокидалася о 7-й ранку, відкривала вікна і йшла далі спати. Відкриті вікна були сигналом, що в мене все в порядку.

Як виглядав твій домашній карантин?

Обов’язкові два тижні я сама продовжила ще на один. Не хотіла нікого наражати на небезпеку і викликати паніку. Я бачила, як емоційно до цього підходять люди. Карантин не був для мене якоюсь особливою проблемою, ми в Італії сиділи вдома з 24 лютого. Зараз я продовжую викладання у дистанційному режимі і бачу, як важко учням працювати в таких умовах. Італійці – це насправді народ, який не звик сидіти вдома, особливо тепер, коли весна в повному розквіті. Але діти дуже дисципліновані, займаються уроками, до яких ставляться дуже серйозно. Вони намагаються зберігати добрий настрій, часом навіть жартують. Позитивна атмосфера допомагає всім нам пройти цей важкий час. Карантин, коли я три тижні зовсім не виходила з дому, став для мене «буферною зоною». Мені здавалося, що дистанційне навчання я веду зі своєї італійської домівки. Раніше, коли я приїжджала до Польщі, то мені був потрібен день, щоби перестати вітатися в крамниці італійським «бонджорно». Тепер я і надалі хочу говорити італійською, бо мені здається, що я звідти не виїхала. Досі ловлю себе на тому, що о 13-й не тягне піти щось купити, бо у цей час в Італії пауза від роботи, коли все закрите.

Коли все щасливо закінчиться, повернешся у Італію?

Я не попрощалася зі своїми учнями, батьками, не могла їм подати руку і обійняти, тому маю враження, що я не завершила місію. На жаль, все було різко припинене, і мої плани обірвалися. Це мав бути мій останній рік на цій роботі, я хотіла перейти у державну школу, де мала б трохи більше часу на приватне життя. А ще ми планували величезний концерт: я почала готуватись до нього, діти вивчали пісні, мали бути ігри та театральна вистава. Вірю, що повернуся туди. Я знайшла себе в цій роботі. Мене цінували люди, а це важлива мотивація для вчителя. У кав’ярні пропонували безкоштовно каву, продавці не хотіли грошей за фрукти – так батьки моїх учнів хотіли подякувати за мою працю. Мої трьохлітки позаписували побажання мені англійською мовою. Це все зворушує і надихає.

Нещодавно минув Великдень, яким він був у тебе? 

Як у більшості з нас, свята були обмежені до вузького кола найближчих. Позитив я бачу у тому, що ми могли зосередитися на справжньому їх сенсі. Мої учні-підлітки говорили, що цього разу вслухалися у промову папи Франциска, і це було для них щось нове. З іншого боку, я б хотіла, щоб ми в Польщі та Україні перейняли дещо італійський дух. Йдеться про збереження людяності в кризовий час, коли люди бояться одне за одного, але не одне одного. Я маю постійний контакт зі своїми учнями та батьками, на щастя, ніхто не захворів. Я переконана, що з пандемії італійці вийдуть ще більше об’єднаними, а радість від кожної хвилини життя стане ще сильнішою. Чого й всім нам бажаю.

Фото з приватного архіву Роксани Тхір

Джерело: Наше Слово, Варшава

Опубліковано Українці в світі.