Про цю постать навіть не можна сказати, що вона широковідома у вузьких колах. Швидше, що вона досі зовсім маловідома, її життєвий і творчий шлях належно ще не досліджено і не спопуляризовано, а героїчний чин незаслужено забутий.
Дмитро Штикало (народився 7 листопада 1909 року в селі Ільковичі на Сокальщині нині: Сокальський район Львівської області — помер 4 листопада 1963 року в Мюнхені — журналіст, публіцист, голова Союзу українських студентських організацій під Польщею (1932-33) провідний діяч ОУН, в’язень концентраційного табору в Березі Картузькій (1934-36). Автор ідеологічно-програмових статей у «Студентському шляху» і «Нашому кличі», автор ідеологічно-політичного трактату «Над світом сяє хрест меча» (1937).
«Що ж таке націоналізм?», запитує автор. І дає наступну відповідь:
«Націоналізм – це відвічна воля нації бути нацією.
Нація – це найвища органічна людська спільнота. Нема націоналізму без нації і немає нації без націоналізму. Націоналізм існує відколи й доки існує нація.
І тому про націоналізм якогось народу приходиться говорити вже від народження цього народу, від перших днів його приходу на арену історії. Бо вже тоді цей нарід хотів жити як нарід, як окрема від інших, йому подібних, спільнота. Вже тоді отже була оця воля народу бути народом – цебто націоналізм. Це бо вже отой принцип життя, що каже дубові рости і бути дубом, леву бути левом, людині бути людиною. Нарід – це організм, і то організм найвищого роду і в ньому діє оця, тільки що згадувана засада (принцип) життя. Нарід хоче жити і рости – могутніти та повсякчасно бути собою. Нарід хоче бути народом! А оце його “хочу”, оця його відвічна незмінна воля бути собою – це і є націоналізм.
І скільки є націй – стільки є націоналізмів. Але як усі люди є засадничо такі самі, мимо безлічі своєрідних питоменностей окремих людей, – так само й націоналізми різних народів є засадничо такі самі, мимо багатьох своєрідних питоменностей кожного націоналізму зокрема…
З правди, що націоналізм існує відколи і доки існує нація випливає очевидний висновок, що можна говорити про націоналізм різних епох. В тому розумінні можемо, приміром, говорити про український націоналізм княжої доби, націоналізм часів київського митрополита Іларіона (першого українця на київській митрополичім престолі, на якому до цього часу сиділи самі греки), націоналізм часів автора “Слова о полку Ігоревім”, часів Козаччини, – хоч у цих часах і далеко пізніше ні в нас в Україні, ні взагалі ні ніякій іншій країні не знали навіть самого слова націоналізм.
Ясна річ, що націоналізми нашої доби дуже різняться від націоналізмів попередніх епох.
І щойно наша доба витворила, остаточно викристалізувала такий світогляд, таку ідеологію, що її називаємо – світоглядом, ідеологією, вірою новітнього (модерного) націоналізму.
І щойно цей новітній націоналізм є отою новою релігією, що на наших очах зводить рішаючий, безоглядний та геройський бій за виключне право формувати обличчя світу, за виключне право творити життя».
В часи збройної боротьби Дмитро Штикало співредактор підпільних видань і редактор радіостанції ОУН-УПА у Карпатах «Самостійна Україна». Після війни, з квітня 1951 року, керівник радіопрограм у Мадриді, співредактор газети ОУН «Українець-Час» у Парижі (1951), «Визвольний Шлях» у Лондоні, «Український самостійник» і «Шлях Перемоги» (з 1956) у Мюнхені.
Пропонуємо увазі читачів спогад про цю непересічну людину:
Ред.
Було це тридцять років тому. «Українська Студентська Громада» у Варшаві, яка гуртувала молодих українців з усіх західноукраїнських земель, належала до найрухливіших осередків студентської молоді. Її провід був практично постійно в руках українських націоналістів, ба більше — членів ОУН. Серед чужого і ворожого польського моря наша громада студентів жила своїм українським життям, а очі її були спрямовані до Львова, де був центр нашого студентського та взагалі національного життя.
