25 червня Інформаційний центр «Майдан Моніторинг» провів відео конференцію на тему «Чия тюрма краща: гестапо чи НКВД, і як Україні уникнути тоталітаризму?». Під час заходу в ефір виходили почергово Львів, Тернопіль, Харків та Київ. Учасники відео конференції – правозахисники, дисиденти, науковці, громадські діячі – ділилися враженнями, спогадами, давали оцінку каральним системам нацистської Німеччини та Радянського Союзу, умовам утримання в’язнів.
Спікерами виступали Руслан Забілий – директор музею “Тюрма на Лонцького” Ігор Калинець – письменник, Юрій Шухевич – дисидент, син Головного командира УПА Р.Шухевича, Ірина Шуль – в’язень концтабору Равенсбрюк, Ярослав Сватко – публіцист, дослідник визвольного руху, Володимир Бірчак – директор Тернопільського історико-меморіального музею політичних в’язнів, Ігор Олещук – науковець, колишній політвязень, Володимир Ханас, координатор проектів ГО Інформаційний центр «Майдан Моніторинг», Олена Білозерська – головний редактор ІА “Поряд з вами”, блогер, Василь Овсієнко – правозахисник, історик дисидентського руху, Віктор Пушкар – соціальний психолог, Євген Сверстюк – правозахисник, головний редактор часопису «Наша віра», Сергій Пархоменко – Українська Інформаційна Служба, журналіст, Володимир Оглоблін – фотохудожник, Борис Захаров – директор незалежного центру INDIE, Наталка Зубар, голова правління ГО Інформаційний центр «Майдан Моніторинг».
Обговорюючи питання жорстокості та антигуманності нацистського та радянського режимів, директор Тернопільського історико-меморіального музею політичних в’язнів Володимир Бірчак зазначив, що між цими тоталітарними системами треба ставити знак «дорівнює».
В свою чергу правозахисник, дисидент Євген Сверстюк зазначив, що система нацистських таборів існувала переважно у військовий час, а радянська – постійно і постійно вона демонструвала всю анти людяність і нехтування правилами:
«В Росії ніколи не було дотримання норм законності. Радянська табірна система – яскравий тому приклад. Якщо в Європі були певні правила поводження з в’язнями, то в Радянському Союзі їх не було – табірна система працювала на знищення людини. Коли я перебував в ув’язненні, то для мене не було передбачено закінчення терміну. Як закінчувався один, то невдовзі розпочинався наступний. Строкам перебування в радянських тюрмах не було кінця. Міг закінчитися термін правлячого режиму, але не термін ув’язнення. Система радянських таборів була найстрашніша».
В свою чергу інший в’язень сумління, Василь Овсієнко наголосив, що радянська табірна система була побудована так, що живою людина звідти не мала б вийти:
«Коли ми потрапляли до табору, то нас посилали на «експертизу», щоб перевірити, чи зламалася людина, чи ні і її треба добити. В 70-і роки задача каральної системи була знищення особистості. А за часів сталінізму – знищення цілих верств. І якщо нас ще притягали за щось конкретне, то сталінська система просто ставила за мету саджати задля знищення без жодних на те підстав».
Не обійшли учасники конференції і проблеми існування політичних в’язнів. Журналіст, блогер, Олена Білозерська, що спеціалізується на сучасних політв’язнів, навела статистику по них і проаналізувала, чому ці люди опинилися за ґратами:
«У нас зараз є 22 політичних в’язні. Більшість з них ідуть по найпопулярнішій в сучасній Україні «політичній статті» 296 частині 2 – «групове хуліганство». Серед них є ті, хто опинився за ґратами за сфабрикованими справами, бо заважав владі, ті, хто реально щось підпалив чи зламав, або ж просто жертви системи, які скоювали реальні злочини, доведені до стану афекту»
«Щоб змінити такий стан справ – треба поміняти владу і провести повну люстрацію правоохоронних органів та судів», – додала Білозерська.
Наостанок Василь Овсієнко заявив, що для того, щоб країна не почала скочуватися до авторитаризму, необхідно надати юридичну оцінку злочинам комуністичного режиму, організувати процес, винести судовий вирок, притягти до відповідальності організаторів та співучасників злочинів режиму.
Сергій Багряний, УІС