Приїзди д-ра Д. Донцова до нас із рефератами були подіями, що підтримували нас та підбадьорювали до дальшої праці. Але частішим поштовхом до активної і безкомпромісової діяльності були пресові видання, які теж надходили зі Львова. Це був «Вісник» Д. Донцова, «Студентський Шлях», та «Наш Клич», пізніше «Голос Нації». Зокрема в названих тижневиках ми знаходили прізвища авторів, наших товаришів студентів, які студіювали у Львівському університеті. Саме одного разу, читаючи наш «Студентський Шлях», який так дуже зовнішньою формою та ідейним змістом пригадує мені «Фенікс», — я зустрів прізвище Дмитра Штикала. Його статті я читав з великим зацікавленням. Мені навіть на думку не прийшло, що вже невдовзі трапиться нагода пізнати його особисто. Це сталося рік пізніше, коли і я, як багато інших студентів, попав до польського концентраційного табору в Березі Картузькій.
Був це хмарний осінній ранок. В’язні вибігли на площу перед «блоком арештованих» та стали в лави. Надворі ще було темно. Я стояв у ряді та пильно прислухався до вигуків наглядачів поліціянтів, які, — як це пізніше виявилося, — кожного дня ділили арештантську громаду на групи, що діставали окреме призначення для праці. Поруч мене стояв в’язень, одягнений в грубу блузу, а на плечах його було нашите велике число «45». Взутий він був у великі гумові чоботи. Здається, я «шевелився» та несвідомо притягав на себе біду, бо він скрито стиснув мою долоню та шепнув: «Не крутіться, бо обірвете!» Я пробував щось відповісти, вдячний за дружнє слово, але черговий рух руки числа «45» дав мені до пізнання, що слід залишити всякі «сальонові» манери. Ще того самого дня я довідався, що «арештований» ч. 45 — це Дмитро Штикало, або «Пуньо», як ми всі його дружньо звали.
Знайомство з визначним провідником української студентської націоналістичної молоді мене дуже обрадувало. Але в Березі невільно було ні зустрічатися, ні говорити. За це грозив карцер-темниця, а в кращому випадку — арешт. Не знаю чому, але мені легше було звикнути до березівського режиму, як до того, щоб не пробувати до когось заговорити. Не дивно, що незабаром довелося попасти в карцер. Була це камера без вікон в кінці довгого коридору, на другому кінці якого знаходилася арештантська кухня. Попав, та готовився до голодного відбуття п’яти днів, під час яких одного дня давали половину порції харчів, а другого — половину порції хліба та воду. Здається, вже на другий день несподівано двері моєї темниці відчинилися і я побачив обличчя Пуня. Він прихапцем устромив у мої руки миску з найбільшим присмаком Березової кухні: гречаної каші наполовину із звареною бараболею. Ці несподівані відвідини, які могли коштувати мого друга важкої кари, сповнили моє серце великою радістю. Я забув про їжу і думав про те, що варто було попасти в Березу, щоб так безпосередньо пізнати дружні ставлення співв’язня, який майже мене не знав. Ось так розпочалася моя дружба з Пуньом, яка ніколи не знала ніякого послаблення.
Таборове життя не раз зводило нас разом. Ми працювали кілька разів в кухні, і я міг переконатися, з якою увагою та дбайливістю Пуньо приготовляв з нужденних припасів харч для в’язнів, щоб він був смачний та справедливо розподілений між усіма. Я з непослабною увагою слухав розповідей Пуня про його працю в студентській громаді у Львові, а пізніше, коли ми вже стали цілком близькі, з захопленням слухав його віршів, що їх він творив у Березі. Ті вірші, як і інші його твори, я вивчав напам’ять, щоб пізніше, як знову опинимося на волі, їх записати. Пуньо казав: «Ти в Березі є „цувакс”, а я прийшов перший та останній вийду… Я маю ключ від брами»…
На жаль, це не були тільки жарти. Його справді тримали найдовше в таборі та звільнили щойно з останніми українцями.
Пройшли роки. Коли ми знову зустрілися, тим разом уже на волі, на якомусь рефераті в Академічному Домі у Львові, я зважився запросити Пуня приїхати з доповіддю на свято Крутянських Героїв «на провінцію» до мого родинного Перемишля. Дмитро радо погодився. В залі «Народного Дому», заповненій українським громадянством, зокрема великою кількістю молоді, Дмитро виступив з промовою. Він не читав її, а говорив з пам’яті. Спокійним і рівним голосом, самовпевнено та з якоюсь глибокою вірою, що уділялася кожному слухачеві, він говорив про посвяту та героїзм Крутянців. Ми, молодші його товариші, із запертим віддихом слухали його слова, неначе переживали подію героїв з-під Крут. Ми шкодували, що живемо в таких, — як нам тоді здавалося — спокійних часах, бо ж ні підпільну працю в ОУН, ні постійний ризик бути ув’язненим, ніхто з нас не хотів і не вважав за якусь небезпеку. Свято закінчилося відспіванням національного гімну, що його перервали поліцаї, та хмарою летючок, що посипалися з порожнього балкону залу… Ніколи поліція не могла схопити на «гарячому» друга, що виконував це завдання організації. А коштувало б воно напевно кілька років тюрми.
Цього вечора Дмитро був моїм гостем. У вигідних фотелях, на яких так часто засідав вузький гурток друзів членів ОУН під час сходин, що відбувалися в моїй хаті, — тим разом сиділо нас тільки двоє: Дмитро і я. Ми ділилися враженнями з відбутого свята, а пізніше Дмитро оповідав про свої плани на майбутнє. «Перед нами життя, — говорив він. — А справжнє життя — це боротьба. Я хочу рости, боротися. Український націоналізм переможе. Кільканадцять років тому було тільки триста Крутянців, сьогодні їх уже було б три тисячі, а завтра — сотні тисяч… Тільки не сміємо перервати плекання націоналістичних традицій, не сміємо забути, що історію творять чини свідомих свого завдання членів нації. Організація нас кличе до чину, і вона має стати змістом нашого життя. Я не можу собі уявити мого існування без революційної роботи…»
Дмитро говорив тихо і спокійно. Так, наче б оповідав перебіг звичайного дня. Коли б я його не знав протягом років, коли б не бачив, як він мужньо зносив ворожі переслідування, з якою погордою зустрічав небезпеки, — я міг би вважати його слова звичайною декламацією. Але я знав, що він говорить те, чим сповнена його душа, те, в що він вірить, за що готовий посвятити своє життя. У нічній теміні, на тлі вікна, я бачив силует його обличчя. Я глибоко вірив і був переконаний у щирості слів мого гостя, в його готовності піти накресленим життєвим шляхом.
I знову пройшли роки. З Дмитром знову мене розділили то тюремні мури, то кордони і простори. Щойно в радісні і сонячні дні, що прийшли після незабутнього 30 червня 1941 р., я несподівано зустрів Дмитра у Львові, в Інституті Народної Творчості.
Дмитро Штикало, як і всі інші друзі націоналісти, першим став до будови проголошеної української держави. Він працював над виданням ряду книжечок, що їх масово видавав ІНТ для поширення на східноукраїнських землях. Велика була радість із нашої зустрічі та, на жаль, вона тривала коротко. Кінець їй поклали масові арешти. Наші шляхи знову розійшлися. Дмитро пішов у підпілля, як і тисячі інших друзів, щоб продовжувати боротьбу з окупантами.
Щойно після довгих років розлуки ми знову зустрілися. Тим місцем зустрічі був Париж. У щоденній виснажливій праці над редагуванням часопису «Українець» Дмитро Штикало доказував, що важкі роки боротьби та еміграції ні на крихітку не зуміли зламати його юнацького запалу, зламати його твердого характеру. Часто в дуже незавидних матеріальних умовинах він працював непослабно, не обмежуючись тільки до редакційної роботи, але навантаживши себе теж і політичною та культурно-громадською працею. Незмінно товариський, працьовитий, скромний та без решти відданий справі Української Національної Революції, — він залишився в Парижі аж до моменту, доки його покликано на інший пост у Лондоні.
Останні роки життя Дмитро Штикало провів при редагуванні «Шляху Перемоги». Не було праці, яку він не вмів би бездоганно виконати. Тому він був усіма друзями незвичайно цінений та люблений як друг і працівник.
«А ми сивіємо… — обізвався він до мене. Тільки я ні за чим не шкодую, що сталося в моєму житті… Коли б ще раз народився, то пішов би тим самим шляхом».
Я мовчав. Мені було відомо, що Дмитро незвичайно важко переживає трагічну розлуку з рідними на Батьківщині, але саме в тому моменті я нагадав собі його слова, сказані в 30-их роках у Перемишлі.
І я подумав: український визвольний рух, наша національна революція є міцна та незнищима саме завдяки таким ідеалістам і жертовним борцям, яким був Дмитро Штикало.
БОРИС ВІТОШИНСЬКИЙ «Фенікс» журнал молодих, зошит 12, 1962 р. Нью-Йорк – Мюнхен, стор. 55-58
